Мати - Головко Андрій
Так не годиться!— сказав хтось басом за спиною в неї. Озирнулась: дядя Федь Бондаренко і з ним чоловік у свиті.— Чого ж ти не поясниш йому, раз ти знаєш, а він не знає?!
— Не думайте, дядю Федю, що він такий дурний, як прикидається!— сказала Слава і звернулась до чоловіка в свиті:— Здрастуйте, дядю! А я вас знаю. Ви з Вітрової Балки. Гармаш. Я у вас колись і в хаті була; не в хаті, а на призьбі сиділа. А ви саме вечеряли...
— Вірно,— посміхнувся Юхим.
— Ні, ти, Славко, баки нам не забивай. Ой, лисичка-се-стричка!!— рукою обняв за плечі, пригорнув до себе. Спитав півголосом, чи Гриша дома.
І так само півголосом відповіла дівчина, що дома. Потім звільнилась з-під його руки, поправила бантик на голові і знову до Гармаша:
— Дядю, а ваш Артемко ходить уже до школи?
— Артемко? Та він уже в Третьому класі це буде.
— Я знаю. Я не про те. Зараз чи ходить він уже? Чи з отарою вже розщитався?
— Ні, до покрови, строк.
— Ой, як же це прикро! Це ж він скільки вже пропустив!
— Що зробиш! Найнявся — продався. Ну, та нічого, наздожене. Він у мене такий!— І раптом впізнав у гурті хлопців Павла.— А ти— он який! Насилу впізнав: при гербі, при срібних ґудзиках!
— З дому мені нічого не передавали?— спитав Павло.
— Ні. Та я не хвалився, що їду.
— Ну, грайтеся собі,— сказав Бондаренко.
Коли вже одійшли від дітвори, Юхим мовив роздумливо:
— Он як воно, Федоре, в житті. Які люди — різні! Коли ось навіть діти... Хто ми для неї! На призьбі один раз посиділа. А той, лобуряка, хоч би "здрастуй" сказав!.. Хоч би що-небудь спитав про Артемка! Як-не-як одну ж грудь ссали.
XV
Потім, гуляючи з хлопцями на набережній, Павлуша тільки й думав, що про ту неприємну пригоду в дворі. Був насуплений, лютий і зосереджений. Навіть як запропонував Корній піти до дубів — кавуни їсти, відмовився, зрадівши нагоді залишитися самому. Ходив по набережній і все міркував собі.
Цього ж вечора й хотів був зайти до дядька Сави. Хоч і4незручно вдруге за день, та коли ж нетерплячка отака.
Але здумав, що за обідом говорили про збори сьогодні увечері, на яких і Саві Петровичу треба бути (про українську книгарню тут, у місті, справу вирішувати). Облишив до за-втрього. І другого дня справді зразу ж після обіду, і за книжку не сідаючи, подався до Дорошенків.
Як і першого разу, Сава Петрович зустрів небожа привітно. І так само, як учора, був у піднесеному настрої. Працював у майстерні над великою картиною (іще перед Києвом розпочав. А це треба кінчати).
— Ну, Павлушо... Ех, жаль, що малий — випили б разом.— Налив собі з пляшки, що стояла на кругленькому столику побіч, склянку пива.— Справа, Павлушо, така, що годилося б!— Вишів сам. Потім, приступаючи знову до роботи, пояснив хлопцеві:— Незабаром на люди вийдемо,— буде-таки книгарня! Уже домовився: на комісію картини будуть брати. Оце й цю підганяю швидше. Тепер діла підуть веселіш.
Павлуша захоплений дививсь на картину. Хоч іще не закінчена, а розібрати можна:
На околиці села крайня хата, вітряки на вигоні. В'їздять вершники на (>;іских конях, в червоне, зелене повдягані, з списами в руках. А їх зустрічають жінки, старі, діти. І теж поприбирані: у картатих плахтах, дівчата її пінках.
— Це козаки з походу вертаються,— пояснив Сава Петрович.— А їх ото зустрічають, як і подобає — звитяжців. Може, турка, ляха повоювали.— Трохи помовчав працюючи. І раптом спитав у хлопця:— Ну, що, як воно, Павлушо, виходить у мене? Хоч трохи за серце торкає?
За відповідь Саві був уже самий вигляд Павлушин. Але вій до цього ще й додав:
— Дуже гарно, дядю!
— От і добре. Так же й треба, щоб гарно.— І далі говорив, наче сам собі міркуючи:— На найвиднішому місці повісимо в книгарні. Просто дверей. Люди заходитимуть, молодь...— Затим відступив од мольберта на крок, примружив око на полотно й довго придивлявсь. Потім знову став малювати, стиха наспівуючи:
Грай же, Петре, на бандурі, Сумно так сидіти, Що діялось на Вкраїні І чиї ми діти...19
Павлуша зразу ж, за якоюсь невловимою для себе асоціацією,'згадав раптом пригоду оту вчорашню. Трохи помовчав і звернувся до дядька. Мовляв, а знаєте, чого я прийшов?— "Скажеш!" Павлуша спитав, чи немає "Кобзаря". На дядькове запитання — нащо йому "Кобзар", став розповідати про оту пригоду в дворі.
Спершу Дорошенко слухав досить байдуже, не одрива-ючись од роботи, зрідка весело докидаючи в Павлушину мову якесь слово чи запитання. Але щодалі — все повільніше ходив його пензель по полотну, частіш одривався Сава Петрович од картини та уважніше прислухався до розповіді. Кілька разів чортихнувсь навіть. І нарешті, коли вже скінчив Павлуша розповідати, він зовсім поклав палітру на табуретку, випив ще пива. Потім брьохнувся в м'яке шкіряне крісло, пірнувши в ньому по плечі, й сердито закурив.
— Да, дівчисько, судячи з твоєї розповіді, досить-таки капосне,— після паузи озвався Дорошенко.— Хоча що з неї питати. Хіба це вона своїм розумом дійшла! Від брата все.
— А ви, дядю, знаєте Григора Супруна?
— Знаю. Мав честь...— якось багатозначно відповів Дорошенко.— Та й не тільки його знаю. Немало я бачив отаких, яігвін. Жалюгідні люди! Думають, що саме вони нарешті схопили бога за бороду. Ото й завели шарманку: бідні, багаті...
Ну, а як же інакше? Іще за тисячі років до нашої ери так було на землі. Єгипет, Греція, Рим... І так само буде ще, напевно, не одну тисячу літ. А ці — одним махом хочуть. Нічого не вийде, окрім розгардіяшу. Та, власне кажучи, і почали вони вже цей самий розгардіяш. Глянь тільки, що діється навколо! По містах робітники замість того, щоб працювати, тільки й знають, що страйкувати з будь-якого приводу. А на селі... Скільки добра мужики димом по вітру пустили і ще пустять... Звичайно, є серед поміщиків такі. Та хоч би вашого князя Ку-ракіна взяти — що йому Україна і що він Україні? По десять років навіть не навідується у свій маєток. Аби гроші управитель вчасно висилав йому в Петербург. І взяти, для прикладу, Галагана Леоніда Павловича. Зовсім не те діло. Член земської управи20, скільки він добра мужикам зробив! Школи — у вас, у Вітровій Балці, правда, стара ще,— а по інших селах мало він їх набудував! Цеглові, під черепицею. Навіть свою цегельню спеціально для цього спорудив у Князівці...
І довго ще говорив Дорошенко в такому ж плані.
Павлові не все здавалось переконливим у словах дядька: адже батько зовсім інакше ставився, хоч би й до того ж Галагана. Але хлопець не хотів про це думати. Він зрозумів одно: якщо дядько так говорить, значить, так і треба. І тільки старався запам'ятати все: пригодиться проти Славки. А коли Дорошенко кінчив, Павло зразу ж нагадав йому про "Кдбзаря".
— А, да, да!— звівся з місця Дорошенко.— Раз таке діло...— Увійшов у кабінет, поряд з майстернею.
Довго потім рився в кабінеті у шафі. Нарешті, знайшов. Чув Павлуша з майстерні, як він дмухнув раптом, певно, пилюку з книжки здуваючи. І затим зайшов до майстерні з "Кобзарем" у руці.
— Оце маєш собі.— Але перш як дати, одкрив на останній сторінці, де "зміст", і, переглядаючи, став повчати хлопця, що саме йому слід читати: він тут йому нігтем повідмічає. Бо підряд, мовляв, читати не варто: багато є такого, що на жіночі сльози розраховане — нехай жінки й читають! А такому бравому козакові воно ні до чого!— І взагалі треба сказати тобі, Павлушо, по щирості, чимдалі більш ти мені до вподоби. Що напористий отакий. їй-право, будуть з тебе люди! От і в гімназії — не миришся ти із становищем, до перших підтягтись хочеш, прекрасно! "Поганий той козак, що не думає бути отаманом!"
З того дня й засів Павлуша за "Кобзаря". Весь вільний час після гімназії віддавав читанню. Чи сам собі Нишком, чи з хлопцями вголос по черзі читаючи. Борис поставився досить байдуже і рідко коли поділяв це товариство: в нього вже було цікавіше —"Пригоди Шерлока Холмса". Але Чумак вподобав одразу вірші Шевченкові. Читає, читає, бувало, спиниться.
— Он диви! Дарма, що дідуган незавидний. (В книжці був і портрет автора. "Прирівняла!— з першого ж разу зауважив Чумак,— Пушкін — пан, і Лєрмонтов — у палєтах. А цей в кожусі та в шапці!" Це й призвело до певної фамільярності з боку хлопців.) їй-бо, молодець дідуган, ти гля!— "Кругом поле, як те море широке, синіє". Це чисто, як у нас із хутора видно. А як за саж вийти та ген туди в бік Глибокої Долини глянути,— і могила отак чисто синіє.
— Ну, ну, читай далі. Бо це вже згадав,— заведеш про свій хутір. Знаємо й так, що там у вас за сажем. Знайшов, звідки на могилу дивитися! — аж із досадою промовив Павлуша.
Весь час нетерплячий у читанні. Часто насуплений (бо навіть у відзначених Дорошенковим нігтем місцях чимало було неприйнятного для хлопця). Але іноді звузяться злорадно очі й навіть усмішка сковзне по губах. А чи й зірветься навіть: "Ну, чортова Славко, держись!" Але на інших місцях, він навіть і Славу забував. Це на історичних поемах — про козаччину, що, бувши до того ще й ілюстровані мальовничими Дорошенковими картинами по стінах у майстерні, дуже вражали й захоплювали хлопця. Та й самі картини дядькові відтепер уже сприймав інакше: краще розумів їх, більше вражали й подобались.
І взагалі чимдалі більше подобалось йому в Дорошенків. Чи вдень, коли дядя Сава малює, приємно було вигідно вмоститися в м'якому кріслі та й читати собі чи просто слухати, як дядя розповідає щось. Чи й увечері за чайним столом або, як потім перейдуть гості до кабінету чи до тої ж майстерні,— залізти десь собі в куток, притаїтися непомітним та й без кінця слухати б їхні розмови,— цікаво! А це майже щодня й бувало отак,— гості в Дорошенків.
Не мавши в себе ніяких маєтків, не одержуючи й плати (ніде ж не працював на посаді), Сава Петрович, проте, з своїх заробітків жив як справжній пан. Щось там робив для губерніального земства, малював портрети місцевих тузів. Була навіть одна постійна робота (про це Павлуша дізнався згодом з натяків та дотепів чоловіків у своєму товаристві) — якась підстаркувата багатюща вдова-купчиха, що її, як жартували,, в кожному новому вбранні Сава Петрович доконче мусив "увічнити на полотні". Звичайно, це був жарт. Але деяка доля правди в цьому була. За три роки, відколи Дорошенко познайомився з нею, він постійно малював її портрети.
