Чорнобиль - Щербак Юрій
Майже нічого не читає. Лежить мовчки. Як можу, намагаюся розворушити. Вдається мало. П'є тільки чай. Стараюся покласти йому якомога більше цукру.
14 травня померли Саша Кудрявцев і Льоня Топтунов, обидва з реакторного цеху-2, СІУРи. Обидва молоді хлопці. О, доля... А що ж іще нас чекає? Намагаюся не думати про це. Чугунову про хлопців не кажу.
17 травня. Вночі спав погано. На душі тоскно, медсестри раз у раз бігають у сусідню палату до Віті Проскурякова. Передчуття не зрадили: ця ніч була остання в його житті... Помер страшно, болісно...
18–19–20 травня. Сьогодні наші дівчата принесли бузок. Поставили кожному в палату. Букет чудовий! Спробував понюхати — пахне господарським милом?! Може, обробили чимось? Кажуть, що ні. Бузок справжній. Це в мене ніс відмовляє. Слизова оболонка обпечена. Майже цілий день лежу. Самопочування не вельми. Саші Нехаєву погано. Дуже великі опіки. Дуже за нього хвилюємось. Я майже нічого не їм. Так-сяк з першого з'їдаю бульйон. Постійно приносять газети — з радістю читаю у "Комсомолке" про Саму Бочарова, Мишка Борисюка, Нелю Перковську — усіх їх добре знаю. Радий за них. Заздрю їм. Вони усі в боротьбі, а ми, мабуть, "вигоріли", і дуже... Невчасно...
Чугунову ще гірше. Залізний мужик. Жодної скарги. І ще мені здається, що він переживає: чи правильно він зробив, що зібрав нас на допомогу четвертому блоку?
На обході Олександра Федорівна попередила, що робитиме пробу на здатність крові зсідатися. Це щось нове.
Прийшла славна жінка, Ірина Вікторівна, та сама, що займалася відбором з нашої крові тромбомаси. Вколола в мочку вуха і збирала кров на спеціальну серветку. Збирала довго і терпляче, але кров зупинятися не хотіла. Через півгодини закінчили ми цю процедуру. Все ясно. У нормальної людини кров зсідається через п'ять хвилин. Різке зменшення тромбоцитів у крові!
Через годину мені вже вливали мою ж тромбомасу, заздалегідь приготовлену на цей випадок. Почалася чорна смуга..:"
На цьому перерву записи А. Ускова.
Зупинімось у скорбному мовчанні і роздумах перед чорною смугою, яку переступили ця мужня людина і його друзі. Довго, ой як довго і болісно вони її долали... Аркадій Усков вистояв, вижив. І його "шеф" — "залізний мужик" В. О. Чугунов — витримав. На Чорнобильській АЕС, на третьому блоці, я зустрівся з Володимиром Олександровичем Чугуновим. Він квапливо потиснув мою руку, не розуміючи, чому я з такою цікавістю приглядаюся до нього, повернувся до пульта. Справ було багато1.
1В. О. Чугунов був делегатом XIX Всесоюзної партійної конференції від колективу ЧАЕС.
ЩО ТРЕБА ГЛЯДАЧЕВІ?
Юрій Геннадійович Коляда, телеоператор Держтелерадіо УРСР:
"Мені запам'ятався день 25 травня. Приїхали в Чорнобиль і довго шукали, з ким поїхати на станцію. Нам потрібна була "брудна" машина: я дуже хотів зняти розвал четвертого блока. Знайшли хлопця, який чергував на прохідній колишньої "Сільгосптехніки". Попросили його. Він, по-моєму, з Ворошиловграда. Він подався в гараж і вивів поливальну машину. Розбиту, страховидну, але вона їздила. Ми з Пашею Власовим (це журналіст, який вів телерепортажі) сіли в машину. Наділи "пелюстки". Ідемо до станції. Наш хлопець запитує: "У вас є який-небудь дозвіл} Хоч що-небудь?" — "Який дозвіл? Відряджень нема".— "Ну, тоді я вас повезу з боку монтажного району, там у вас нічого не спитають. Там можна під'їхати до реактора взагалі без усяких перепусток".
"Отут ми й проскочимо",— каже наш хлопець перед тим, як в'їхати у Прип'ять, і звертає праворуч, у ліс. Їдемо, їдемо — мені якось незатишно стає. Я кажу: "Хлопці (а я вже чув цю назву — Рудий ліс), а якого кольору цей ліс?" Наш хлопець: "А-а-а",— і матюкається. Він переплутав поворот і звернув трохи раніше. Покатав нас по Рудому лісу. Картина цілком фантастична. Сосни були не іржавого кольору, не осінні, не згорілі. Колір був свіжий, жовтого відтінку. Жахливе видовище. Згори донизу такий колір.
Але на цьому наші пригоди не скінчилися. Проминаємо бетонний завод, наближаємося до АЕС і бачимо — за сто метрів від нас працюють бульдозери. Боже мій, чудово! Я розштовхав Павла, прилаштувався з камерою. Ось вони, бульдозери,— за двадцять метрів від нас. Раптом я бачу: всередині нікого нема! Я кажу: "Хлопці, вони радіокеровані. Поїхали звідси..." І все-таки я встиг зняти ці бульдозери.
Нарешті ми приїхали на станцію, пішли в бункер до генерала Гольдіна. І в бункері виявився капітан Яцина. Його батальйон чистив територію. Генерал каже йому: "У тебе БТР є?" — "Є".— "Підвези людей, треба зняти". В армії все вирішується просто.
Ми відпустили нашого поливальника нещасного. Вийшли на територію, підійшли до третього блока, там працювали солдати. Мене страшенно здивувало, що працювали вони без дозиметрів, дозиметр був лише у командира, а хлопці працювали в "пелюстках" і куряву здіймали неймовірну. Вони очищали ті місця, куди не могла підійти техніка, примітивним способом — лопати, баки для листя... Оце і все. Там ми зняли один "синхрончик". Паша скинув на хвилю з обличчя "пелюсток", сказав кілька слів на тлі цих робіт. Потім за це нам перепало. "Ви що, без респіратора?" — сказали Паші. І ці кадри в ефір не пустили. Але це було не найприкріше...
Стали підступати до 4-го блока. З Яциною були дозиметристи. Ми йшли з двору, і коли до четвертого блока лишалося метрів двісті, хлопці кажуть: "Ну, все. Далі йти не можна. Можна тільки під'їхати". Яцина посилав когось за БТРом. Приходять і кажуть, що БТРа нема. Кудись його послали. Але поїхати, не знявши ці кадри, не можна. Я б нізащо собі цього не подарував. У нас був "уазик", і ми таки під'їхали, дозиметристи показали нам більш-менш чисту трасу. Наблизилися до реактора на сто метрів. Ми з Пашею вискочили на розоране поле — тут тільки-но пройшли радіокеровані бульдозери, і, хоч нам пояснили, що кожен крок вперед — це сто рентген, все-таки ми зняли цей розлом. Паша проказав свій текст за хвилину.
І що ви думаєте? О сьомій вечора почалася наша "Актуальна камера", і нараз я бачу, що немає Паші на тлі розлому, а є коротесенький план — кінець "напливу" камери. Кидаюся в редакцію інформації, натрапляю на заступника головного редактора, дивлюся на нього ясним поглядом: "У чому справа?" Він пояснює, що вже потому, як цензура схвалила всі наші зйомки, високий чиновник переглянув матеріал по нашому внутрішньому каналу і сказав: "Вилучити оце місце. Нашому глядачеві не потрібні такі емоційні речі". А там Паша всього-на-всього сказав, що тепер ми можемо вам показати розвал, але оскільки тут небезпечно залишатися довгий час, то, прошу, подивіться, мовляв, та й годі. Щось приблизно отак. А згодом цей сюжет з'явився у передачі ЦТ під іншим прізвищем. Того, кого не було на станції.
Я багато разів їздив на станцію, знімав різних людей. Ми працювали з японськими камерами "Бетакам" фірми "Соні". Думаю, фірма багато дала б, аби придбати ці камери. Яка реклама для "Соні"! Навіть в умовах потужної радіації камери працювали безвідмовно. Та нам довелося їх "поховати" — вони "дзвеніли".
Хем Єлизарович Салганик, керівник творчого об'єднання документальних фільмів студії "Укртелефільм", один з авторів документального телефільму "Чорнобиль; два кольори часу":
"Була одна неймовірна історія, ми дуже хотіли її зняти. Річ у тім, що на даху третього блока шматки графіту вплавилися в бітум. І ніякій техніці несила було видерти цей графіт. Виникла ідея: обладнати поміст, на нього — великокаліберний кулемет, і о 6-й ранку, коли людей ще нема, шматки графіту розстріляти настильним вогнем. А потім можна буде пустити туди машину, яка підштовхне жовтого західнонімецького робота, що там застряв. Коли військові попередили: "Ми вам не гарантуємо, що не розстріляємо цього вашого робота",— то Юра Самойленко, наш герой, сказав: "Та біс із ним, із цим неробою!" Але Урядова комісія, вважаючи неможливим забезпечити повну безпеку людей, заборонила цю операцію. Адже робота провадилася цілодобово, не було гарантії, що куля не зрикошетить... А ми о 6-й ранку вже були там, очікували цього фейерверка. Не вийшло.
Ми в бункері настільки стали своїми людьми, що, коли оперативний черговий Валентин Мельник виходив покурити, він залишав мене біля телефонів на КП.
Якось прибігає Ігор Кобрін, наш режисер: "Хем, нас не пускають".— "Хто? Адже у нас прохід скрізь!" — "Не пускають, кажуть, що там щось закрили". Я йду. Стоїть вартовий. А вигляд у мене дуже поважний: сиві вуса, форма біла, як у всіх. Я кажу чітко, щоб він зрозумів: "Генерал Кузнєцов...— А далі блискавичною скоромовкою: — Давдозвілзніматидемитільки..." Він каже: "Товаришу генерал, я не знаю, там є прапорщик". Я: "Де прапорщик?" Він бере телефон і дзвонить. Дає мені трубку. Я беру трубку і знову кажу: "Генерал Кузнєцов... давдозвілзніматидемитільки..." Прапорщик каже: "Вибачте, товаришу генерал. Дайте трубку караульному солдату". Я даю — і він нас пропускає. На війні як на війні — без хитрощів не обійтися.
А взагалі — може, й гріх так казати — це був чудовий час! Я пригадав війну, бойових товаришів. Я не хотів звідти їхати — таке було ставлення одного до одного. І всі робили тільки діло. Три хвилини минало від зміни ситуації до видачі рекомендації та прийняття рішень. Там були дуже мужні, дуже чисті люди. Багато хто приїхав добровільно. І як їм було образливо натрапляти на вияви нашого залізобетонного бюрократизму. Серед п'ятдесяти чоловік, прийнятих у партію Прип'ятським міськкомом без проходження кандидатського стажу, було три дозрозвідники. Ті, хто першими йшли в невідомість, на радіацію. І коли вони приїхали в свої міста після лікування й привезли документи, що вони члени партії, їм сказали: "Що це таке? Як це без стажу?.. Ні, нехай нам подзвонять з Прип'яті". І один з них говорив мені ображено: "Ну що, я буду дзвонити в Прип'ятський міськком, просити?" Були ще прикріші речі: одного підполковника представили до позачергового звання. Коли він платив партвнески, хтось із чиновників подивився і каже: "Ого, скільки грошей ти заробив! А що — вас ще й годували безплатно? А тобі ще й звання присвоюють... Ну, нічого, поки походиш у підполковниках".
А коли фільм уже був зроблений, почалася і наша дорога на Голгофу. У жовтні 1986 року ми повезли фільм у Москву.
