Мати - Головко Андрій

різки, шибениця..." — з оцих слів, власне, й склалася вся вона.

Він говорив не поспішаючи, з крижаним спокоєм, навіть ~з якимось хворобливим смакуванням, ніби кожне слово обсмоктував, перш ніж його виплюнути. І наче зовсім це він не погрожував, а просто байдуже повідомляв,— щоб знали,— коли хвалився, що кожному п'ятому "шкуру спустить", що кожного десятого "на шибеницю спровадить". А що різок покуштують, так усі — нехай уже будуть певні... На цьому повідомленні й закінчив він мову. А потім помовчав трохи й поставив перед народом таку вимогу: щоб видавати зараз, хто в них за верховодів. Мовляв, однаково знайде й без них, та самим же краще — хоч менш мороки буде. Але натовп, як і досі, стояв нерухомо й мовчав. Тоді становий пересмикнув плечима, скривив губи в презирливу усмішку й процідив зневажливо крізь зуби:

— У, мерзота! Шкідливі, як кішки, а полохливі, як зайці.— Затим, не поспішаючи і все з тою ж презирливою посмішкою на губах, витяг папірця, розгорнув його поволі і став щось у ньому розбирати. Нагло вигукнув:

— Цигуля Петро! — та й перевів погляд з папірця на натовп.

Але натовп і зараз стояв як приголомшений. Десь іззаду тільки зойкнула жінка (коли б чи не Цигулиха) і заголосила. Цигуля стояв міцний і непорушний, тільки зблід дуже. Був і подався постаттю, а не зрушив — міцно за полу тримав Юхим. І раптом знову з ґанку:

— Цигуля Петро!

Цигуля ще повагавсь, скосив очі в один бік, у другий: багато очей сумних і зляканих нетерпляче дивились на нього. І зразу ж серце стукнуло з болем у Цигулі й стало велике, ніби на всі груди. Він глибоко вдихнув грудьми повітря, наче перед пірнанням, і виступив з натовпу наперед.

— Що, застудив вуха? — вштрикнув очима становий і зневажливо хитнув головою.— Стати сюди ближче!

Цигуля підійшов ближче, до самого ґанку. Становий знову заглянув у папірець:

— Гармаш Юхим!

Коваль, уже й не вагаючись, важкий, вийшов і став біля Цигулі. За ним викликав становий Невкипілого. Вийшов і той мовчки. Далі — Муха Іван. Мухи Івана не було. Ще раз гукнув становий, але натовп не рухався. Тоді він звернувся до урядника й кинув слово. Урядник, як і тоді, "козирнув" і, відійшовши вбік, став наряджати, видко, по Муху, на дім, двох оружних.

— Муха Гарасько,— викликав становий,— Саранчук Гордій!

У двох місцях у натовпі рухнулись люди, і, протов-плюючись між ними, тихо наближались до переднього краю — од огорожі один, а ззаду аж од Гмириного тину — другий.

Уже зовсім близько був перший, Муха Гарасько, щоб вилізти з натовпу, але ж нагло, як грім з ясного неба,— з дзвіниці грякнув на сполох дзвін.

— Бов-бов-бов-бов...

Майдан ахнув і завмер. Всі очі бистро кинули на дзвіницю. А саме в цю мить від ґанку дикий верескливий шарпнувся крик, як кабан під ножем,— і тільки передні вже бачили: становий важко впав просто наперед на сходи і, не вспіли оружні підхопити його, зсунувся по сходах на землю. І в ту ж мить бахнув постріл, а натовп з криком і з зойками зрушився й шарахнувся геть.

Понад церковною огорожею в обидва боки — і по широкій улиці, і повз пожежний сарай за вигоном — сунули натовпом, зчинивши гвалт і ревище на все село. Крик, зойки — "рятуйте!" Аж моторошно. А над усім мідяно гудів басом дзвін. Бігли, як і тоді з кладовища, щосили, наосліп, не чуючи нічого й не тямлячи себе од жаху. В високих кучугурах загрузали по пояс, падали і бігли далі, бігли, бігли... Вигін перемахнувши, кидались просто в двори — у ворота через тини, через замети. І далі тікали дворами. По дорозі, мабуть, самі гаразд не тямлячи, для чого це,— хто ламав з тину кілок, хто хапав що тільки було слушне: десь біля стіжка вила, ключку, дрючок якийсь. Дехто шмигав у повітки, в хати чи,— котрі були, може, не так'охоплені страхом,— причаювались десь за заметами, за будівлями, за стіжком. Але декотрі тільки й спинилися вже, як до вітряків на Белебені вихопились. І вже тільки отут, причаївшися поза вітряками, поза кучугурами, глянули назад — вниз на село — і прислухались.

Тихо на селі. На дзшниці вже не гудів дзвін, і не чути було на селі галасу, ба навіть будь-якого шуму — притихло село. І в тиші цій виразно чути було тепер, як били в дзвін на сполох у Ліщинівці і з другого боку, але глухіш, наче далека луна — теж дзвін, мабуть, у Пісках. Нічого й не видко було на селі. Присадкувата церква в тополях заступала собою майдан, нічого за нею не видко, що там діється біля волості. Але що козаки там, це напевне, бо ніде ж не мотаються по селу, а з-за церкви час од часу на широку вулицю та й ви-ткнеться-таки верховий, а чи й кілька разом. Покрутяться та й знову заховаються за церквою. Що вони там замишляють? Ніхто навіть до діла й не знав, що трапилось, що то з становим сталося — що він упав і з чого народ отак шарахнувся. І чи козаки гналися за ними, чи самі отакий переполох зчинили. Не знали також — чи всі повтікали оті, забраті вже: Цигуля, коваль, Невкипілий тощо? І хто-таки воно одчаявсь у дзвін забити? Чи Муха, може, сам — заспав був, а то кинувся? А зрештою знов-таки до того: що воно буде, що вони там замишляють? Міркували, міркували та й дійшли того, що "не інакше, як пастку якусь ладнають". Та ще оце проти ночі!

Але воно вийшло зовсім інакше. І, може, саме тому, що було проти ночі. Мабуть, побоялись на ніч лишатися в слободі. Бо ще й сонце не зайшло, як заметушилися раптом, потім лаштуватися стали, а невдовзі й рушили по широкій вулиці до греблі.

Спершу аж очам вітробалчани не пойняли віри. Та як же не вірити, коли ж поїхали. Як на долоні, видко з Белебеня — спершу сани і ще одні сани, а слідом і весь козацький загін. Проїхали греблю, виїхали на горб: авжеж поїхали. Але й ще не зразу наважився народ. Аж коли вже ген-ген цегельні поминули, тоді тільки стали^вилазити із своїх сховищ вітробалчани, та й — хто додому мерщій, а хто, цікавий-таки, на майдан спершу. Але й то підходили обережно, приглядаючись, і прислухаючись — чи немає часом якоїсь пастки. І кожен'був увесь наскрізь пройнятий тривогою.

Найперше, що побачили, тільки-но підійшли до церкви,— за церковною огорожею, на цвинтарі просто дверей лежав на снігу один. З вулиці з-за огради не пізнати, хто саме. Кинулись люди в ворота на цвинтар, обступили колом, аж воно Муха Іван. Лежав на снігу навзнак, розкинувши руки, обіч валялася шапка. І такий він маленький, і бідолашний, і якийсь недоладний у своїй благій довгополій, ніби на виріст шитій, свитині, підперезаний оривком, суворий, з настовбурченими вперед вусами та миршавою борідкою, і по-баб'ячому зап'ятий хусткою.

Стояли над трупом, пониклі й приголомшені. Підбіг коваль з рушницею (видко, збігав уже додому). Протиснувся в коло, побачив на снігу і теж похилився головою, стояв хвилинку в розпачі. Потім звів голову й сказав до людей:

— Ну, братця, над мертвим стояти ніколи. Нехай лишень візьмуться котрі, однесуть тіло додому, нехай уже баби там. А всі — виходь сюди.

І перший швидко' вийшов з-за огорожі, а за ним рушили й люди на вулицю. І знов, тільки-но минули огорожу й вийшли на майдан,— на снігу на дорозі кривава пляма й валялась тут же сива старенька дитяча рукавичка. Видко, однесли вже. Чиє воно? Не в одного похолонуло в серці, бо ж не в одного діти, а в них отакі сиві вовняні старенькі рукавички.

Біля волості товпились люди. Гармаш, як підійшов сюди, спершу через плечі передніх глянув був, на що вони там дивляться, але так не було видко нічого. Тоді він гукнув, щоб пропустили, і натовп мерщій дав йому пройти наперед. Лежав тут на снігу біля ґанку забитий. Ниць лежав, проте по самій довготелесій постаті знати було, що це Невкипілий.

— Ну чого ж, братця, дивитесь, беремо!— підступив Юхим Гармаш з кола до Невкипілого. Ще підійшли Кіндра-тенко й Саранчук. Вже хотіли брати, а саме в цю мить Невкипілий ворухнувсь і застогнав. Затим поволі звів голову з заплющеними, залитими кров'ю очима і, не кліпнувши ними, знову впустив голову на сніг.

— Живий, братця. Давай хвершала! В лікарню!— закричали в натовпі.

Кіндратенко й Саранчук, і ще підбіг хтось, обережно взяли пораненого на руки.

— В лікарню несіть,— сказав Юхим. А сам мерщій вибіг на східці^ високо звівши руки над головою, гукнув на весь майдан:— Гей, люди, слухайте! Слухайте всі! Не розходься! Щоб усі як один були зараз на греблі. Тягніть що не попало — борони, рала; беріть ломи, сокири. Всі до греблі!— І затим сплигнув із сходів і, взявши з собою Цигулю та ще кількох чоловіків, швидко пішов широкою вулицею, видко, до греблі-таки.

До пізньої ночі кипіла на греблі робота. Боронами та ралами, що настягали з дворів, завалювали греблю з краю в край. Ще й мало того — парили над вогнищами лозу й прикручували борони до верб. Потім хтось зміркував іще краще,— бо лозу, мовляв, і поперерубувати легко та й розтягти борони, а то щоб і зубами не вгризли. І робили вже потім так: заливали сніг водою, доки ставав наче густий кисіль, тоді просто викладали борони зуб'ями догори та й в отой кисіль втоптували їх. А вже мороз своє зробить — до ранку як цементом ухватить. Чорта з два розтягнуть!

В один бік од греблі глибокий яр — туди трудно було не те що кіньми, а й пішому пробратися: робити там було нічого. Але другий бік — став широкий і замерз. (Ранком же сьогодні навіть худобу переводили.) Тут мороки було чимало! Спершу були спробували сокирами рубати широку ополонку уздовж усього ставу, од млина до самого маєтку, а воно виходило — забарна дуже робота. Тоді знов-таки хтось доміркувався, винайшов спосіб: бралися цілим гуртом міцно за руки (щоб часом не втопився котрий) і, як оті діти "бабу гнуть", топтались на льоду й провалювали. З цього боку, з півдня, заслона була вже добра. Лишилося ще тільки в маєтку берег загородити; працювали й там зараз: горіло огнище, і видко — поблизу нього моталися люди, і чути — дзвякали сокири, а час од часу з шумом і тріском падали зрубані дерева. На Новоселівці, вище парку, на вулиці, що з села вела в шелюги та на Піски, теж чути було метушню і так само од лук на обох вулицях. З усіх боків робили вітробалчани загороду. Щоб звідки не поткнулися, та й напоролися щоб. Он як і в Озерах: укріпилися добре та й держаться. Двічі навертались, а нічого не вдіють. Покрутяться та з тим і поїдуть собі.