Мати - Головко Андрій

Двоє з міста оуло. Розумні хлопці. За оці останні дні, що сиділи вкупі, у кожного од їхніх розказів поробилися отакі голови. "Хоч би її ще з місяць сидіти — не жаль би було",— сміявся Гарасько. Про Невкипілого розповідав. Невкипілому було погано. Тоді ще з першого разу, як обізлився становий на нього, то відтоді щодня й було: спершу щоранку й щовечора бив становий йому пику, а потім пом'якшав — по разу бив щодня. Аж почорнів сердега Прокіп, уся пика, як один суцільний синець, балакати по-людському розучився, од людей ховатися став.

Таки й справді, Невкипілий ні того вечора, ні другого дня піде не показувався. Думали селяни — прийшов, а дома безладдя, ще стіжок недомолочений, то, мабуть, порається. Але ж не молотив у дворі. Мо', занедужав? Старий Муха таки й зайшов другого дня провідати товариша, а Невкипілиха йому й розповіла, що як пішов удосвіта кудись, та й досі нема, і сама не знає, куди він пішов світ за очі.

Не було Невкипілого й третього дня. Вже аж четвертого надвечір вернувся він на слободу. З степу йдучи, по дорозі зайшов у кузню до Юхима.

Повна кузня була людей. Як угледіли Невкипілого на порозі — почорнілого, худого, з костуром, як рожен утовшки, в руці, всі так і замовкли одразу, цікавими очима, як реп'яхами, обліпили його велику кострубату постать. Невкипілий наче навмисне виждав хвилину, поки роздивилися на нього, а тоді важко ступив з порога в кузню й поздоровкався глухим простудженим голосом. Став посеред кузні, спершися на свого костура. Обступили його чоловіки. Коваль навіть кинув кувати. Підійшов, потиснув міцно руку Прокопові й став розпитуватися, де ходив та що виходив. Невкипілий став розповідати, важко, як пеньки викорчовуючи, незграбні слова всуміш з лайкою. Ходив оце на власні очі побачити, що воно та куди воно. За оці кілька день, мабуть, верст із сотню обкружляв усюди по селах. Гех, чорти їх матері,— народ! Один на одного зглядаються, огинаються, ждуть, щоб хтось поблагословив.

— Треба починати! — як пакіл у землю вбив Прокіп. І замовк, важким поглядом втопившись у ковалеві очі.

Відповів коваль: мовляв, починати не штука, але ж бо треба й те розуміти, як починати. Сказав, щоб сьогодні приходив до школи. Але Невкипілий на це тільки губи злісно скривив. "Мудруєте все!" І почав натягати глибоко на вуха свою облізлу шапку.

— Звісно, вчитель там і Цигуля з своєю казочкою... А що хоч і той дурний Прокіп поніма? — цідив далі зневажливо Невкипілий крізь стиснуті зуби.— Йому й становий ось місяць морду бив за його дурний розум...— І нагло на оцій мові лице його набрякло кров'ю, брови зійшлись, і вже він не сказав, а прохрипів якусь лайку. Потім повернувся незграбно на місці й вийшов із кузні.

Тієї ночі Невкипілий до школи "на співанку" не прийшов. Ждали допізна його — не було. Цигуля аж трохи був занепокоївся. Відомо, що за людина з Невкипілого — кремінь. Такого якби до свого гурту залучити, добру б підпору мали. А як не вдасться, то лиха такого може накоїти своєю гарячністю, що потім і не оберешся. І це саме тепер, коли треба розуму та витримки, як іще ніколи.

Охорона маєтку найбільш ускладнювала справу. З ковалевого наміру нічого не вийшло. "Мови не розуміють",— як доповів потім. Проте, може б, хоч на мигах якось порозумілися, та стражник, що до них приставлений, і близько не підпускає до них. А сам як тільки їх не накачує, що й вирізати нібито хочемо їх. Не так економію бережуть, за себе трусяться. Увечері до двору й близько не потикайсь, так зразу й клацає затвором. А за їх спинами та й свої підняли голову. Управитель знов ціну строковим на стару звів і прикажчик та об'їждчики знахабніли: уже селянам на економі-чеській землі й ходити не та воля.

А вчора вночі зайняли з об'їждчиками троє селянських коней. Звісно, не зайняли б, якби не проспали були селяни,— там би їм і кишки випустили! — украли, власне. А тепер у загоні коні стоять, візьми їх. Та й на селі тепер погіршало: урядник очуняв після переляку. Треба щось діяти! І оце постановили скликати сход, були із Ліщинівки посланці — збалакались, що сход відбудеться спільно з ліщинівцями та зеленоярцями. Це на неділю. Але ж тим часом треба було обміркувати справу як слід, щоб уже мати на зборах одну якусь і сталу думку і один певний план.

Над оцим всю ніч і бились у школі коваль та Цигуля з своїми спільниками. Але ні до чого й не дійшли, бо насереди-ні обірвалась бесіда. На Юхимовім слові нагло цитьнув хтось. Усі принишкли й прислухались. Та спершу за дівочим реготом у коридорі нічого добрати не можна було, але ж чути — на вулиці якийсь притамований шум. Потім раптом і в коридорі стихла молодь, видко, прислухається теж,— шум на вулиці чути стало виразніш, пролопотів на коні хтось повз школу і в оту ж мить нагло забовкав на сполох дзвін.

Повибігали чоловіки надвір. Ще біжачи коридором, кожен уже догадався, що горить економія. І як на вулицю вивалили, всі глянули в отой бік. Горіло. Але не економія. За вигоном па тім боці ставу мирно дрімала вона,— виступала чорними плямами будівель, і лише в одній — у конторі, де постій чеченців, світилися вікна. А горіло далі, за економією, за горбом. Угадували на Чумаківку, але ні, ближче. А ближче голий степ. Не інакше, горять ожереди економічеські. Полум'я не видко було з села, з балки, лише заграва та димовий вихор над нею. А над усім у чорному небі кружляла зграя сполоханих птахів.

Од заграви відблиск червоний і на село. В порожевілих сутінках різко виступали стіни хат, людські постаті на воротях, попід хатами, юрби на вулиці. Тривожно бовкав дзвін, не вгаваючи, ревла по хлівах худоба, вили собаки. Навколо темна ніч, як безбережне море, і Вітрова Балка в ній — одинокий в тривозі пливе корабель. Але іноді, як ущухав дзвін на хвилину,— з глухої ночі з-за панського парку чути було далекі дзвони, видко, в Пісках. І з другого боку, з-за Ліщинівки, але ще далі, ще тихше, ледве уловить ухо — теж дзвони. І вгадувалось тоді, що всюди отак, куди тільки видко заграву,— сполохані повибігали люди з хат, стоять на воротях, попід стріхами — очима на далеку пожежу, як на поданий знак. І самі озиваються на знак отой ґвалтовними дзвонами.

І од цього в серці у вітробалчан вщухла тривога. Бо ж не сама, не сама Вітрова Балка пливе оце в безвість. А пливе їх серед темної осінньої ночі, як у безбережному морі, ціла ескадра тривожних кораблів.

XIV

Потрапивши до міста, Павлуша Діденко зразу ж опинився в обставинах досить складних. Це — не Вітрова Балка, де вже самий стан його батьків-учителів забезпечував йому одне з перших чи навіть — виключне місце серед сільських дітей. З самого малечку хлопець звик бути в центрі уваги. Побутова обстановка цілковито сприяла цьому. Батьки його жили при школі. Тут Павлуша і ріс — єдиний малюк на цілий натовп дітвори-школярів. Під час перерви, бувало, дівчатка аж товпляться біля нього: такий він гарненький, завжди чисто і гарно вдягнений. Одна поперед одної — хоч на руки взяти чи хоч гостинця — шматок житнього пирога або квашену кислицю — потайки від Докії Петрівни (бо забороняла давати Павлуші будь-що з їжі) ткнути хлопчикові в руку.

Та й хлопці: чи пташину яку спіймає котрий, чи змайструє яку немудру іграшку, та ще як нема в своїй сім'ї малечі,— ото й несе в школу Павлуші. В ігрі чи бійці, коли Павлуша десь на четвертому році змінив дівчаче товариство на хлоп'я че, всі, звичайно, як перед меншим, поступалися перед ним. І він все це сприймав як належне. Тим-то з самого малечку почував себе дуже добре в колі старших за себе дітей, і хвилини перед початком занять та в перервах були найприємніші для нього. Коли розходилися учні по класах, нудився сам. Часто, бувало, як занадто вже набридне самота, заходив і в клас під час занять. До батька,— ні, Макар Іванович забороняв йому це; іноді й мати, коли сердита, теж виведе за двері і гукне Степаниді, служниці, щоб забрала і не випускала в коридор. Але якщо в доброму настрої, то посадить на парті між школярами, дасть і йому зошит та олівець,— і він тоді разом з усіма літери пише або, коли усний урок, сидить і слухає. Тож і не диво, що на п'ятому році не тільки знав уже всю азбуку, а навіть умів і слова складати. Іноді, коли.учень, викликаний до дошки, не вмів відповісти, разом із школярами і Павлуша піднімає руку. І Докія Петрівна, бувало, і його запитає, коли хоче особливо присоромити недбайливого учня. Павлуша, не зводячись (неписаний привілей!), самовдоволе-но відхилиться на спинку парти і відповість на запитання. "Он бач! Дарма, що менший за тебе літами якраз удвічі!" І від цих слів матері, від здивованих, а то і захоплених поглядів цілого класу серце Павлуші аж завмирає з гордощів та від свідомості своєї винятковості. Так і минали літа. Став школярем уже Павлуша. Вчився добре; перший рік без всякої натуги ішов у навчанні попереду всіх. Але в другому класі вже мусив і натужитись, а все ж довелось поділити першість із своїм однолітком Гришком Саранчуком. А на третій рік, в останньому класі, уже й натуга ніяка не допомогла: за загальним визнанням і учнів, і вчителів, першим учнем у класі став Гришко Саранчук. Павлуша сприйняв це дуже болісно. Спершу вирішив було на чім би то не стало "вивернутися з-під Гришка". І місяців зо два тривало завзяте змагання між ними. Павлуша аж схуд, став часто жалітись, що голова болить. Не знати, чим би кінчилося це, коли б не Кор-нюха Чумак, приятель Павлушин, поміркований, розсудливий хлопчина. "От дурний! Ну і нехай! Йому що! Оце до весни повчиться — та й все. Та й буде тоді волам хвости крутити. А нам з тобою ще вісім років гімназії. Нам треба свої, голови он як берегти!" І таки відговорив. Не став уже Павлуша тепер "перериватися", байдужіше, принаймні зовні, ставився до успіхів Гришкових, хіба що іноді не стримається — ущипливо натякне на "волячі хвости" або так, мовби між іншим, заведе розмову про гімназію: що от восени доведеться йому з' Кор-ніошеїо... А розмови про це справді були вже і в сім'ї, і між батьками його та між волосним старшиною Чумаком: домовлявся все, щоб і його Корнюшу разом із своїм готували в гімназію. Так і було потім: закінчивши школу, тижнів зо два погуляли хлопці, та й знову за книжки. Ціле літо Докія Петрівна готувала їх до вступних іспитів.