Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт
- Що ж із ним сталося? - спитала Розмері.- Чому він запив?
Ніколь похитала головою, мовляв, я до цього не причетна,
- Стільки здібних людей у наш час занапащають себе.
- А хіба колись було не так? - спитав Дік.- Здібна людина завжди йде по вістрі, бо інакше вона не вміє. А декотрі цього не витримують - і програють.
- Як на мене, причини тут глибші.- Ніколь стояла на своєму, роздратована тим, що Дік суперечить їй при Розмері.- Такі митці, як... хоч би й Фернан,- спокійнісінько обходяться без горілки. Чому взагалі спиваються здебільшого американці?
На це запитання було стільки відповідей, що Дік пустив його повз вуха,- нехай Ніколь радіє. Вона почала викликати в нього невиразне роздратування. Хоч він вважав її найвродливішою з усіх жінок і знаходив у ній усе, чого потребував, він водночас розумів, що насувається війна, і, підсвідомо готуючись до неї, гартував себе й гострив зброю. Він не любив потурати собі, але в цю мить робив саме це: ішов на самообман, переконуючи себе, що Ніколь бачить у його ставленні до Розмері тільки невинне замилування дитячою чистотою. А тим часом учора в театрі Ніколь, на згадку про Розмері, з притиском назвала її дитиною - і це насторожувало.
Втрьох вони поснідали внизу, в залі, де килими поглинали всі звуки і офіціанти сновигали безшумно, мов тіні, не витанцьовуючи на ходу вигадливий фокстрот, як у фешенебельних ресторанах. Довкола сиділи американські родини, що зацікавлено роздивлялися інші американські родини, шукаючи приводу зав’язати розмову.
Лише за сусіднім столом сиділо якесь дивне товариство: десятків зо два жінок і тільки один чоловік, молодий, запобігливий, з манерами й виразом послужливого секретаря. Жінки були непевного віку й непевного прошарку, а проте в око впадала їхня згуртованість - тісніша, ніж, приміром, між дружинами, що гайнують час, поки їхні чоловіки вирішують свої справи на діловій нараді. А тим більше несхожі вони були на строкату юрбу туристів.
Несамохіть прикусивши язика, на якому вже крутилося глузливе зауваження, Дік попросив офіціанта з’ясувати, що то за компанія.
- Це матері полеглих героїв,- пояснив офіціант.
Всі троє стиха охнули. На очах у Розмері виступили сльози.
- Молодші з-поміж них - то, певно, вдови,- сказала Ніколь.
Поверх келиха з вином Дік знову глянув у той бік; у ясних обличчях жінок, у статечному спокої, яким віяло від них, проступала зріла гідність старшого покоління Америки. Присутність цих жінок, які приїхали, щоб ушанувати пам’ять загиблих рідних, оплакати непоправні втрати, освітила благородною красою ресторанний зал. На мить Дікові здалося, що він, як тоді, в дитинстві, скаче верхи на батьковім коліні, а довкола вирують давні пристрасті й поривання. Він майже силоміць примусив себе повернутися до двох своїх супутниць і зазирнути в обличчя тому новому світові, в який він вірив.
«Дозвольте, я опущу штору?»
XXIII
Ейб Норт і досі - аж з дев’ятої ранку - сидів у барі «Рітца». Коли він заявився туди в пошуках притулку, всі вікна були розчинені навстіж, і потужні промені сонця діловито висмоктували порох з прокурених килимів та подушок. Хлопчики-розсильні, цієї пори ніким не контрольовані, вільні тілом і душею, гасали порожніми коридорами, ніби підхоплені потоками протягів. Цей бар, зі столиками для жінок, здавався крихітним - аж не вірилося, що опівдні в ньому вміщується стільки людей.
Знаменитий Поль, тутешній хазяїн, ще не прийшов, зате Клод уже провадив ранковий облік; ні словом, ні порухом не виказавши недоречного здивування, він відірвався від роботи, щоб налити Ейбові чарку похмільної. Ейб сів на лаві під стіною. Після двох чарок він відчув себе краще і навіть піднявся нагору до перукарні й поголився. Коли він повернувся в бар, Поль уже був там - свій лімузин, зроблений на замовлення, він обачливо залишив на бульварі Капуцинів. Поль любив Ейба й підсів до нього побалакати.
- Сьогодні вранці я мав відчалити додому,- сказав Ейб.- Чи ж то пак не сьогодні, а вчора, га?
- І чому ж не відчалили?
Ейб подумав трохи і таки викрутився:
- Я читав роман, що друкується в «Ліберті», і наступний номер мав от-от надійти в Париж. Якби я поїхав, то пропустив би його і так уже й не прочитав би ніколи.
- Певне, то цікавий роман.
- Страшенно цікавий!
Поль підвівся, сміючись, але не відійшов, а сперся ліктями на спинку стільця.
- Якщо ви справді хочете їхати, містере Норт, то завтра на «Франції» відпливають двоє ваших знайомих. Містер... як же його... і Слім Пірсон. Містер... містер... зараз пригадаю. Високий такий, недавно відпустив борідку.
- Ярдлі,- підказав Ейб.
- Атож, містер Ярдлі. Вони обидва відпливають на «Франції».
Поль хотів повернутися до свого діла, але Ейб спробував затримати його.
- Шкода, але мені треба їхати через Шербург. Мій багаж відправлений тим шляхом.
- Багаж ви одержите в Нью-Йорку,- сказав Поль, відходячи.
Слушність цього зауваження Ейб збагнув не відразу, але він зрадів тому, що хтось про нього турбується, чи скоріше тому, що можна й далі ні про що не думати.
Тим часом бар заповнювали відвідувачі. Першим увійшов кремезний датчанин, з яким Ейб уже десь зустрічався. Він умостився під стіною в протилежному кінці зали, і Ейб зрозумів, що там він і просидить цілий день - буде пити, їсти, розмовляти й читати газети. Ейбові раптом забаглося пересидіти його. З одинадцятої до бару почали забігати студенти - зграйками, портфель до портфеля, вони пробиралися між столиками, сторожко роздивляючись довкола. Приблизно тоді Ейб і попросив розсильного з’єднати його з Дайверами; та поки той додзвонювався, в Ейба вже з’явилися співрозмовники, і йому спало на думку всіх їх з’єднати з Діком через кілька апаратів водночас - а з цього вийшов справжній базар. Час від часу Ейб згадував, що треба було б визволити з в’язниці Фрімена, але відганяв цю думку, бо вже підозрював, що вся історія з Фріменом йому наснилася.
Близько першої
