Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт
- Їй дедалі гіршало,- розповідав Уоррен.- Почалися напади, під час яких вона зовсім заговорювалася. Старша сестра іноді записувала її слова - ось гляньте...- Він простяг Домлерові згорнутий аркушик паперу.- Здебільшого про чоловіків, які нібито її переслідують, тут і наші знайомі, і випадкові люди...
Потім він повів мову про муки й страждання, яких їм довелося зазнати, про жахливе становище сім’ї, яку спіткало таке лихо, і про марні спроби лікування в Америці; кінець кінцем, повіривши, що їй може зарадити зміна оточення, він не злякався підводної блокади й повіз дочку до Швейцарії.
- На американському крейсері,- гордовито пояснив він.- Це було не так-то легко влаштувати, але допоміг щасливий збіг обставин. І принагідно хочу додати,- він скромно усміхнувся,- що за грошима, як кажуть, діло не стане.
- Авжеж,- сухо погодився доктор Домлер.
Він намагався зрозуміти, навіщо і в чому саме цей чоловік бреше йому. А якщо й не бреше, то чому віє такою нещирістю від його мови, від елегантної постаті в костюмі вільного крою, що так невимушено вмостилася в кріслі? Там, надворі, під лютневим небом справжня трагедія, пташка з перебитими крильцями, а тут - щось удаване, роблене й нещире.
- А тепер я хотів би поговорити кілька хвилин з вашою дочкою,- сказав доктор Домлер, переходячи на англійську мову, неначе це могло зблизити його з Уорреном.
Через кілька днів після того, як Уоррен, залишивши дочку в клініці, повернувся до Лозанни, доктор Домлер і Франц записали в історії хвороби Ніколь:
«Diagnostic: Schizophrénie. Phase aiguë en décroissance. La peur des hommes est un symptôme de la maladie, et n'est point costitutionnelle... Le pronostic doit rester réservé». 27
І з дедалі більшим зацікавленням вони почали чекати других відвідин містера Уоррена, який обіцяв з’явитися найближчим часом. Але дні спливали, а містер Уоррен не поспішав виконати свою обіцянку. По двох тижнях доктор Домлер написав йому листа. Не одержавши відповіді, він наважився на крок, який за тих часів вважався «une folie», 28 - замовив телефонну розмову з «Гранд-отелем» у Лозанні. Камердинер містера Уоррена відповів йому, що містер Уоррен сьогодні від’їздить до Америки й саме спаковує речі. Але на думку про те, що сорок швейцарських франків за телефонну розмову будуть записані на рахунок клініки, в жилах доктора Домлера скипіла кров тюїльрійських гвардійців, і містерові Уоррену довелося підійти до телефону.
- Ви повинні приїхати. Це конче потрібно. Від цього залежить здоров’я вашої дочки. Інакше я знімаю з себе будь-яку відповідальність.
- Але ж, докторе, ви лікар - вам і карти в руки. Мене терміново викликають додому!
Доктор Домлер ніколи ще не розмовляв з людьми з такої відстані, та все ж він виголосив свій ультиматум так твердо, що наляканий американець здався. Через півгодини після своєї другої появи в клініці Уоррен не витримав; могутні плечі під спортивним піджаком затрусилися від здушених ридань, очі почервоніли, як Женевське озеро під призахідним сонцем, і Домлер з Францом почули жахливе визнання.
- Я сам не знаю, як воно сталося,- хрипко вимовив він.- Сам не знаю... Вона була ще дитиною, коли померла її мати, і щоранку вона приходила до мого ліжка, іноді навіть засинала в мене під боком. Я так жалів бідолашну дитину. Ну, а згодом ми почали подорожувати разом. Сидячи в машині чи в купе поїзда, завжди трималися за руки, і вона мені наспівувала пісеньки. Іноді ми казали одне одному: «Нумо сьогодні не дивитися ні на кого,- нехай цей день належить тільки нам,- крім нас з тобою ніхто на світі не існує!» - В голосі його забринів сарказм.- Люди казали, яка зворушлива любов між батьком і дочкою... розчулювалися до сліз. Ми були, як закохані... а скінчилося тим, що стали коханцями... Після того, як це сталося, я ладен був застрелитися... та, видно, такі мерзенні виродки, як я, на таке не здатні.
- А потім що? - спитав доктор Домлер, знову вертаючись думкою до Чікаго й згадуючи лагідного, блідого добродія в пенсне, який так уважно придивлявся до нього в Цюріху тридцять років тому.- Це тривало далі?
- О ні, ні! Вона... Вона зразу немовби закам’яніла, тільки казала: «Нічого, нічого, татку. Забудьмо. Нічого».
- Чи були якісь наслідки?
- Ні.- Він судорожно схлипнув і кілька разів висякався в хусточку.- Але досить і тих, що маємо тепер.
Вислухавши розповідь, доктор Домлер відкинувся на спинку свого глибокого крісла, цього неодмінного атрибуту буржуазного існування, і подумки мовив: «Селюк!» - чи не вперше за двадцять років вживши такий ненауковий термін. Потім сказав:
- Я просив би вас переночувати в Цюріху, а вранці знову прийти до мене.
- А потім?
Доктор Домлер розвів руки настільки, що в них умістилося б порося.
- Очевидно, Чікаго,- відповів він.
IV
- Тепер ми вже все знали,- вів далі Франц.- Домлер сказав Уорренові, що візьметься лікувати дочку за умови, що той розлучиться з нею на довгий час - принаймні на п’ять років. Уоррена, після його сповіді, найбільше, здається, хвилювало, чи не дійде ця історія до Америки. Ми опрацювали план лікування й почали чекати наслідків. Особливих підстав для оптимізму ми не мали: як ви знаєте, процент одужань, навіть так званих одужань у соціальному аспекті, в цьому віці вкрай низький.
- Перші листи справляли гнітюче враження,- погодився Дік.
- Так-так. І при тому були такі типові. Я навіть вагався, чи відсилати перший лист. Та потім вирішив: нехай Дік знає, що ми тут
