Чорнобиль - Щербак Юрій

У просторому цеху колишньої чорнобильської станції технічного обслуговування автомобілів була відкрита їдальня, яку місцеві дотепники охрестили "кормоцехом". Вхід до "кормоцеху" охороняли дозиметристи, які час від часу виганяли тих роззяв, що приносили сюди з будмайданчиків своє "свічення". Вражала чорна однаковість людей у бушлатах і комбінезонах, ватниках спецівках, у чепчиках, "афганках" і беретах, які мовчки уминали свій обід,— у всіх були не тільки однакові костюми, а й, здавалося, однакові обличчя — сірі від утоми. І в цьому похмурому світі чорноробів атомної аварії якось особливо зворушливо виглядали милі, розпашілі обличчя дівчат, що працювали на кухні.

Весною 1987 року я вже зустрічав на темних, вимерлих улицях Чорнобиля закохані парочки у стандартній уніформі. Цікаво буде дізнатися про долю чорнобильських сімей, що склалися в Зоні,— а таких чимало,— про долю їхніх дітей. Цікаво не тільки генетикам...

Я знаю жінок, які поділяють зі своїми чоловіками всі труднощі тутешнього напівпохідного, невлаштованого життя. Але хочу розповісти про жінку, яка живе зараз у Москві, хоча й продовжує працювати на ЧАЕС. Уже в травні позаминулого року тут ходили чутки про дружину одного з працівників АЕС, що потрапив до московської клініки №6. Жінка ця нібито пішла працювати в ту лікарню, щоб бути поряд з чоловіком, щоб полегшити його страждання. Розповідали, як після смерті чоловіка вона продовжувала ходити по палатах і підбадьорювати опечених, стражденних людей, говорити їм, що чоловік тримається мужньо і вони теж повинні триматися, не занепадати духом, а ці хлопці вже знали, що чоловік її помер,— і вони плакали, відвернувшись до стіни.

Розповідь ця звучала як легенда, але згодом я дізнався, що історія ця не вигадана. Я розшукав цю жінку і записав її оповідь.

Ельвіра Петрівна Ситникова, інженер Чорнобильської АЕС по дозиметричній апаратурі:

"Мій чоловік, Анатолій Андрійович Ситников1, марив цими атомними станціями. Він казав: "Ти уявляєш, тримати в своїх руках мільйон кіловат!"

Коли почалося будівництво Чорнобильської АЕС, я залишилась у Миколаєві, в родичів, а він тут, у гуртожитку,

1 А. А. Ситников згадується в щоденнику Ускова.

жив разом з Орловим1. Як вони жили — це неймовірно. Я один раз приїхала, подивилася: надголодь, у жахливих умовах. Та їм було не до того — вони працювали. У 1977 році, коли ми одержали квартиру в Прип'яті, я приїхала з дочкою і завжди була поряд з ним. Перший блок у вересні пустили. Він приходив з роботи... Бувало, до стіни притулиться, очі сяють, а сам мало не падає від утоми. Каже: "Боже мій, що сьогодні було... ми тримали... три хвилини тримали блок... А здавалось — три роки! Ми втримали блок!"

У нас вісім років була машина, але ми жодного разу не їздили на південь. Йому все ніколи було. Він не пішов у відпустку і вісімдесят п'ятого року — на початку літа його призначили заступником головного інженера по експлуатації першого та другого блоків. А потім... потім я через рік компенсацію за дві відпустки одержала.

Усе робота й робота. До чого доходило: директор у відпустці, головний інженер у нас хворий був, заступник головного по науці у від'їзді. Ситников залишався сам. На станції жартували: навіщо, мовляв, адміністрація, коли один Ситников є. Він не боявся відповідальності. Все брав на себе. Підписував усі графіки. Але все вивчав: удома ввечері все перекреслить, виправить — тільки тоді свій підпис поставить. Я певна, якби у нього цей експеримент ішов, нічого б не було, ніякої аварії. Коли пускали четвертий блок, поспішали, всі графіки ламали. Чоловік виступав проти поспіху. Тоді перший секретар міськкому Гаманюк по плечу його поплескав: "Ти хлопець гарячий дуже, молодий, заспокойся, охолонь, не можна так".

А тієї ночі... він просто встав і пішов, як завжди це робив. Чисто по-солдатськи. Сказав мені, що сталося нещастя, треба бути там. І все...

Пізно ввечері наступного дня, коли всіх, хто отримав велику дозу, везли до Москви і я прощалась з ним біля автобуса, я запитала: "Толю, чому ти в блок пішов?" А він: "Ти зрозумій, хто краще за мене знав блок? Треба було хлопців виводити. Якби ми... не відвернули ту аварію, то Україна б точно не було, а може, й пів-Європи".

28 квітня я була вже в Москві, а наступного дня знайшла ту клініку, де чоловік лежав. Звичайно, мене туди не пустили. Я пішла в Міненерго, в наш главк, і попросила допомогти. Мені виписали перепустку,

1 Усков у своєму щоденнику — пам'ятаєте? — говорить і про В. О. Орлова.

Я стала працювати в лікарні. Носила хлопцям газети, виконувала їхні замовлення — щось їм купляла, писала листи. Почалося моє життя там. Чоловікові було дуже приємно, він сам казав: "Ти обійди усіх хлопців, треба їх підбадьорити". А хлопці сміялися: "Ви у нас як мати... Ви нам Прип'ять нагадуєте..." Як вони чекали, що в Прип'ять повернуться, як чекали...

Я перевдягалась у стерильний лікарняний одяг і ходила по всій клініці, тому мене сприймали за медперсонал. Заходиш до палати, а там кажуть: "Підніми його, допоможи, дай йому попити". Вони були такі безпорадні... Як вони помирали...

Від чоловіка приховувала, хто помер. Він каже: "Щось не чути сусіда зліва". Я кажу: "Та його в блок перевели..." Але він все розумів, усе знав. І його переводили з місця на місце. То на один поверх, то на інший.

Першого травня прилетіла чоловікова сестра, її викликали, вона дала йому свій кістковий мозок. У мене таке враження, що пересадка кісткового мозку прискорила... Його організм не визнавав ніяких втручань... Останнього вечора я залишилась з ним. Це було двадцять третього травня. Він мучився страшенно, у нього був набряк легенів. Питає: "Котра година?" — "Пів на одинадцяту".— "А ти чому не йдеш?" Я кажу: "Поспішати нема куди, бачиш, як видно надворі". Він каже: "Ти ж розумієш, що тепер твоє життя більше важить, ніж моє. Ти повинна відпочити і завтра іти до хлопців. Вони ждуть тебе".— "Толю, я ж у тебе залізна, мене і на тебе, і на хлопців вистачить, розумієш?" Він натискує на кнопку і викликає медсестру. Та нічого не розуміє. "Поясніть моїй дружині,— каже він,— що їй завтра треба йти до хлопців, хай іде. Їй треба відпочити". Я посиділа до пів на першу, він заснув, і я пішла.

А вранці прибігла, кажу: "Толю, тебе лихоманить усього". А він: "Нічого. Йди до хлопців, газети віднеси". Я тільки газети рознесла, а його в реанімацію повезли...

Якось на початку травня, коли сестра його ще лежала в лікарні, вона сказала мені: "Толя дуже переживає, що волосся в нього почало випадати. Лізе просто пасмами". Я пішла до нього і кажу: "Ну й чого ти переживаєш через своє волосся? Навіщо воно тобі? Давай розберемося чітко: в кіно ти не ходиш, в театр не ходиш. Сидіти у кабінеті чи вдома працювати ти можеш і в береті". Він дивиться на мене: "Це ти правду кажеш?" — "Звичайно, правду, щиру правду. По-перше, подивишся збоку — йде лисий чоловік. Мимохіть викликає повагу. Видно, що розумний. А по-друге, я двадцять років переживала, що ти мене раптом покинеш, такий красень, а тут кому ти, крім мене, потрібен будеш". Він так сміявся. Все питав: "Ні, правда? А як же діти?" Я кажу: "Дурненький ти. Вони тебе так люблять, навіщо їм твоє волосся". Я намагалася відвернути його від думок про аварію: "Толю, повернемося тільки у Прип'ять, заживемо... Я тобі такі черевики на мікропорі купила..." А він: "Так, поїдемо тільки в Прип'ять..."

Я чоловікові про всіх хлопців розповідала. Про Аркадія Ускова. Про Чугунова, про інших. Я ніби зв'язкова між ними була. Там поряд лежав хлопець, Саша Кудрявцев. Він уже почав одужувати. У нього сильні опіки були. Я зайшла, а його спиртом протирають. Він соромиться: "Не заходь. Я кажу: "Сашенько, ти соромишся мене? Це ж добре, значить, ти жити почав. Я завтра до тебе прийду, а сьогодні газетки покладу". Взавтра приходжу, а мені кажуть: "Нема Саші. Помер"...

Я ледве в ті дні ходила. Ні спати не могла, ні їсти.

А того ранку, коли чоловіка до реанімації повезли, я ненадовго відлучилась з лікарні, а повернулася — сиділка в приймальному покої каже, що мій чоловік помер...

Анатолій Андрійович помер о десятій тридцять п'ять ранку...

Я кинулась до лікаря: "Василю Даниловичу, він помер? Мені до нього треба!" — "Не можна".— "Як не можна? Він же мій чоловік!" Махнув рукою: "Ходімте". Пішли. Я простирадло відкинула, торкаю його руки, ноги, кажу: "Толю, ти ж не маєш права, ти ж не можеш! Ти ж повинен! Ти ж... Скільки енергетика ця твоя дурна втрачає..." Я вже не відчувала, що втрачаю чоловіка, а от те, що від нас така людина йде... це... це мене лютило. Скільки б він міг зробити...

На поминках Кедров підвівся і каже: "Хлопці просять, щоб ви повернулись у лікарню. Вони відразу відчули: щось, сталося, коли вас немає".— "Добре,— кажу,— тільки три дні дайте мені, поки..." І я повернулася.

Після чоловікової смерті я пропрацювала в лікарні більше місяця — до сьомого липня. Заходила до Дятлова, того, якого звинувачували в аварії... Він був у дуже тяжкому стані. Я з ним багато говорила... Потім, коли мене питали про Дятлова, я відповідала, що якби все повторилося спочатку, я б все одно пішла до нього. Бо двадцять років, які нас зв'язують,— хіба це так просто викинути? А що він не так щось зробив — за це зазнає кари. Не в моїй компетенції судити його. Лікарі ж усіх лікують...

Дуже важко було ходити на Мітінське кладовище... Там спочатку навіть квіти з могил прибирали. Поставиш, а через два дні квітів нема. Пішли такі розмови, що у чорнобильців навіть квіти "брудні" на могилах стають. Наказ начебто був такий — прибирати квіти. Тоді я пішла до Володимира Губарєва, того, що "Саркофаг" написав. Розповіла йому про це. Після цього перестали квіти прибирати..."

НЕ ПОКИНУ СВОЮ "ЗАЛІЗКУ"

Поминувши міліцейську заставу, ми в'їхали до порожньої Прип'яті. Безмовно стоять шістнадцяти — і дев'ятиповерхові будинки, а будівельні крани завмерли над новобудовами — здається, що роботи припинені на обідню перерву. Колгоспний ринок при в'їзді до міста перетворився на кладовище легкових автомобілів, де іржавіють сотні машин,— їм уже не судилося вийти звідси. Не видно котів, собак, навіть птахів — і аж ніяк не іронічно звучить парафраз із Гоголя: "Рідко яка ворона долетить до центру міста із сусідніх полів".