Мати - Головко Андрій
Хоча й не в цьому полягали справжні їхні відносини. Це був просто спосіб, вигаданий тактовною купчихою для розрахунків із своїм "дуже інтелігентним" коханцем. Про це дехто догадувався, дехто й напевне знав. Та це ніяк не заважало з пошаною ставитися до гостинного Дорошенка, з приємністю бувати в нього.
Хто тільки не бував у них! Кожного дня якась нова людина,— чи з Києва, частіше звідкись із провінції,— який-небудь учитель чи поміщик, знайомий Сави Петровича. Але основний осередок складали з десяток найближчих місцевих знайомих Дорошенкових, "цвіт,— як казав Сава Петрович,— місцевої української громади". їх мало не щодня бачив Павлуша в дядька і знав уже всіх, міг навіть наперед угадувати поведінку кожного.
Часто з цього й починав хлопець, тільки-но сідали за стіл: "Ану, сьогодні як?" І стежив. Мокроус, беручи склянку з чаєм від Дорошенчихи, подякував по-польському: "Дзенькую, пані!" (все, що він умів по-польському)— значить, у доброму настрої, якась, певно, удача з книгарнею. (Як член правління т-ва "Українська книгарня"21, заснованого недавно, знаменитий був своїм "інтузіазмом", як сам характеризував себе, завжди ігноруючи Кириенкові поправки в орфографії.) Значить, зразу почне. І дійсно: коньяку підливши в чай і сьорбнувши,— гаряче!— одсуне трохи склянку, ліктями зляже на стіл і чомусь не до всіх присутніх, а до самого Кириенка промовить весело:
— Ну , що ж, Олексо Миколайовичу, а все-таки, як казав... забув, як його, да, Архімед22: "Земля крутиться!"— Обведе маленькими біловіїми очима присутніх, на дияконові Йорданському спиниться й морг по-змовницькому.— То так-то, Миколайовичу!
— А це ж до чого ви, шановний Мартиновичу?— завжди удавано здивований, граційно зведе голову випрасуваний, з бездоганними манерами молодий історик жіночої гімназії Кириенко, "український марксист", зять власника парового млина Співака. (Тут же за столом і дружина його с сестрою, гарненькою восьмикласницею Люсею, об'єктом гарячої пристрасті хмурого й мовчазного завжди, як риба, вічного студента Мандрики).— Та й потім, Мартиновичу, до чого ж тут дідусь Архімед? Коловращеніє землі — це зовсім не його фах.
— Неважно!— махав рукою Мокроус.— А до чого це — ви знаєте. Одне слово —"діла йдуть, контора пише!"— І затим зразу ж починав із справжнім захопленням розповідати, як саме йдуть діла з отою ж таки книгарнею, як із ремонтом приміщення. Про те, що договір склали вже з опішнянськими гончарами23 на мальовничі гончарські вироби та роменськи-ми кустарями24— на плахти і килими.
— Ну, а із скоб'яним же товаром як? Мережані ярма, мазниці з інкрустаціями...— єхидно кривлячи губи, цікавився Кириенко.
— А що ж, а що ж! Матеріальна культура теж, знаєте...
І починалося. Спершу напівжартливо, далі розпалившись обидва. На підмогу до кожного приставали з гурту. Про матеріальну культуру та її роль у житті, у вияві національного духу народу. Про дух народу українського взагалі і про його історію.
Пріючи од чаю та суперечки, як віхтем, щохвилинно витираючись брудною хусточкою, затиснутою в кулак, Мокроус впадав у романтизацію минулого, так само й сучасного, сільського життя: вишневих садків, круторогих у мережаних ярмах... ("Да, да, Миколайовичу, ви чули, як рипить ярмо? Симфонія!")
Кириєнко все посилав к чорту і найперш круторогих. Це ж через них, мовляв, та ще через свою широку матню (пробачте на слові!), плутаючись в ній, діди та батьки наші не поспівали за історією, за Європою. "То що ж, і ми будемо так? Ні, дякую красно!" І взагалі не розумію, як це можна, вважаючи себе за культурну людину в XX віці, носитися, як з писаною торбою, з селом! Місто — ось та архімедівська точка опори, що потрібна, щоб виважити країну на рівень інших. Тим-то тільки національна українська промисловість та її організатори й творці в гармонічній взаємодії з робітничим класом, свідомим своїх ширших загальнонаціональних завдань, а не вузько професійних, спроможні це зробити. Сюди й треба направляти усі зусилля народу, а не туманити голову романтизацією історичного минулого та сучасного села.
— Ех, Миколайовичу, шкода вас!
Павлуша багато чого не розумів з їхніх-розмов. Але дещо й схоплював-таки. Кожну окрему думку, вислів, що видавався придатним, щоб у дворі чи у гімназії козирнути ним, запам'ятовував зразу ж. Так само й незрозуміле все, щоб потім наодинці в дядька Сави спитатися. Тим-то пильно прислухався до суперечки, хоч уже щодалі частіш крадькома позіхав та нетерпляче позирав на двері: де той Левченко! Він майже кожного вечора з'являвся, як завжди запізнившись до чаю, просто з редакції газети. Зразу ж обривалися суперечки, накидалися на нього. А він хапливо, по звичці вже, сьорбаючи чай, передавав останні вечірні телеграми. Потім чоловіки переходили до кабінету курити, і там уже починалася інша розмова, а як були самі, без дам, то навіть і на дуже пікантні теми.
Час од часу заходив Галаган. І завжди сам, ніколи з дружиною. Трохи гордувала-таки Дорошенками, а самого Саву Петровича просто вважала за "злого генія" своєї родини. Після літа оце навіть не стала вітатися: за Мокроусівну. (Рекомендував Сава Петрович у репетиторки на літо до
Мілочки, розхвалив, розписав як втілену чесноту. А вона тільки в маєток, та вже другого дня й застукала її Галаганиха з Ґалаґаном. "Вдень! у бібліотеці!— майже на ..очах у Мілочки!")
Павлуша при кожній зустрічі зразу й пригадував несамохіть оцей підслуханий ним епізод, але від цього Галаган ніскільки не падав у його очах і з усіх гостей найбільш імпонував йому — і своєю солідною постаттю та манерами справжнього великого пана, і своїм маєтком, що не раз любувався ним хлопець здалеку. І навіть своїм теперішнім становищем можливої жертви селянської, як думав Павлуша, "темряви та дикунства". Невже-таки і його спалять?
Була ще одна сугубо інтимна причина Павлушиної до Галагана виняткової уваги, пошани й навіть підлесливості. Хтозна, чи сам би дійшов до цього, та дядько Сава напоумив. Якось у майстерні, як і часто бувало це, сидів Павлуша з книжкою. Дорошенко працював, мугичучи під ніс. Затишно так. Тихо. Тільки за стіною десь у своїй кімнаті Леся гарцювала з подругами* регіт такий. І нагло, ні з того ні з сього, дядя Сава: "Павлушо, ану лишень признайся, за гімназистками вже підстрелюєш?"— "Ні, дядю, ще!"—"Плохо! Я в твої роки вже закоханий був по самі вуха. Що ж, чи об'єкта немає підходящого?" Хлопець змовчав. Дорошенко якийсь час малював і собі мовчки, а далі озвавсь: "Павлушо, а Мі-лочку Галаганову знаєш? Ото комусь молода росте!" І знову, помовчавши трохи, додав: "До речі, Леонідові Павловичу ти сподобався. Розповідав йому якось про тебе, сміється, каже: "Отаких нам і треба, енергійних, завзятих". Ти, Павлушо, намотай собі це на вус! А з Мілочкою познайомлю неодмінно!" Павлуша знову почервонів, але на цей раз не так уже,
нічого не сказав. І дядько Сава зразу припинив розмову. Та й потім не згадував уже ніколи про це.
Зате Павлуша розмови цієї не забув. Інакше став відтоді поглядати й на Мілу: коли з гімназистами бачив її, ревнував дуже. І в поведінці до старого Галагана став іще шанобливіший. І все на очах крутиться, щоб уподобатися. Ближче до серця брав і його тривогу, особливо оце, відколи частіші стали в повіті пожежі. "Невже і його спалять?" Пригадував усе, що Сава Петрович розповідав про Галагана. Скільки років працює в повітовому земстві. Школи для них же, для селян., будував. Цегельню навіть для цього відкрив у себе. (А не казав Дорошенко, по чому "лупив" за цеглу з сільських громад, скільки заробив на отих школах!) І головне — свій же, українець, Невже-таки і його спалять?.. Потім, і додому вернувшися, довго не міг ні за книжку взятися, та й навіть уночі часто бачив погані сни.
"Щоночі тепер пожежі. Як тільки смеркне і чорне небо щільно укриє .чсмлю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом, і до самого рання осінні хмари, наче троянди. Інколи сяйво далеке, ледве помітне, чуже, наче то місяць сходить, а часом спалахне під самим селом, аж хати рожевіють і жевріють вікна... Траплялось, огонь подавав звістку вогневі. Як тільки займеться десь небо — з другого боку встає зараз червоний туман і розгортає крила. Тоді чорне село — як острів на вогняному морі. Вітер часом приносить чад, далекі дзвони, тривогу. Що діється, господи боже. Горять все пани, генерали, великі "члени", що й доступитися до них не можна було. І піхто спинити не може... Блукали поночі люди, як тіні, плакали діти, й худоба обзивалася в хлівах. А вогонь то здіймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, і цвіли хмари на небі, наче троянди...
(З "Fata morgana")
Через яких тижнів два після пожежі у Вітровій Балці по всій околиці пройшли пожежі, як вогняні смерчі. У Князівці спалили куракінський цукровий завод і маєток поміщика Галагана, в Пісках — маєток графа Потоцького й по Великому шляху, верст за десять від Ліщинівки, під Глибокою Долиною, багатий хутір Гарбуза. А стоги та ожереди щоночі по всьому степу горіли, як свічки. І щоночі заграви далеких пожеж з усіх країв — і з степу, і з-за лісу, з того боку Дніпра, усю ніч коливались і розходились, як круги по воді, аж до ледве помітних мигавок за обрієм. І десь там розливалися в сірих осінніх світанках.
Кожен день приносив якусь новину. Там спалили маєток або цукровий завод, там зруйнували економію — вивезли хліб, розібрали худобу. В іншому місці рубали ліси, орали панські землі. І нічого за це не було. Пани заздалегідь покидали напризволяще свої гнізда, неначе зникли одразу, як мухи восени. Проте ходили недобрі чутки: мовляв, як мухи зникли одразу, одразу як мухи і з'являться. Нібито в місто поз'їздилися з усього повіту дідичі й усе раду радять, як би придушити бунт. Повне місто козаків та війська нагнано, і з дня на день ждати — розішлють загони по всьому повіту, щоб карати народ за пожежі та розгроми. Ходила чутка, що нібито по деяких місцях уже таке й діється. Але ж бо,— чого не вибалакають! Не хотіли тому вірити селяни. А до речі, саме повернувся з міста Хоменко на милицях із госпиталю, то розповідав, що ніде не бачив, не чув отакого. Щоправда, стоїть полк піхоти в місті, але ж там і раніш стояв, є й козаки: чеченці та інгуші, сот, може, кілька.
