Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Більше я вам не писатиму. В голові все плутається».

Потім місяць не було листів. І раптом - перелом:

«...Поволі повертаюся до життя...»

«...Дивлюся на квіти, на хмари...»

«Війна скінчилася, а я, власне, і не усвідомлювала, що була війна...»

«...Ви такий добрий! І, напевно, дуже розумний, хоча й схожий на білого кота. А втім, цього не видно з тієї фотокартки, яку мені дав доктор Грегорі...»

«...Сьогодні була в Цюріху; яке це дивне почуття - знову побачити місто...»

«...Сьогодні їздила до Берна; не місто, а казка: на кожному кроці годинники...»

«...Сьогодні ми ходили на гору, високо-високо, аж туди, де ростуть едельвейси...»

Тепер листи надходили не так часто, як раніше, але він на всі відповідав. Якось вона написала:

«Я так хочу, щоб хтось закохався в мене, як закохувалися давно, ще до моєї хвороби. Але, мабуть, про таке мені ще годі мріяти».

Проте коли Дік чомусь запізнювався з відповіддю, в листах її палахкотіла тривога, схожа на безтямну тривогу кохання: «Певно, я набридла вам...», «Тепер я розумію, що виходила за межі...», «Цілу ніч не давала заснути думка, що ви захворіли».

Дік і справді хворів на інфлуенцу і після хвороби ще довго ходив кволий і байдужий до всього й на листи відповідав тільки з ввічливості. А потім думки про Ніколь витіснила цілком реальна постать штабної телефоністки, що прибула до Бар-сюр-Оба з Вісконсіна. Вона мала червоні, як на рекламному плакаті, уста, і в офіцерській їдальні була відома під прізвиськом «Штучка-з-Ручкою».

Франц, статечний, і самовпевнений, повернувся до кабінету. Дік знову подумав, що з Франца вийшов би чудовий клініцист: тиради, що їх він виголошував перед медсестрами й пацієнтами то лунким і мелодійним, то уривчасто-різким голосом, ішли не від надміру нервової енергії, а від його безмежного, хоча й нешкідливого марнославства. Свої справжні почуття він умів тамувати й тримати при собі.

- Тож продовжимо про цю дівчину, Діку,- сказав він.- Я дуже хочу почути, як вам служилося, та й самому є що розповісти, але спочатку завершімо розмову про цю дівчину. Я давно чекав цієї нагоди.

Він відчинив шухляду, витяг стос паперів, погортав їх, але вирішив, очевидно, що вони тільки заважатимуть, і, відклавши папери, розповів Дікові історію Ніколь.

Приблизно півтора року тому доктор Домлер почав отримувати з Лозанни досить розпливчаті листи від містера Девре Уоррена з чікагської родини Уорренів. Доктор Домлер призначив, якого дня йому з’явитися, і містер Уоррен прибув до клініки із своєю шістнадцятирічною дочкою Ніколь, дівчиною явно хворою; на час розмови містера Уоррена з лікарем медична сестра, що супроводила дівчину, повела її на прогулянку.

Уоррен, напрочуд вродливий чоловік років сорока, був зразковим представником американської нації - високим, плечистим, ставним, «un homme très chic», 26 як казав потім доктор Домлер Францові. Його великі сірі очі були трохи запалені від веслування під яскравим сонцем на Женевському озері, в поводженні вгадувався сибарит, що знає життя тільки в найприємніших його проявах. Розмовляли вони німецькою мовою - як виявилося, гість здобув освіту в Геттінгені. Він був помітно схвильований, нервувався.

- Докторе Домлер, у моєї дочки щось негаразд із психікою. Я показував її десяткам фахівців, наймав найкращих доглядальниць, вона пройшла кілька курсів лікування, але ніщо не допомагає, і стан її мене дуже непокоїть. Мені порадили звернутися до вас.

- Чудово,- сказав доктор Домлер.- Розкажіть про хворобу з самого початку.

- Початку, власне, немає. Наскільки мені відомо, в нашій родині душевнохворих не було ні з мого боку, ні з боку дружини. Дружина померла, коли Ніколь було одинадцять років, і відтоді я був для неї батьком і матір’ю... Батьком і матір’ю водночас.

Він розчулено вимовив ці слова. На його очах виступили сльози, і доктор Домлер аж тепер почув, що від нього злегка тхне спиртним.

- Вона була чарівною дитиною, всі нестямно любили її, геть усі, хто її знав. Весела, розумна, жвава, як іскорка. Любила читати, малювати, танцювати, грати на роялі. Дружина казала, що вона єдина з наших дітей ніколи не плакала ночами. У мене є ще старша дочка, був і син, він помер маленьким, але Ніколь була... Ніколь... Ніколь була...

Він затнувся, і доктор Домлер підказав:

- Цілком нормальною, здоровою, життєрадісною дитиною.

- Атож, атож, цілком.

Доктор Домлер чекав. Містер Уоррен похитав головою, скрушно зітхнув, глянув скоса на доктора Домлера і знову втупив погляд у підлогу.

- Місяців вісім тому, чи шість, а може, й десять - ніяк не пригадаю, де ми жили тоді,- вона почала поводитись якось дивно, незвично. Старша дочка перша звернула на це увагу й сказала мені, а я не помічав нічого, для мене Ніколь була така ж сама, як і завжди,- пояснив він квапливо, ніби виправдуючись,- така сама мила й ласкава дівчинка. Поки не стався цей випадок із камердинером.

- Ага! - сказав доктор Домлер і кивнув сивою головою, ніби він, як Шерлок Холмс, знав, що в цьому місці обов’язково з’явиться камердинер, саме камердинер, а не хтось інший.

- Я мав камердинера, він прослужив у мене багато років, до речі, він швейцарець.- Він глянув на доктора Домлера, немов сподіваючись, що той виявить патріотичний захват.- І от Ніколь раптом узяла собі в голову, ніби мій камердинер переслідує її. Тепер я певен, що це - нісенітниця, але тоді повірив і зразу ж показав йому на двері.

- А в чому саме вона його звинувачувала?

- Отож-бо і є, що лікарі не могли домогтися від неї нічого конкретного. Вона мовчала й дивилася на них так, ніби вони самі повинні все знати. Очевидно, вона приписувала йому якісь брудні наміри.

- Розумію.

- Мені, звісно, доводилося читати про самотніх жінок, яким ввижається чоловік під ліжком і таке інше, але звідки це могло взятись у Ніколь? Від залицяльників у неї відбою не було. Ми тоді жили на своїй віллі в Лейк-Форресті - це дачна місцевість під Чікаго. Ніколь цілими днями грала з хлопцями в гольф і в теніс, і багато хто з них був закоханий у неї по вуха.