Мати - Головко Андрій

Потім прийшов батько. І теж хмурий та зажурений. Як увійшов знадвору, як сів кінці столу, не роздягаючись, навіть не скинувши шапки — та отак і закам'янів у думі. Щось була спиталася мати стиха,— стиха й глухо щось відповів батько. Видко, звістку недобру якусь. Бо зразу ж у матері так і опустилися руки, похилилася й тихо хиталася постаттю, ніби нечутно гірко тужила за чимсь. Потім не скоро вже спиталася — може б, вечеряти? Батько одмахнувся рукою — не до вечері. І зразу ж підвівся, щось сказав матері й пішов з хати. Чули діти—довго чогось вештався в сінях. Згодом гукнув на матір — одяглася мати й теж вийшла в сіни. І знов чули — рипіли дверима в хижу, торохтіли коробкою, кудись виходили надвір (чути на снігу кроки попід вікнами). Потім вернулися в сіни й знов кудись ходили. Довго не було. Ждали, ждали, та так і поснули діти, не дочекавшися. Може, й опівночі вже було, як увійшли батько та мати знадвору. Заметені снігом з ніг до голови, закляклі.

Батько в кочергах поставив вила і вже тепер скинув кожух і роззувся.

Мати тим часом швиденько налагодила вечеряти. Потім, повечерявши, зразу й погасили світло. Батько ліг на полу й довго не спав. Лежав з одкритими очима в темряві і слухав ніч.

Тихо в хаті. Біля столу мати молилася богу, шепотіла молитви. А за вікном надворі бушує й казиться ніч — хуртовина. Снігові вихори налітають із ночі й хвилею снігу з шумом б'ють в стіни, періщать у шибки, розривають стріху. Аж моторошно в хаті. Іноді вихори проносяться мимо, поза причілком з тріском через тини на чужі подвір'я. А іноді зовсім ущухне на мить, тільки в димарі завиває вітер. Але прислухатись пильніше — не тільки в димарі. Це тільки біля хати притихло на мить, а всюди й зараз бурхає хуртовина, не затихаючи. І в шумі та клекоті її,— чи то вчулося? — аж голову зведе з постелі й насторожиться. І навіть мати урве шепіт молитви,— чи хтось голосить, чи кричить хтось на пробі. Забила хурделиця ревом. А з вулиці нагло в ту ж мить — трісь ворота. Неначе кіньми підлетіли під саму стріху, аж сніг з-під копит порснув у вікно.

До вікна мати. Схопився батько на полу з тривогою:

— Що там?

Мати припала до шибки.

— Хурделиця, світа білого не видко.

Потім одійшла од вікна до столу (не домолилася, видко), і знову в темряві шепотів її голос у благанні та розпачі. А за вікном надворі бушує й казиться ніч.

XXI

На світанку хуртовина вщухла. Намело-набуркувало снігу за ніч, повні двори кучугур, замело хати до стріх, забило вулиці врівень з тинами, тільки па-коли з снігу стирчать. А як де, то й паколів не знати понагортало снігу високі вали. Наче обвалом із снігових гір засипало Вітрову Балку. Уранці насилу з хат повилазили вітробалчани, а декого — то довелося й сусідам одкидати потім. Ціла подія. Іншого часу отак і сприйняли були б оце вітробалчани. І що вже розмов було б з приводу цього. Сиві діди пригадували б, у.якому це році ще отакий був снігопад та який того року врожай був на хліба та па трави... Знайшли б про що говорити й молоді. Але зараз їм було не до того. Од самого вчора, тільки-но дізналися вітробалчани, що в Князівку вступили козаки, як зразу ж у кожного в роз'ятреній уяві неждано ніяк, неначе з-за горба перші роз'їзди ворожі вихопились та й не зникали більш,— перші думи тривожні про неминучу кару. І так уже потім минула й ніч у тривозі — наполохані ждали козацької навали І так оце вранці.

По дворах там-там із-за заметів, як бабаки з нор, по.-витикались селяни й тривожно прислухались у ранковій тиші. Найімовірніше, звідки ждати було — із степу з Великого шляху. Туди найпильніше всі насторожували вуха. А як із шляху ніякого шуму не чути було, то наслухали ще й на Ліщинівку, і в другий бік — на парк, що за ним десь за снігами розкинулись Піски. Думалось: хто зна, може, замість просто у Вітрову Балку, та спершу туди набіжать. Але і з Пісок та з Ліщинівки теж нічого не було чути. Як уже не прислуха" лися. Видко, ніде близько в околиці козаків іще не було.

За Ліщинівкою на сході тільки-тільки починав жевріти небосхил.

Таки ще й рано. Об цій порі, власне, коли б вони вже встигли осюди й бути? Адже край не близький. Проте вітробалчани, враховуючи гіркий досвід князівців, з приводу цього міркували інакше. Якби надумали, то вже були б. Он у Князівку, вчора устигли, бач, іще й не світ був. Може, й цілу ніч походом ішли, щоб тільки несподівано напасти. То отак би вони й сюди: коли б вирушили, то з ночі. Ну, і що їм ті п'ятнадцять верст. Хоч би навіть і в поводі коні вели, і то встигли були б уже досі. Але ж це — коли б з ночі. А як уночі та негода била. І як цього досі не збагнув кожен? Тадже всеньку ніч аж до самого світання мела хуртовина — світу не видко. Куди там їм було в похід і думати! Забило, замело б у степу. Потім хоч і втихла була хуртовина — снігу ж увалило такого, може, й коням по саме черево — однаково ніяк. Ну, й виходить на те, що нема вже чого сьогодні і виглядати. День-два, поки сніг не злижеться трохи, нема про це що й думати.

І таки зразу й одлягло у вітробалчан од серця. Воно, власне, ніби й абищо, оця одволока на день, на два, сьогодні чи завтра — не яка й різниця. Але це тільки здавалось так, а як розмислити краще, виходило інше. Під отаку трусанину день-два виграти — діло велике. Бо й за ці два дні такі події статися можуть, що й усе дригом піде. Пригадувалось, як учора на сході говорив отой, городський. Спливали в пам'яті й розгорталися в уяві цілі картини, мальовані ним. По всій країні — од Білого моря до Кавказу, од Польщі до Сибіру — шумують повстаннями міста й села. Щоночі по всьому виднокрузі там-там палахкотять заграви: горять маєтки панські. По містах стоять заводи, фабрики — бастує робітництво. Бастує — не ходить-залізниця. І вже на барикадах по вулицях — у Москві, у Петербурзі, у Харкові — точаться криваві бої. Видко, й військо все кинуте туди.

А що оце ватаги козацькі по селах — пусте. Та ще й то невідомо: може, кожну хвилину й вони дожидають наказу — як невидержка десь буде, щоб ішли на підмогу. То й, може, за день-два як вітром здме їх звідціль. То отак, може, й минеться. От би!

Із-за замету крикнув сусіда сусіді, і ген через город із-за кучугури гукнув хтось — слів не чути гаразд, але й по голосу знати, що гукнув теж щось бадьоре. "Ага, розшолопали, видко, вже всі. Підняли вуха!" І від цього ставало ще надійніше та спокійніше.

До схід сонця отак помалу-малу і вгамувалися вітро-балчани чисто. Уже й серед кучугур стовбичило мало їх — десь-не-десь, а то всі вже й до роботи взялись: одкидали сніг, поралися біля худоби. І тільки коли-не-коли, хіба як учується ніби непевне щось в тиші, тіпнеться враз і витягне шию, як сполоханий птах, прислухаючись. Але, як і раніш, у ранковій тиші нізвідки нічого підозрілого не було чути. На слободі навіть тихше було, аніж завжди. Де-не-де хіба мукне з загону товарюка та тихо зарипить звід десь біля колодязя, і знов тиша. І тільки край села десь аж на Белебені безперестану гавкали собаки. Але спершу на це ніхто не звертав уваги — гавкають, і хай собі. Потім далі стали якось мимоволі частіше прислухатись туди. Згадалося, що й удосвіта ще, тільки-но повиходили з хат, ніде ні шереху не чути було на слободі, а на Белебені й тоді вже гавкали собаки. Що там таке, на тому Белебені?

Думали всяко, а нарешті-таки стали догадуватися. Ну, що там, справді, могло б бути, коли не це? І саме ж обидва й живуть на Белебені — і Гордій Саранчук і Кіндратенко. Не інакше: видко, вернулись з Глибокої Долини, а народ же цікавіш, ну й дражнять собак. На цьому й заспокоїлись. І навіть щоб цікавило дуже, так ні. Бо справді думалось — і що б вони там виїздили? Що тут, що там — однаково. Але були, звичайно, й цікаві. І навіть були серед них нетерплячі, що зразу ж, тільки догадалися, мерщій кидали порання. У іншого ще, може, й худобі не подавано — дарма. Гукнув у хату, щоб там у ясла вкинули, а сам тоді вище підтягував халяви та й виряджався на вивідки.

З усіх кутків — хто вулицею, хто поза дворами, городами, де таки менш набуркувало снігу,— брели люди на Белебень. Деякі ще по дорозі дізналися, що помер Устин Саранчук, і йшли уже на відоме, але інші, йдучи городами й нікого не зустрічаючи, отак мали й до самого Белебеня тільки догадуватись.

Та ось, нарешті, вже підгірна вулиця, і тут усяк побачив на власні очі — ішли люди під гору, розтяглися по всій вулиці, аж ген до вигону доходили передні і далі, порівнявшися з крайнім вітряком, звертали у чийсь двір.

Атож, як догадувались, так і є. Тільки дивно, що по вулиці не було санного сліду. Хіба, може, навпростець через городи в'їхали, а може, ще вночі під завірюху вернулись та й замело слід. А вже б ні до кого більш: саме проти крайнього Шумилиного вітряка була Саранчукова хата.

І так — за кілька дворів не доходячи, почули гомін на Саранчуковому подвір'ї і наче гиркала пилка, потім раз, вдруге дзвякнула сокира. А як останню минули Прядчину загороду, уже й побачили: біля повітки в Саранчука цілий натовп стоїть мужиків, і товпились чоловіки й жінки біля порога в хату, а з хати невиразно чути було ревне тужіння, паче по мертвому.

Тепер уже збагнув кожен. Як приголомшені, спинялись чоловіки в юрбі біля порога. Жінки божкали й нетерпляче проштовхувались наперед.

Тиснява у дверях. Виходили люди з хати: насуплені чоловіки, парубки з суворими лицями і з скорбними обличчями баби, молодиці, дівчата. А деякі й заплакані. За порогом іще дехто спинявся і, обернувшись назад, побожно хрестився на двері. Потім розходились. А в хату вже сунули ті, що оце надійшли.

Тиснява в хаті. Од порога аж до самого столу повно набилось людей — кожухи й свити, юпки, куцини. Накаджено в хаті. На покуті перед образами блідо горять свічки, наче в божницю встромлено пучок пухнатої кульбаби. Од кожухів та од випарів тіл важкий дух стоїть у хаті, а ще й накаджено — аж сиво, як туман. На столі в труні під образами лежить — всім не видко гаразд, спинаються навшпиньки, товпляться наперед, аж доки-не побачив кожен: лежить у труні — руки на грудях складені навхрест, свічка в руках, і саме одхилилася жінка од труни, одкрила мертве Устинове лице, немовби виліплене з сірої глини. Плач і тужба в хаті.