Мати - Головко Андрій

У головах над труною схилилась Легейдиха, перша на всю слободу плачниця, і тужно, наче по нотах, виводить одвічну жалобу ("та куди ж ти від'їжджаєш, та на кого ж ти покидаєш?"). Плачуть сестри й близькі. У ногах біля труни стоїть Наталка, Устинова жінка,— бліда й змарніла, наче тільки оце підвелася після недуги. Вона вже й не плакала, й не билась. Стояла, німа й заціплена, в тяжкім розпачі впустила руки, наче попереламувані, а голову обважнілу схилила на плече та так і стояла з очима широко одкритими і невидющими. "Яке ж таки й горенько молодиці: на зелень свята тільки побрались, та й уже — вдова!" Зітхають жінки, долонями й крайками хусток витирають сльози. А інша візьметься під щоку рукою і жде так — тільки на хвильку стихне голосіння в хаті,— хлипне грудьми та й заголосить на всю хату.

Чоловіки стоять пригнічені й мовчать, тільки важко переступають з ноги на ногу: що в такі літа — тільки жити б та жити!

Своє особисте життя пригадається. І проступають в серці, як солонці в землі, колишні невдачі, кривди людські, незлагоди, нещасні пригоди. І хоч, буває, спливе у пам'яті, як па воді, якась ясна година — радість давня якась, та й зразу ж розійдеться кругами. І здумав, і не вірить сам — чи то було таке, чи, може, тільки замолоду колись примарилось. Ну, далебі ж, немає чим життя і згадати! Як ніч темна. Уже оце з весни стало ніби на світ благословлятися. Пригадувалися останні події в околиці і в себе в слободі. Еге ж, так^уже ніби на добре закривлялося. І,.може-таки, були діждалися б, якби... І що б було ще трохи потриматися! Однаково під снігом земля, не сіяти ж зразу, не треба й худоби до весни. А воно тим часом, може, якось само б, та й пройшло б усе тихо-мирно. А то ж наробили, наробили, що воно тільки й буде!

Уранці трохи була розвіялась тривога, а це біля труни знов. І так же ниє серце, мов біду віщує. Може, поки в хаті оце, а біда вже й ось-ось, тільки не видко. І вже розвага ота вранішня, що снігу багато, не заспокоює тепер, і те, що Саранчука з Кіндратенком немає з Глибокої Долини, хоч і згадається, а теж нічого не помагає: вони саньми, а козаки ж верхи — хіба рівняти! Та хто зна, може, вони десь і їдуть уже. А може, й у дворі вже. Хіба за лементом таким щось почуєш!

Аж не стоїться в хаті. А вийти якось совісно зразу. І таки стоять чоловіки, важко переступають з ноги на ногу. Потім, виждавши трохи, наважувались врешті — перехреститься кожний широко й уклінно ("царство йому небесне!"), та один по одному й виходять з хати.

І зразу ж тільки з порога, ще натягуючи шапку, кожен уже нишпорить очима по подвір'ю: чи немає саней часом. Ні, саней ніде не видко на подвір'ї. І навіть немає сліду в двір. А в ворота, як і раніш, ідуть люди, в повітці цюкають сокири, і коло повітки юрба чимала людей стоїть біля майстрів — гомонять собі, курять. Усе як і було. Нічого ніби такого, все гаразд. Знову попустить трохи, одляже од серця. Ну, й з тим — хто додому рушає, а хто цікавіший — до повітки завертають, пристають до гурту: може, новина якась є.

У юрбі з усіх кутків народ: є з Новоселівки, є з-над яру. То й новини є. Либонь, сьогодні чеченця хоронитимуть — приказ од Цигулі майстрам: як тільки тут скінчать, щоб туди зразу йшли труну робити. А тих чотирьох нащось сюди перевели, в "холодну" закинули. І саме це в волості нарада, либонь, відбувається. (Розповідає це Микита Чапля, хата його якраз біля волості, сам бачив.) Усю ніч, либонь, горіло світло у волості — не спали комітетчики. То таки охорону аж за село до ожередів вислали, а то й тут. Біля дзвіниці, біля вірьовки од дзвона, стояв вартовий цілу ніч. А це на дзвіниці вже стоїть — вартує.

— Он як! Чисто як на війні,— хмуро озвалися голоси з гурту.

— А ви ж думали як? Іграшки? Війна й є! — сказав Микита Чапля й кивнув головою на хату.— Уже ж он, як па війні, й убиті є. А ще що буде! — І додав згодом: — Оце ж па нараді, видко, плани виробляють, як одбиватися.

Тиша. Тільки з хати чути невиразно-жалібне голосіння та цюкають сокири під повіткою. Нагло з гурту хтось охрипло:

— Шкода, Чапле, не буде діла! — Євмен Скоряк чвиркнув крізь зуби і вилаявся круто. Потім затягся цигаркою підряд раз, удруге і ще мовив: — Тії ночі й геть-то дружні були та гарячі: 'до світу економію як під мітлу вичистили. Останнього гусака Невкипілий зачепив. А тільки грякнуло десь, уже в кожного й гайка ослабла. Як раки полізли назад. Що? Хіба не чули? — Євмен крякнув і став розповідати.

Воно недовга й казка. Оце вранці вийшов був з хати (а живе ж близько греблі, тільки на поріг — і економія в вічі), глянув і оторопів: що за мана? Аж спершу був очам не повірив. Придивився пильніш — ні, так і є — худоба в дворі блукає, гнеться попід будівлями. Та що за чорт! Була як пустка економія, а це он... потім зразу й імкнув — он воно що! Видко, вчора не одного різачка схопила. А ніч, дякувати, темна, саме й метелиця била, ну, скористалися: чи сам одвів, чи просто з двору вигнав на всі вітри — та й усе. Отак-о!

В юрбі селяни аж поторопіли з такої новини. Дехто ніяк не вірив Скорякові. Але всі над'ярські в один голос заявили, що правда-таки, що бачили й вони худобу в дворі. Тоді враз обурились всі й занепокоїлись разом.

— Братця, то що ж це таке! — вигукнув Дудка Панас і розпачливо звів руки догори.— Як брати, то усі, аяк немов, та одвічати доведеться, так, значить, нехай хтосьі А ми розумні, мовляв. Ми собі заздалегідь тишкрм та нишком сплавили з рук. І наша хата скраю.

— От народ! Тоді так за грудки бралися — не вистачало всім. А тепер бери — не хочу. От дожились!

— Та вбив би такого на місці або спалив к чорту, щоб знав як! — погарячився котрийсь із молодих.

— Щоб і іншим не було внадно.

З-під повітки через голови передніх виткнувся Легейда Гнат і крикнув:

— Ей, ти там, гарячий. Усіх не виб'єш!

— Не всіх і треба. Хоч би одного, переднього. Що, може, й ти вже свого одігнав? Мо, ти й передній?

— А як і одвів, яке твоє діло! — хмуро кинув Легейда.— Що ти мені за вказник такий!

І як зчепилися. Крик, галас ізнявся на все подвір'я. Невідомо, чим би й скінчилася ця сварка, та — раптом щось, видко, трапилось (кожен спершу й не розібрав був) — сунули крайні од повітки, а за ними й усі юрбою. І від порога бігли за хату, і стояло вже за хатою людей стовпище. Щось, певно, на луках або в Ліщинівці помітили. (Оселя в Саранчука на самім Белебені — як на долоні видко звідси внизу всі луки аж до Ліщинівки.) Так і є: на луках.

Ген-ген за версту звідси, близько крайнього стогу, з горба їхало сюди двоє верхових. Подумати б на Саранчука з Кінд-ратенком, так ті ж саньми, а це верхові (не в одного тьохнуло серце), але не схожі на козаків: ті в чорних бурках, а це — один у свиті чи в білім кожусі, а другий ніби в рудому, видко, в дубленику. І саме ж у такому одягові — стали пригадувати — обидва й поїхали вчора. Вони й є — не кому більш. А що верхами, то, видко, ніяк саньми, мабуть, покинули десь. Он ба, що за їзда навіть і верхи. Видко й сюди — глибоко грузнуть коні в снігу, ідуть помалу та все кривулять, обминаючи замети, вибираючи, де снігу менш. Поки версту ту проїхали, і геть-то видалось довго.

Та ось, нарешті, під слободкою вже. Вони й є.

Біля вербичок, що край слободи, роз'їхались: Кіндратенко (в білому кожусі) поїхав просто дорогою в улицю, а Саранчук (в дубленику) — через дорогу та мочарами завернув сюди. І, видко, вже звідтіля помітив натовп у себе біля хати, бо все поглядав сюди й частіш торкав коня. А за хвилин кілька в'їздив уже з городу в двір. Забрьохані в снігу — і кінь по саму гриву, й вершник по пояс.

Біля конюшні сплигнув Саранчук з коня і так, як був кінь — у вуздечці, в хомуті,— пустив його в конюшню. А сам тоді мерщій у хату.

Люди й собі сунули до порога. Стовпились біля дверей і так чекали на Саранчука — цікаві, нетерплячі й стривожені. Щось, видко, є. По виду було знати, як уїздив у двір, що не гаразд. Аж ніби не той став Саранчук. І таки ж по отакому бездоріжжі, навіть сани покинути. Чого б їм було вириватися зараз, коли нічого не трапилось? А то ж отакий спіх. Що за така причина? Аж не терпиться людям:' тиснулись у сіни і зазирали в намерзлі шибки.

Та Саранчук незабаром і вийшов з хати. Знати по очах було, що плакав чоловік, ще й зараз туга стояла в очах. І, може, через це в першу хвилину, як він з порога ступив, ніхто з натовпу не порушив тиші — усі співчутливо мовчки дивились на нього. Гордій мовчки повагом надів шапку. Іще стояв мить пониклий, трохи згорблений. Раптом ніби згадав щось — виправився рвучко й зразу ж рушив з місця. І зразу ж з усіх боків сипнулись голоси.

— Ну, що ж, Гордію, нового є? Що там у Долині? Що виїздив?

Саранчук спинився, кинув очима по натовпові й знизав плечима:

— А що ж там нового? Нічого такого,— наче байдуже махнув рукою.— Що оце в нас, те й у Долині,— додав якось непевно. І затим знову рушив — не до розмови, видко, чоловікові.

Заглянув у повітку до майстрів — чи дерево є в них. Потім зайшов у конюшню — коня вправив, а як вийшов, погукав Гришка, синашу, й звелів, щоб сіна коневі дав та щоб не напував, поки гарячий. А тоді просто від конюшні пішов з двору.

І зразу ж услід за ним рушили з двору чоловіки. Наздогнали його на вулиці і йшли юрбою за ним.-Спершу мовчки, потім стали словом закидати йому, допитуватися знов. Але Гордій і тепер нічого не розповідав важливого.. Іще про їзду, про дорогу — хоч нехотя кинув декілька слів, а про Глибоку Долину — навіть і слова: "Нічого такого", та й все. Проте бачив кожен з усієї його поведінки, що дурить він їх: є щось важливе, та тільки криється. І вже, хоч не допитувалися більше, але й не відставали від нього, до самої волості йшли з ним.

XXII

У волості на нараді знали вже всі, що Саранчук з Кіндра-тенком вернулись додому. (Вартовий з дзвіниці побачив, ще тільки з горба показались були, та й передав зразу ж у волость.) І відтоді вже з хвилини на хвилину нетерпляче ждали сюди обох. Уже навіть хотіли посилати за ними, аж тут і Саранчук на поріг.

Цигуля перший помітив його, сидів за столом саме проти дверей, та й щось йому мигнуло в коридорі за головами чоловіків, що стовпились на дверях, ніби Саіранчукове обличчя. Він звівся з стільця й пильніше придивився туди.