Чорнобиль - Щербак Юрій
Він прийшов до мене, і я допоміг йому розв'язувати якісь питання.
У Самойленка дивно поєднуються два начала: з одного боку, він людина діла, всього себе завжди віддає ділу — в ті дні він був фанатично націлений на те, щоб дезактивувати дах машзалу і третього блока. З другого боку, він досить наївний і непрактичний у всьому, що стосується численних бюрократичних надбудов — усіх погоджень, домовлень, обґрунтувань. Я вважаю це його перевагою. Він дуже чистий хлопець. Шкода, що в наш час мало таких людей. Якби більше було таких щирих і відвертих, країні легше було б розв'язувати нелегкі сьогоднішні проблеми.
Самойленко працював у так званій особливій зоні. В АПК-1 у нього була конторка — її показували у фільмі "Чорнобиль: два кольори часу", але основне місце дії, основна його робота була на даху машзалу. Потім майданчики третього блока, потім труба... Сам він крутий, може когось припечатати, сказати все, що думає,— причому не найдипломатичнішими словами. Він взагалі любить колоритні вирази, як-от: "не наганяй чаду" або "не заводь рака за камінь". А коли починалася сутичка, висловів не добирав... Інколи це йому шкодило. І ще, він страшенно не любив усіляких меркантильних розмов — про п'ятірні оклади, квартири, про те, хто скільки набрав рентген і коли зможе поїхати з Чорнобиля.
Він не зважав на небезпеку. І скільки він насправді "набрав",— це тільки він знає, і то неточно. Адже ходив він у саме "пекло". Я, чесно кажучи, коли вперше побачив, як він працює, запитав: скільки у нього дітей, яка сім'я. Непросто дався їм цей дах, дуже непросто".
Юрій Миколайович Самойленко1, Герой Соціалістичної Праці, заступник головного інженера Чорнобильської АЕС по ліквідації наслідків аварії:
"Ось тепер усі кажуть: пожежа, пожежа, пожежа. А що горіло? Хто знає? Дах горів? Горів. Та його погасили ще вночі. А реактор? Чи горів він? Дивне запитання, правда ж? Реактор горів. Та його, між іншим, ніхто не гасив. Коли точно говорити, то реактор розгорівся майже через добу після аварії — близько двадцять третьої години 26 квітня. І закінчив він горіти близько шостої години ранку. Горів
1 Ю. М. Самойленко — нині генеральний директор виробничого об'єднання "Спецатом" у Чорнобилі.
цілу ніч. Механіка така: апарат зневоднений, відбувається природне розігрівання палива, бо нема охолодження, плюс добрий доступ повітря внаслідок руйнування якоїсь зони реактора. Загорілося паливо, підвищилася температура. Десь на межі тисячу чи й більше градусів почалося інтенсивне сполучення графіту й урану з утворенням карбіду урану. Ото він і горів. І коли звідти все видуло у вигляді радіоактивної хмари, апарат сам і загасився.
— Так швидко?
— Звичайно. Все полетіло в атмосферу. А решта викидів, які тепер ми називаємо "протуберанцями", були викликані закиданням реактора мішками з піском і свинцем. Ось до чого призвело засипання реактора. Це моя особиста думка, багато хто з нею не згодний.
— А що б ви запропонували, якби в ті дні були в Прип'яті на місці тих, хто приймав рішення?
— По-перше, з самого початку — ще двадцять років тому — я створив би організацію, яка боролася б з аваріями. Відбулася велика розмова про необхідність створення спеціальної аварійної служби. У 1976 р. Міненерго начебто згоджувалося, але висновків не зробило.
Я ремонтник, до аварії в Чорнобилі працював на Смоленській АЕС. Зрозумійте, адже ми голі й босі, у нас не було ніяких дистанційних засобів, ніякого спеціального одягу. Жодного пристойного скафандра. Що дасть пожежний костюм? Він дасть хвилину перебування там. А потрібен надійний скафандр, щоб у ньому можна було дихати, працювати, перебувати у високих полях... Ми ж урукопашну йшли на ремонт апаратів. У нас кувалда, ключ, в кращому разі шліфмашинка і — міцні російські вирази... Ви знаєте, як працюють ремонтники? Вранці вирушають на роботу — темно, з роботи вертають — темно. Ще й уночі їх піднімають. І персонал ремонтників з атомної станції поділяється на дві частини: або туди йде такий мотлох... або такі вже хлопці лишаються, які працюють не на життя, а на смерть.
Не будемо говорити про таку глобальну аварію, як чорнобильська. Уявіть: на звичайній станції звичайна технологічна аварія. Так званий свищ: розрив труби. І б'є струмінь пари в двісті сімдесят градусів під тиском сімдесят кілограмів на квадратний сантиметр — і робить у бетоні ось такі пробоїни. А прилади на станції не реагують на аварію, вони на початку її не відчувають. Бокс, у якому стоять датчики, запарюється, і вони помалу починають відмовляти.
Що робити?
Зупиняти станцію? Значить, сімдесят годин розхолоджувати реактор, щоб можна було туди зайти. Втрачаємо тиждень, зазнаємо величезних збитків — через оцю трубочку. А вона ж бо не одна тріскається. І ви думаєте — ми зупиняємось? Чорта лисого. Такі ось диваки, як Самойленко, як Голубєв — начальник цеху, одягають куфайки, беруть шланги і — гайда в бокс. Робітника ж не пошлеш. Пара слабоактивна, але ж... І протягом десь двох діб, заходячи туди на хвилину, дивляться, вигадують і роблять, роблять. А реактор працює. А головний інженер ходить навколо: "Хлопці, ну, хлопці, ну..."
Гаразд. Вернімося до Чорнобиля. Я приїхав сюди 29 травня і займався дезактивацією території станції. Мені випало працювати разом з генералом інженерних військ Олександром Сергійовичем Корольовим. Перші наші перемоги пов'язані, безперечно, з інженерними військами. Вони провели дезактивацію першого блока, заклали бетонні плити на території станції.
Проте докорінний перелом у ході ліквідації наслідків аварії стався в серпні — навіть до того, як був збудований саркофаг. Нам пощастило локалізувати вогнище радіоактивного зараження і набагато поліпшити обстановку довкола станції. А це, в свою чергу, позитивно позначилось на будівництві саркофага.
Внаслідок аварії стався величезний викид радіоактивних речовин. Важкі частинки металів лягли у безпосередній близькості від блока, а легкі — надто йод — полетіли далеко. Довкола станції склалася вкрай важка радіологічна обстановка. І ми зробили важливий висновок: саркофаг, звичайно, треба зробити негайно, треба негайно закривати, але не менш важливо запобігти рознесенню вітром попелу, гору, пилюки, яка була, мабуть, навіть небезпечніша від усього іншого. Виникла ідея: заклеїти реактор.
— Як заклеїти?
— А дуже просто: полити його зверху якою-небудь гидотою і заклеїти. Припинити підняття в повітря радіоактивних речовин разом з пилюкою. Наші вороги — чи по-науковому "опоненти" — кажуть нам: там-бо лежить паливо, там підвищена температура. Якщо ми поллємо, усе це випарується і зведе нанівець дезактивацію, яку ми робили на території. На наше щастя, в ті дні пройшла страшенна злива, може, одна-єдина за всю цю історію. Випало сорок два міліметри. І ми одразу побачили, що потужність дози, яка вимірювалася у районі реактора, різко зменшилася. Це підтвердило нашу думку: пилюку змило вниз, потужність доз упала, І наше рішення ми обґрунтували цим дощем: ми пропонували полити блок і заклеїти його.
Наші хлопці — Чуприн і Чорноусенко — запропонували спеціальну суміш. Пішли до Геннадія Георгійовича Ведерникова. Написали обґрунтування. Потрібно було тільки рішення УК (Урядової комісії). А перед цим Станіслав Іванович Гуренко запитує нас: "З наукою узгодили?" — "Повна згода",— кажу. Заходимо, доповідаємо. Все дуже добре. І тоді Ведерников питає: "Як наука дивиться на це?" Він уже тримає підготовлене нами рішення комісії, сидить з пером у руках, ось-ось поставить свій підпис... І раптом... вискакує один учений, член-кореспондент. Там було багато таких, які навкруг нашої справи наганяли чаду, силкувалися проштовхнути свої ідеї, заробити науковий капітал.
І ось він зривається з місця й починає громити нашу пропозицію. Мовляв, якщо полити розпечене жерло реактора нашою сумішшю, виділятимуться речовини, небезпечні для життя і діяльності людей. Це неправда. І він, і ми це знаємо. І тут же він пропонує свою суміш, виготовлену його інститутом. Але маленька деталь: їм потрібно буде ще місяців зо два, щоб наробити цієї суміші і підготуватися до робіт. А у нас уже все готове: завтра можемо починати. І тоді підводиться Гуренко: "Товариші, ви ж сюди не Нобелівські премії приїхали здобувати, я вважаю, що пропозицію Самойленка треба підписати".
Папір підписали. Виходимо, а Станіслав Іванович каже нам: "Мужики, зараз оцей ваш учений конкурент по всіх інстанціях роздзвонить, тому поспішайте". Ми — вперед! На аеродром. Організували термінову доставку речовини, заправку вертольотів і наступного дня на МІ-26 вилетіли. Закрутилася карусель над блоком. Вони поливають і поливають, а ми зразу знімаємо обстановку — планшети вивчаємо. Незабаром дозиметрична обстановка на майданчику поліпшилася в десять разів! Саркофаг стало набагато легше будувати.
Потім ми подалися в четвертий блок подивитися на механіку цього заходу. Ми зайшли в ті приміщення, куди з часу аварії ніхто не заходив. І побачили, що після нашого поливання там теж поліпшилась обстановка. Я на тридцять п'ятій позначці просто виходив на дах, дивився на розвал, бачив оту знамениту "Олену" — кришку блока. Через тиждень ми знову зробили масований наліт на блок, облили його геть-чисто. Так ми заклеювали четвертий блок. Повітря зробилося чистим, і можна було спокійно продовжувати будівництво саркофага. На мій погляд, як інженера, це було прекрасне технічне рішення, чудово реалізоване. Ви б лише глянули, як ходили каруселлю над блоком вертольоти, а на землі стояли навідники з радіостанціями, коригували роботу вертольотів.
Друге наше завдання,— ви це бачили у фільмі "Чорнобиль: два кольори часу",— прибрати паливо з дахів. Це було найбільше джерело радіації. Паливо це після вибуху й пожежі злиплося в розтопленому бітумі даху і "світило" щосили. У нас з'явилися на ногах еритеми, після того як ми походили по бітуму.
— Ті костюми, що показані у фільмі, саморобні?
— Звичайно, саморобні... Не було у нас інших костюмів... Чому ми так поспішали? Найголовніше було — закрити джерело радіації у саркофазі. Та перш ніж закрити саркофаг,— а його вже повним ходом зводили,— треба було скинути паливо з покрівлі у розвал. Інакше куди його потім подінеш? Я тепер ясно розумію: якби ми тоді не зробили цього, не поквапилися, не кинули на цю роботу солдатів — все.
