Мати - Головко Андрій

Вийшов надвір до коняки навідатись, ступив через поріг та й угруз ногами — прислухався. Та так і тенькнуло одразу. На селі тихо, а біля станції метушню чути й іржуть коні. "Що за халепа така?" — подумав собі. Далі вийшов за ворота та попідтинню пішов улицею до станції: кортить-таки знати. А на селі хоч запали — ніде ні душі. Потім уже ближче до станції там-там попід хатами забовваніє чоловік. Спитав одного, а він: "Вернись, чоловіче добрий, то драгуни ви-гружаються". Отаке-то! А тут же в людей і слід прямо в двір. І тільки це подумав, такий страх пройняв усього. Кинувсь назад вулицею. Гульк, а назустріч, як з-під землі, козаки кіньми. Тихо їдуть, тільки джеркотять — чути. Він тоді у чийсь двір та городами. Але й за городами, на околиці чути — лопотять, видко, чи гналися за кимсь, бо чути по-нашому вже "стій, стій!", а далі стрельнув. З усіх боків оточили, виходить, узяли в зашморг. І, видко, неспроста така осторога — карателі, значить. Тільки й забіг у хату жінці сказати, та й мерщій, поки туман, подався городами, далі понад заводським ставом та балками. Як зірвавсь, та аж у Вітровій Балці оглянувся.

Оце й усе, що він міг розповісти. А що вже там без нього скоїлось, що там діється зараз, не зна, не буде даремно

її базікати. Та вже звісно — не жди од козака ні ощадку, ні милості. Де пройшли вони, тільки сльози та безголов'я за ними.

І замовкне на цьому. І навколо в мовчанці стоять приголомшені люди у розпачі: з широко розкритими очима жінки, пониклі у тяжкій думі, та хмурні мужики. Тільки й чути, як хтось зітхає, а хтось крекне, а котрась засльозена нагнеться до колін і довго з придушеним плачем сякається в пелену. Врешті хтось кинеться з задуми й скаже:

— А може, той... може, вони в інше місце, та тільки проходом пройшли через Князівку?

Жадібно очі дивляться на князівця-оповідача. Але ж він нічого не знає більш, що розповів — ото й усе.

Мовчать у натовпі, знов кожен у пам'яті відтворює собі картину отої втечі крок за кроком, відколи уперш отоді вийшов утікач з хати. І як розміркувати — далебі, на те й виходить: ішли собі по слободі походом, а він з переляку не второпав гаразд... І от уже якось неначе й надійніше стало. Може, й зовсім би, так знову хтось:

— Е, шкода! Що вже дурити себе — "може, кудись в інше місце пройшли". Є їх усюди вже, а це й про нас із-гадали. Отож — походом. Доки балакаємо, уже, може, з Князівки содом та гоморру зробили26... Може, й у Вітрову Балку вже виряджаються.

Божкнув хтось.

Хтось хлипнув і зразу ж затих. І стоять усі нерухомо, як статуї, з неживими очима. Потім мовчки отак хто собі й геть відходить, підступають інші й лишаються ті, що вже чули.

Дудка Панас слухав, слухав, та й не міг уже, знесилів у невіданні. Не дослухав і до краю — чув уже, та й нема що слухати. Душа болить знати, що там зараз діється, а він, як грамофон, завів. І от визвався Дудка пробратись у Князівку в розвідку. До нього пристав Митро, об'їждчик з економії. Сіли на коні охляп та й поїхали.

Було це в снідання, а так в обідню пору вже й вернулися обидва. Хоч і не близенько це: до Князівки та назад — круга верст із тридцять буде. І коні під ними не дуже мокрі. Потім з'ясувалося: до Князівки вони не добрались, ніяк не можна було.

До Копійчаного хутора їхали сміливо — ніде нікого. А в хуторі зайшли в крайню хату — правда, либонь. Сюди не було ще, але бачити — бачили, аж сюди до греблі доскакували роз'їзди. І постріли теж чули. Що тут робити? їхати далі — однаково пропаща справа, але й вертатися ні з чим. Суткувались, суткувались, а далі-таки поставили коні в дядька в повітчині, а самі пішки — думали, вдасться. Уздовж дороги попід вербами пішли та й пішли, поминули греблю, лози перебрели. А тут уже й чисте поле, і слободу видко вже. Залягли під лозами, стали наслухати. Не близько-таки верста, а може, й більш, але як вітрець подихне, то й чути — такий гвалт на селі, просто ревище. Аж моторошно стало. Проте, може б, таки полежали, оговтались трохи та, може б, і одчаялися пробратися на село. Коли ж це з-за цукрового заводу верхових з п'ятеро і просто степом тюпачать, обдивляються,— мабуть, шукали когось. І все до лозняка ближче. Ну, тут уже, немає що казати — полякалися. У лози шмигнули та до хутора мерщій, на коні — та й держись шапка на голові.

— Не інакше — цю ніч і до нас будуть!

І тільки тепер Дудка Панас скинув насунуту на вуха шапку й витер заполою мокре од поту та снігу лице. Потім любовно поляскав по шиї коня, що не стояв, тупцював на місці (уночі з економії взяв). І раптом, мов це тільки згадав щось, перехилився з коня до Цигулі й гаряче-злякано притишеним голосом:

Петре, ну а що ж, як убиватимуть? Цигуля замислений держав за повід Дудчиного коня — пустив повід. На Дудку глянув пильно, мов пізнавав його й ніби не пізнав,— одвернув обличчя, не відповівши. Потім сказав до всіх стиха, але спокійно й розважливо:

— Да, братця, треба щось думати. Без переполоху, тверезо. Сход скличемо.

— Еге ж!— Жмудь вихопивсь, п'яний і горластий.— Заварювали кашу самі, а як розхльобувати — сход нехай. Е, ні, самі зволяйтеся! Круто замішана!

, . Та невкипілими варена!— крикнув Кислиця, крамар, і Засміявся з власного дотепу.

Цигуля глянув байдуже на Жмудя, потім на Кислицю, очі звузилися в нього, й мовив зневажливо:

— Іще вкипить. Отоді й покличемо вас на готове, тільки з своїми ложками. А зараз нема чого горла драти. На сході сьогодні побалакаємо.

І не схотів сперечатися далі. Жмудь не вгавав, усе кричав та нахвалявся. Кислиця йому помагав лукаво, з смішком, з підморгом. Але Цигуля мов і не чув — ні словом більше до них не обізвався і навіть не,глянув у їх бік. Усе дивився на Саранчука чогось пильно, не зводячи очей, аж доки спіймав його погляд на собі, тоді стиха хитнув головою. Отак і Кіндра-тенкові теж подав знак. А більше не було кого треба. Повернувся і пішов з натовпу.

— Ну^ хлопці, буде робота!—як наздогнали Гордій Саранчук з Кіндратенком, мовив Цигуля, не спиняючись. Гляиув на одного, на другого й стиха, ледве помітно невесело всміхнувся в бороду.— Аж оце нам, хлопці, буде ікзамент.

— Трудно буде!— сказав Гордій. Юндратенко мовчки місив сніг ногами в драних чоботях і важко сопів носом. Видко, також важко якусь думу свою думав,— не скоро обізвався до товаришів.

— Е, мабуть, уже ні!— махнув безнадійно рукою.— Мабуть, уже не виберемось на сухе!

— Треба вибратись, Климе,— сказав Цигуля, щиро й легенько вдарив рукою по плечу Кіндратенка.— Не хили тільки голови, друже, та не приставай. Може, ось-ось та вже й на горб вийдемо.

— Хто зна, як воно й краще,— похилився Юндратенко,— швидко підеш — доженеш лихо, а тихо — воно тебе дожене.

— Отож, а тепер і поготів, ні забігати вперед, ні відставати. Чули ж уже — може, й справді цю ніч наваляться. Держися купи тепер. Дружній череді вовк не страшний. А перед сходкою та треба по кутках своїх згуртувати. Бо видиться, що й на сходці будуть вовки в овечих шкурах. Щоб не розбили череду. Добре було б послати когось у Ліщинівку та в Зелений Яр,— що вони там собі думають.

— Це можна,— сказав Гордій.— Ось я тільки в лікарню зайду, Устина провідаю.

— І в Піски теж. Хай лиш сяде котрий на коня,— звернувся Цигуля до Клима. Той мовчки на згоду хитнув головою.

Біля церкви розійшлися. Гордій Саранчук убік звернув до лікарні, а Кіндратенко в другий — на свій куток. Цигуля пішов просто широкою вулицею — до Юхима, думав (відколи послав Муху за ним, а його й досі нема). Коли ж це біля волості перестрів дід Свирид, шкільний сторож. Послав Макар Іванович, щоб неодмінно прийшов, мовляв, чоловік чужий є і нащось дуже треба Цигулю. А це й до коваля треба йти.

— Тягніть його,— кинув Цигуля й швиденько подався до школи.

Але од школи сам побачив ген-ген у кінці вулиці — пізнав Юхима з Мухою. Одійшов від тину насеред улиці й підніс догори руку. Доки побачив, що помітили його, тоді махнув рукою, а сам, не дожидаючись їх, зайшов у школу.

Тихо в коридорі. Просто у вічі впало — понад стіною од зеленої діжки з водою й до самого вікна, на низеньких вішалках — багато дитячої одежі: свитки, кожушки, материні кофти. Кислий дух брудної, старої дитячої одежі, житніх окрайців та кислої капусти в пісних пирогах ударив у ніс. І вмить зринуло в пам'яті, наче давній-предавній напівзабутий сон, його дитинство й розгорнулось зимовими сонячними шкільними ранками. Отут же, в оцій школі... За дверима в класі тихий шерех.

Цигуля прислухався з усмішкою — який воно урок?— не розібрати гаразд, чи задачу рішають? Раптом у тиші грудний голос Докії Петрівни роздільно слово по слову й виразно: "Крестьянин — торжествуя — на дровнях — обновляет путь". "Диктант!"— усміхнувся Цигуля. У класі дитячі голоси хором проказали за вчителькою, і стихло знову, тільки шерех у класі. І раптом Цигулі так яскраво стало в уяві — на партах повно дітвори, і його близнята серед них — Тарас та Марійка. Посхилялися всі над зошитами, у кожного в пучці, замазаній в чорнило, цупко ручка — виводить старанно кожну літеру. Потім одкинеться, голову на плече схилить і дивиться, і радий, і не налюбується. А за вікном зимовий сонячний ранок. Над хатами з димарів дим стовпами, по дорозі по білому в іскрах свіжому снігу трухичуть конячки в рожнатих санях, їдуть батьки, може, в ліс по дрова.

Тихий, замріяний усміх не сходив у Цигулі з уст. Стояв у коридорі і все чомусь не рухався з місця, наче боявся схлюпнути щось, що йому наточилося з серця повні груди.

За дверима в учителевій кімнаті заторготів стілець і почулась розмова. Цигуля кинувся і пригадав одразу, чого він отут. Згадав тривогу на селі. Але дивно — сам у собі не відчув зараз найменшої тривоги. Якийсь дивний спокій пройняв його всього, і в грудях повно терпкої радості. І, мабуть,— чогось подумалось отак,— хоч би оце вели й на розстріл,— однаково був би спокійний отакий і радість терпку доніс би аж до місця, хіба разом із кров'ю виточилася б із ран. Аби тільки знав, що недаремно це, аби...— щоб отако ж лунав лагідний голос учительки, а на партах, як рій, дітвора з радісно одкритими очима. А за вікном щоб сонячний ранок. І щоб прийшли додому, а в хаті, новій, ясній та просторій,— добробут і тепла батьківська ласка. Як під сонцем квіти, отак росли щоб.