Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Дік повернувся до себе.

- Що все це значить? - вигукнула Розмері.- Невже всі американці в Парижі тільки й знають, що стріляти одне в одного?

- Певно, тепер мисливський сезон,- відповів Дік.- А де Ніколь?

- Здається, у ванній.

Розмері закохано дивилася на нього, розуміючи, що він її врятував. Вона вжо уявила, чим могла обернутися для неї ця подія; вона молилася на нього, коли він твердо й упевнено, не підвищуючи голосу, залагоджував справу. Від надміру почуттів вона ладна була кинутися йому на шию, але щось відвернуло його увагу: він увійшов до спальні й попрямував до ванної. І тоді Розмері теж почула: дедалі голосніший нелюдський крик проривався крізь замкові щілини й шпарини дверей, наповнюючи жахом кімнати.

Подумавши, що Ніколь упала у ванні і забилася, Розмері подалася слідом за Діком. Та перше ніж він відштовхнув її й заслонив собою двері, вона встигла побачити щось зовсім інше.

Ніколь стояла навколішки перед ванною і, розгойдуючись з боку в бік, кричала:

- Ти, знову ти! Ти й сюди прийшов - і тут мені вже не можна побути на самоті - прийшов і приніс закривавлене покривало! Давай я загорнуся в нього, будь ласка, мені не соромно, давай!... У нас на Цюріхському озері був маскарад на перше квітня, на День дурнів, і всі дурні там зібралися, я хотіла прийти, загорнувшись у покривало, але мені не дозволили...

- Заспокойся!

- ...я тоді сховалася у ванній, а мені принесли доміно й звеліли надягти його. Я й надягла, бо що мала робити?

- Отямся, Ніколь!

- Я не сподівалася, що ти покохаєш мене, я знала, що вже пізно. Тільки не заходь до ванної, до єдиного місця, де я можу побути на самоті, не носи мені закривавлених покривал і не вимагай, щоб я їх прала.

- Отямся. Встань...

Розмері з вітальні почула, як грюкнули двері ванної. Вона вся трусилася; тепер вона знала, що побачила Вайолет Маккіско у ванній на віллі «Діана». Задзвонив телефон, вона зняла трубку й мало не скрикнула від радості, почувши голос Колліса Клея; він дзвонив до неї в номер, а потім здогадався подзвонити сюди. Вона попросила його піднятися нагору й почекати, поки вона надягне капелюшок,- їй страшно було самій заходити до своєї кімнати.

КНИГА ДРУГА

Навесні 1917 року, коли доктор Річард Дайвер уперше приїхав до Цюріха, йому було двадцять шість років - чудовий вік, найкраща доба парубоцтва, для Діка не потьмарена навіть тим, що в світі точилася війна, бо він уже тоді являв собою надто велику цінність, надто значне капіталовкладення, щоб пускати його на гарматне м’ясо. Згодом, через багато років, йому почало здаватися, що і в затишку швейцарських курортів він жертвував собою; а втім, він так і не утвердився в цій думці, а тоді, в 1917-му, тільки сміявся й ніяково казав, що особисто його війна оминула. До Цюріха він прибув за наказом начальства - закінчити освіту й здобути вчений ступінь.

Швейцарія була островом, який з одного боку омивали буремні хвилі, що набігали з Горіції, а з другого - водоверті, що народжувалися на Соммі та Ені. В той час здавалося, що серед іноземців, якими кишіли кантони, більше підозрілих осіб, ніж справжніх хворих, але тут можливі були тільки припущення, бо типи, що перешіптувалися в темних закутках бернських та женевських кафе, могли бути й скупниками діамантів чи комівояжерами. Проте всі добре бачили, як між прозорими Невшательським та Баденським озерами зустрічаються й розминаються довжелезні поїзди, набиті сліпими й безногими, смертельно покаліченими обрубками людей. На стінах пивниць і у вітринах магазинів ще висіли яскраві плакати 1914 року, що засвідчували готовність швейцарців захищати свої кордони: воїни, молоді й старі, люто дивилися з висоти гір на примарні орди французів та німців. Ці плакати мали надихати швейцарців, нагадуючи їм про те, що й вони нюхали якщо не порох, то чад ура-патріотизму перших днів війни. Різанина тривала, плакати вицвітали, і коли Сполучені Штати встряли у війну, нікого це не здивувало так, як європейську сестру заокеанської республіки.

Доктор Дайвер на той час уже встиг побачити війну здалеку: 1914 року він навчався в Оксфорді як родсівський стипендіат від штату Коннектікут. Повернувшись на батьківщину, він через рік завершив навчання в університеті Джона Гопкінса, а 1916 року, гнаний страхом, що великий Фрейд може загинути від авіаційної бомби, подався до Відня. Життя вже й тоді ледь жевріло в тому місті, але Дік спромігся роздобути трохи вугілля й гасу - досить для того, щоб, сидячи в кімнатці на Даменштіфтгассе, писати статті, які він потім знищив, а через деякий час відновив з пам’яті й поклав в основу книжки, що вийшла в Цюріху 1920 року.

В житті кожного з нас є пора, яку ми згадуємо з особливою любов’ю, пора героїчних звершень, і саме таким був той час для Діка Дайвера. Тоді він ще не здогадувався про силу власного магнетизму і вважав, що взаємна симпатія і приязнь є основою стосунків у кожному здоровому людському товаристві. Ще в Нью-Хейвені хтось якось назвав його Щасливець Дік, і це прізвисько запам’яталося йому.

- Ти щасливець, Діку, щасливець,- мурмотів він собі під ніс, кружляючи по кімнаті в останніх відсвітах каміна.- Ти знайшов-таки те, що треба, друже. Ніхто не знав, де треба шукати, а ти прийшов і знайшов.

На початку 1917 року, коли з вугіллям стало зовсім сутужно, Дік почав опалювати кімнату підручниками - їх у нього зібралося не менше сотні; та щоразу, кидаючи підручник у камін, він відчував радісне піднесення, бо знав, що увібрав у себе зміст тієї книжки і навіть через п’ять років зміг би скласти її конспект, якщо на той час вона ще буде чогось варта. Коли килимок з підлоги, накинутий на плечі, вже не рятував від холоду, він сідав перед каміном і спалював підручники з тією безтурботністю вченого, яка найбільш близька до райського блаженства, безтурботністю, що, однак, як ми побачимо далі, скоро мала