Мати - Головко Андрій

Вже думали всяко вітробалчани — що за причина? Може, десь поїхали в інше село (не чого б їм, справді, чотири дні сидіти в Князівці), хіба, мало ще сіл отаких Куди, не глянь, всюди однакові. Непокоїло трохи те, що начебто сам князь отут з козаками. Ну й, звісно, про свою економію дума, туди найперше й козаків пошле Та проте скільки в нього тих економій, що всіх не об'їздити, хоч би де більші. Оце немає сюди, ~-може, знову в Озера вислав: саме там найбільша в нього економія

А може, так що й зовсім знялися —'погрузилися та й виїхали в місто. Не знати хто, як і звідки дістав такі вісті*— нібито в місті щось страшне діється зараз, такий бій. А минулої ночі дехто навіть сам чув: так уже перед світом — ген-ген на Піски туди, на Щербаки, а тільки ще далі, видко, в самому місті — наче далекий грім. Раз загриміло, вдруге, потім згодом іще. Хоменко начебто теж чув, і вже ж чоловік знає (побував і в Маньчжурії),— отак, мовляв, саме на війні, як десь далеко бій. Не інакше, з гармат б'ють. І так видається, що не ближче як верст за сорок. Ну, якраз і є — в місті.

— Отам зараз гарячка. Страшний суд! — гомоніли поміж себе селяни.— Не те, що в нас. У нас іще й не гуркнуло, а ми вже й готові. А там он — з гармат б'ють. Видко, самими рушницями не вдіють нічого.

*— Що ви хотіли! Яка ж їх сила, робітників отих, у місті —тисячі. Ну, та й спілка не та, що в нас: дружний народ!

— О, наче ми не дружні,— встряне котрийсь глумливо,— і геть-геть дружні Як оті вівці: шарахнулась одна, та й всі, як шалені, за нею.

А й справді... Тепер було навіть прикро й згадати про той переполох та трусанину, що зчинили були два дні тому. І не один тепер жалкував уже, що погарячився тоді. Воно сказати — ніде та худоба й не дінеться з двору. Аби тільки минулося оце страхіття, то й знову буде в повітці. Але — все клопіт. То б стояла собі вже, ремиґала, й думати не треба б було, а тепер стережи, щоб не проґавити, а проґавити легко: народ же сунеться й розбирати огулом, то і розметають усе в дворі.

Поспів — ухватиш щось, а проґавив — хіба гусака принесеш додому під пахвою, як Невкипілий отої ночі. А гусака в повітці мати замість коня чи коров'яки не хотів ніхто. То й був собі кожен насторожі. Ночами навіть і спали мало. Дехто таки з тривоги ще од козаків, а хто вже й од самої нетерплячки чи з боязкої обережності, щоб часом щастя свого не проспати. По кілька разів на ніч виходили з хат наслухатись. Ллє нічого в економії не було і на селі тихо.

Проте цю ніч, хоч ніхто з селян і не чув того, а чоловік кілька взяли худобу. Сам дід Охрім розповідав оце вранці, що п'ятеро за ніч було; сам він допоміг їм вибрати що вже найкращого було в загоні. А це і вдосвіта двоє повели. Цих дехто з над'ярців на власні очі бачив — просто вивели з економії та по льоду через став і просто на Новоселівку.

Виходить, розворушились-таки. Мабуть, сьогодні й діло буде. Вдень, то ще хто зна, чи зважаться всі, може, й пооги-иаються ще, а що надвечір, то напевне.

І вже оце з самого ранку захвилювались вітробалчани та ще більше насторожились. Навіть і про козаків уже менш якось думалось. Буває, що й спливе-таки в мислі згадка про них — як жаром обсипле, а потім поволі-поволі та й забудеться. І знову в голові думка одна: як би, щоб не проґавити. Хоч воно вдень по-видному, звісно, й не те, що вночі, але однаково можна й удень сидіти в хаті та й досидітись — поки в сусіди вже зареве в дворі.

Не сиділося в хаті, все більш на дворі вештались. Порались по господарству, а в кого не було з чим поратись — або шукав собі роботу, або й просто тинявся по подвір'ю. А то стане десь у затишку під хатою чи за повіткою, стоїть собі, гибіє в благій одежині на морозі й сторожко прислухається.

Ранок видався хоч і ясний, а вітряний. Мете вітер сухий сніг по землі, кушпелить поміж будівлями і над стріхами з димарів плутає і рве сивий дим. Тихо на селі. Хіба що собаки ліниво перегавкуються по дворах, чи зарипить звід десь біля колодязя, чи зареве худоба. Час од часу там-там по кутках тишу ранкову розітне крик — видко, кабанів колють. Де-не-де по городах уже й багаття палає, смалять уже. Бач, це ж і різдво незабаром. За оці дні в тяжкій турботі навіть і випало зовсім з голови, аж оце-о згадалося. Либонь, так і є: тиждень — і різдво. І, мабуть, вперше оце за багато років не один згадав про наступне свято без тої нестерпної гіркоти в серці, що завжди. Тож усе бувало, як свято йде — і того, й того треба, бо святки ж таки, а в нього нічого нема. Що в будень, що в свято — однаково житняк. А тепер уже хоч над житняком не сидітимуть, і то добре. Пшениця ж є. Діставав кожен чи то з кучугури десь із сховів мішок той, чи з полови виточували на решета. Вітер саме, на Белебені вітряки мелють — можна й змолоти буде. Ну, а тоді і молочина вже свіжа буде в дворі... Але й не од цього, власне, ставало на серці затишно. Свято — хіба що дітям забавка буде. А в самих у голові вже не про те плететься думка, а про інше. Що от тільки мине різдво, а потім уже що не день, та й не к різдву буде, а к великодню. За піст30, мабуть, уже й з нарізкою вправляться, а тільки зійде сніг та запарує земля,— гей, запрягай, чоловіче, в плуга та й виїзди, де тобі на твої душі одміряно та вказано. От і нова жизнь!

Аж серце умлівало од цих думок. І на самоті раптом ставало нестерпно бути, хотілось рідному комусь похвалитись про це.

Зайде до хати,— як діла нема, то вигадає або й так просто, мовляв, погрітись на часинку. Аж воно і в хаті не так, як було. Жінка вже не тиняється, як неприкаяна, а саме білить хату, видно, теж згадала, що свято. І навіть повеселішала вже й привітніша і до дітей, і до нього. Може, теж — мазала оце та й собі про нову жизнь думала.

Аж співає серце. "Що це, жінко, виходить, і до нас святки будуть". Глянула весело, знизала плечима й посміхнулася: "Ідуть. А чи зайдуть до хати, чи поминуть, хіба ж знаєш? Та виглядати будемо".— "Авжеж". Аж співає серце. Сяде кінці столу поважний, навіть і шапки не скидаючи: ні — потім шапку скине-таки. І сидить щасливий — то на жінку гляне гаряче, то на дітей гляне тепло. Або впустить очі на долівку й застигне в задумі, мрійно усміхаючись у вуса. А нагло, ніби згадає щось, аж кинеться, та мерщій за шапку й вийде з хати.

Тихо на селі.

І було так аж до обід. А в обідню пору вдарили в дзвін по мертвому. (Саме сьогодні третій день Устинові, хоронити сьогодні.) І заворушилась, як муравник, Вітрова Балка.

Що вже люду зібралося до церкви. Повна церква, як є, набита народу, не протовпитись. Стоять натовпами на сходах і ще й на цвинтарі є люду чимало — чоловіки й жінки, молодь і сиві діди та бабусі, навіть такі вже древні, що аж дивно — як вони по такому снігу доплентались сюди, що не позагрузали; і навіть малеча дрібна. Гомін-гомін на цвинтарі. В церкві йде саме одправа. Час од часу в двері долітає й сюди сумовитий похоронний спів. Тоді затихає гомін на цвинтарі, люди побожно хрестяться, й низько кланяються на двері, й шепотять устами слова молитви. Тоді неживі стають в побожній скорботі їх обличчя. Потім стихне — знову оживуть лиця і всякі вже: і скорботні, й похмурі, й байдужі. І знову зніметься гомін. Нарешті скінчилась одправа. Заворушились люди, повалили з дверей, вийшли чоловіки з церкви з охрестами, а за ними півча. І згодом у дверях показались високо над головами мари і на марах труна. Іще на цвинтарі піп проказав над мертвим якісь молитви, потім високо звів над головами, блиснув у повітрі хрестом, заспівала півча, зойкнули голоси тужіння, і колихнулося все — мари, хрести, народ. Стали виходити з огради. Несли труну Юхим-коваль з Невкипілим, та Муха Гарасько, та Скоряк Мусій. Попереду за попом-та півчею ішов цілий загін чоловіків з корогвами. За труною несли двоє на високих тичинах нап'яте червоне, як кров, полотнище з вишитими по ньому якимись словами. Вітер рве, шарпає полотнище, путає літери в словах — тяжко й добрати, що там написано. Та й грамотії не які. Питаються один в одного, що воно там, а хто зна, що воно. Але знайшовся хтось і письменний та й розказав, мовляв: "За землю і волю" — написано на полотнищі, що от У стан за це головою наклав, за громадську справу, виходить, і що він герой і вічна пам'ять про нього однині житиме в народі. Сумно бовкає, гуде дзвін. За труною плачуть і голосять рідні, і притишений клекотить гомін в народі, що як плав пливе по широкій вулиці — тихо, крок за кроком, жалібним походом.

Востаннє за поштою на роздоріжжі спинився був похід — піп читав євангеліє. Потім заспівав хор, знову затужили голоси, рушили, і завернув похід за ріг на вигін. Востаннє бовкнув дзвін, і стихло.

Опустіла вулиця. Тільки на ґанку волості стояв сам собі Хоменко (ніяк йому гаразд на милицях по снігу по глибокому) та через улицю, у Гмириній оселі, за високим тином причаївшись, стояв Гмиря, доки й не зникли з очей. "Падло таке: несли мимо труну, хоч би був шапку зняв!" — подумав Хоменко, і саме, наче у відповідь на це йому, Гмиря, поважний, розгладив свою вогняну бороду, крекнув та й пішов до багаття на городі, де сини смалили кабана. Хоменко стояв на ґанку задуманий і прислухався в жалю, як десь за хатами на вигоні затихав жалібний спів.

Підійшов Муха Іван, дзвонар сьогоднішній і вартовий.. Змерз, видко, весь труситься у благій свитині. Мовляв, калитку забув дома, закурити прийшов. Хоменко дав йому закурити. А він цигарки не скрутить, ну, геть-чисто закляк. Похитав Хоменко журливо головою. Чи не можна було тепліше вдягтися? Муха здвигнув плечима. Либонь, зранку здалося не дуже холодно, аж воно на дзвіниці вітер так і свистить у вікна, наскрізь так і пронизує. Мабуть, не минеть-ся-таки бігти додому: нехай баба хоч хусткою запне. До чого ж і холодно! Насилу ту цигарку зліпив. Потім жадібно хлипнув раз і вдруге диму. І став задуманий враз. Поволі мовив, ніби про себе:

— Отак! Був Устин, та й нема Устина. Як це дим з цигарки — пху, і не стало. Жизнь називається.

Хоменко такнув і похитав головою. Потім мовчали обидва і, видко, прислухались. Але воно проти вітру сюди нічого вже з вигону не чути було.

— Мабуть, уже на кладовищі,— сказав Хоменко. Муха кинув недокурок, а тоді врочисто скинув шапку й щиро перехрестився: "Царство йому небесне, сердезі!" І нагло здригнувся весь, мовби од холоду а чи од якої прикрої згадки.