Мати - Головко Андрій
Понавішувано рушників — стьожечок з якоїсь коштовної матерії з князівських крісел (Остап уночі з пожарища приніс кілька клаптів). У кутку попід стіною стояли вряд слоїки — "кухви" Орисині, понасипані пшениці-арновки (мати вночі кілька разів принесла з економії клунком). Тут же застелений стіл. "Господиня" обвела очима усе це та й замилувалася. Аж ось з повітки (в кутку на лаві біля скрині) — як зареве "корова", приведена теж цієї ночі. Так дівчина й кинулась: "Ой лишенько ж! Та це ж вона недоєна й досі. Вже й снідати б — діти голодні і батько вже знадвору в хату зайшов. А вона отак загаялася. 1-і, матінко моя!"
А мати й почула.
— Що там таке трапилось, дочко?
— Та...— засоромилась Орися,— це я так, мамо, граюся. І почують же! — додала згодом, здвигнувши здивовано плечима. Потім поволі-поволі та й знов заметушилася, заклопоталася "по господарству", але тепер уже притишивши голос.
Повиймавши хліб з печі, Катря оце вже, либонь, і вправилась була. Отепер можна й спочивати. І не що робила, але коли ж за ніч очей і на часинку не стулила,— така втома. Вона сіла на ослоні біля столу, навпроти вікна; руки впустила-поклала навхрест на животі, а голову на плече схилила. І раптом така тиша та млость розлилися по всьому тілу — як би в посуху на порепану землю та дощі впали, а потім — сонце, що аж запарувала земля, замерехтіла маревами. І Катрі, далебі, неначе в мареві, просто у стомлених очах крізь намерзлі й невірні шибки химерно так, мовби невправною рукою намальовано: біля колодязя Остап напуває гніду, надміру черевату корову, а сам Остап цибатий, як лелека. Ось він витяг цебер і ступив до корови та враз мов спіткнувся — став низенький та присадкуватий, як карлик,— кумедно! Трохи обіч на перелазі сидить Артем — на варті малий. А за ним углиб, далі за ставом, сиве тло туману й на ньому в тому місці, де досі, коли не гляне бувало, завжди погляд упирався в палац,— маячать у диму незграбні руїни... Катря довго дивиться, не зводячи очей, у вікно. І от знову, як це не раз уже було сьогодні, стало раптом їй якось дивно, аж не віриться. Але тепер іще не так, як раніш. Може, що стомлена дуже, а крізь невірне скло за вікном усі речі такі чудернацькі, не як у дійсності, і химерно розташовані в різних площинах,— почулося жінці, що це їй-усе приверзлося, що це вона спить, а їй отакий сон. Напружено рівно сидить Катря, боячись навіть ворухнутися, щоб не розвіяти чарівне видіння. І доки неспромога вже стало сидіти отак. Тоді тихо, не зводячи з вікна очей, схилилася й сперлася рукою на стіл і ще дивилася довго. Уже й очі засльозилися од утоми, а повіки набрякли й обважніли. Катря все кріпилася та й ні — кліпнула очима. І тої ж миті... вихопилась на горб і спинилась захекана. Ген-ген по дорозі, уже аж за цегельнями, повалив народ. Катря тільки хлипнула грудьми й знову зірвалася з ніг. Пішла швидко, аж підбігаючи іноді. І таки зразу за цегельнями й наздогнала людей, бо йшли нешвидко, спиняючись, пристоюючи: поволі міряють. По борозні обіч дороги йшли заводіяки всі, Цигуля і Юхим серед них. Слідом за ними інші мужики тягли ланцюг і йшли дехто з лопатами — зразу ж скіпці копають. Катря, як підійшла, так одразу й охопила все це поглядом. Примітила якусь і "бомагу" в руках у Цигулі і вже не спускала з нього очей. Ось він зупинився, і всі люди стали. Дивиться в "бомагу" оту — так і затих народ, тільки й чує Катря, як гупає в грудях серце. "Муха Іван",— вигукнув голосно. Вийшов маленький Муха Іван. "На остільки душ остільки землі",— вичитав Цигуля й рушив, а за ним одразу почали міряти. Муха Іван ступив через борозну і раптом став довготелесий, наче це Катрі крізь її невірну шибку. Дивиться далі Катря, аж воно зовсім і не Муха це, а Прокіп Невкипілий. Іде по борозні, ногами, як сажнем, розмірюючи. Повернув голову сюди, до людей, і сміється: "А що, не я казав! — своїми ногами як не одміримо..." — "Еге, мір, мір, Прокопе! — з натовпу тоненько крикнув Муха Іван і затим вибіг з гурту— кумедний, як карлик, і ще закричав до Невкипілого: — Мір, мір, Прокопе! А тільки як почнуть спину нагаями міряти, чи й тоді буде отак весело?"
В натовпі крикнув хтось: "Не кажи так!" — і Катря — найближче стояла біля Мухи — подалася до нього всією постаттю й гаряче сказала: "Несовісний ти чоловік, Іване! В отакий день отаке кажеш!" — І зразу ж одвела погляд од нього й пішла за народом далі. Після Невкипілого нарізали землю Скорякам обом, Дудці Панасові — найбіднішим спершу. За кілька душ і Катрі випало. І саме навпроти її ниви через дорогу — так уже гарно. Як почула Катря, що їй, аж забило дух з радощів. Але вся мов стерпла. Хоче ступитщ і не може, наче вгрузла в землю ногами. Гомін ізнявся в народі — що з нею? що таке? Хтось крикнув: "Хрестися, жінко!" Катря в тривозі рвучко перехрестилася й зразу ж легко так, тіль-тіль ногами торкаючись землі, рушила з місця, ступила крок і... прокинулася.
Юхим уже не спав — сидів на полу похмурий і розкуйовджений зі сну. Видко, Артем щойно вбіг знадвору та розбудив,— стояв хлопець перед батьком у шапці і в свитині. Обидва дивились на двері. Катря й собі, як це помітила, глянула до дверей. І на хвилину в хаті запанувала тиша. Диркнув цигарковим папером Юхим. Знадвору стукнула завертка, потім довго шарудів хтось у сінях, мовби ніяк не намацає дверей. І от, нарешті, рипнули двері — і в хату увійшов Муха Іван. Привітався. Катря привітно й урочисто, як на Великдень25, відповіла на привітання й прибрала з лави сісти йому. Муха спершу обтрусив шапку біля порога, тоді тихо й напружено рівно, як сліпець, перейшов хату й сів на лаві. Був він кумедний якийсь,— наче спав з одкритими очима чи отак тяжко задуманий, що навіть коли Юхим спитав був, що там на слободі діється, не зразу відповів, а після довгої мовчанки, раптом кинувшись:
— Та ще нічого такого.
Катря зиркнула на Юхима, потім на Муху глянула й спиталася, що це з ним таке сьогодні. І далі жартома спробувала, мовляв,— може, сердиться на неї, що несовісним чоловіком узвала? Коли це? А він і не пам'ятає зовсім.
— Та це,— всміхнулася Катря,— задрімала була, а воно й приверзлося отаке уві сні.
Стала розповідати. І весь час, доки говорила Катря, Муха неспокійно совався на лаві, раз і вдруге зиркнув у вікно, а на неї ні разу не глянув. Уже як скінчила, вперше тоді подивився на неї сумними очима й розчулено сказав:
— Еге ж, ну як чуло моє серце! Юхим сплюнув.
— Ти таки до чогось докрячешся, Іване.
Муха довго дивився на коваля й ніби аж оце тільки побачив його. Він рвучко підвівся з лави, ступив крок до нього і, стоячи посеред хати, не зводячи з Юхима очей, став насувати на голову шапку. Тоді впустив розгублено руки, витяг шию і пошепки вимовив:
— Козаки в Князівці.
Він хлипнув і зсутулився весь. Катря перелякалася Мушиних слів — сплеснула руками й сіла. Тіпнувся й Юхим, але, щоб не подати знаку, він, не поспішаючи, спершу за-тягся цигаркою — раз, удруге, потім потушив її в себе на долоні й тоді вже спитав, навіть усміхнувшися недовірливо:
— Звідки це?
— Та вже звідки не є. Легейдин родич утік уночі та й розповідає, що світом — незчулися, де й узялись, козаки навалою. Оточили село з усіх кінців. Либонь, і на станцію цілий ешелон прибув драгунів, вигружаються.
Юхим крекнув і почав узуватися. Тим часом Муха далі розповідав.
Неспокійно на слободі. Народ колотиться. Біднота — хто не захватив у економії нічого, ремствує. Мовляв, у кого було чим, той хуру й дві добра притаскав: до коня та й ще коня дістав, чи корову, а чи й волів пару. А хто голіруч,— приніс на горбі якийсь клунок, то ото й уся його здобич. До Невкипілого заходив. Жінка саме розсипалась уночі. Мовляв, якби була дужа, то хоч що-небудь таки приволокла б, а то Прокіп цілу ніч десь пропадав, а вернувся світом, як марюка, в попелі, з гусаком під пахвою. Сам і обпатрав, і спік сам, та гуртом із дітьми за одним присідом і з'їли. Ото й уся доля злидарська з князевого добра. І не з одним отак, як з Невкипілим. Але й ті, що набралися, як почули оце про козаків — незгірше бідкаються й галасують. Підбурили, направили, а тепер що робити? Біля монопольки аж лемент стоїть: Крутько, Жмуді, Непийвода... Нахвалки шлють. "Бач, бач, верховоди. Самі й підбивали, самі й палили, а тепер економію стережуть, щоб на випадок чого та ласки запобігти".
Юхим хмуро слухав Муху. Потім підвівся, одяг свиту й туго перетягся поясом, надів шапку, ще води напився і, сказавши Мусі — "ходім", пішов з хати.
Катря аж за ворота провела їх поглядом у вікно. Потім оглянулась на хату — посмутніло в ній. За столом край вікна сиділа Орися і не гралася вже, а злякано дивилась на матір. Біля скрині стояв Артем, похнюплений, обмоклий, як був — у шапці й у свитині. І хтозна, Остап на дворі — чи довідався вже? Ну, далебі, все, як у сні приверзлося.
На лаві до вікна спиною сіла мати й затихла, навіть заплющила очі, наче хотіла вернути й доснити розвіяний сон.
Чутка про козаків у Князівці тривогою' налила село, в Легейдиній хаті Легейдин родич — утікач із Князівки — зібрав цілий натовп. Який уже раз розповідав він історію про свою втечу, і люди, жадібно затаївши дух, ловили кожне його слово, прослухували по кілька разів його оповідання, ішли геть, приходили інші, а то й верталися ті, що вже чули,— може-таки нового щось скаже. Але дарма: втікач розповідав щоразу однаково, як і раніш, слово в слово, як по писаному.
Отож уночі не поїхав він сюди на Вітрову Балку. Багато князівських їхало, але він ні: закривіла коняка. Ну й спав, значить, дома. Уперше прокинувся — либонь, другі півні співають. Хата над дорогою саме — од шуму й прокинувся. Таки вийшов із хати був. Нічого,— все гаразд. Риплять сани по вулиці — то свої валкою верталися. Ніч темна. А в степу на Копійчаний хутір, а тільки далі — видко, у Вітровій Балці — пожежа. Ну, постояв трохи та й пішов собі в хату. І от не скаже вже, чи він спав, чи тільки задрімав був і чи то снилося йому, а чи справді чув, неначе — ну так же паровоз на станції гуде, мовби перед закритим семафором, а чи тривога якась. Схопився — не чути ніякого гудка, але прислухався — ніч тиха, на станції чуть-таки поїзд брязкотить буферами. Світало вже. Ну, поки встав, одягся.
