Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Поліцейський кивнув головою й закусив верхню губу, переконаний, але розчарований її відповіддю.

- А що сталося? - запитала Ніколь.

Він розвів руками і віддув губи. Видно, він аж тепер помітив, яка перед ним вродлива жінка, очі його масно заблищали.

- На жаль, звичайна для літнього сезону історія, мадам. Містера Афгана Норта пограбували, і він заявив у поліцію. Ми заарештували злочинця. А тепер містер Афган має підтвердити, що це саме той негідник, щоб ми могли скласти протокол.

Ніколь щільніше загорнулася в халат і рішуче повторила, що нічого не знає. Поліцейський пішов. Поки вона приймала душ і вдягалась, цей дивний візит не йшов їй з думок. Потім, побачивши, що вже початок на одинадцяту, вона подзвонила Розмері, але телефон мовчав; тоді вона викликала чергового адміністратора й почула, що Ейб справді з’явився в готелі о пів на сьому ранку, найняв номер, але досі не вселився в нього. Сподіваючись, що з хвилини на хвилину прийде чи подзвонить Дік, вона вирішила почекати його в номері. Та Дік не йшов, і терпець їй нарешті урвався; вона вже прямувала до дверей, коли ожив телефон. Дзвонив портьє:

- Вас запитує містер Крошоу, un nègre. 19

- У якій справі?

- Він каже, що знає вас і доктора. Каже, що якогось містера Фрімена ув’язнено, хоч він нікому не робив лиха. Каже, що це помилка, але його самого теж можуть заарештувати і що йому треба побачитися з містером Нортом.

- Нам нічого про ці справи не відомо.- Ніколь урвала розмову, поклавши трубку. Вся ця химерна історія з від’їздом та поверненням Ейба раптом відкрила їй очі на те, як утомили її його п’яні витівки. Вирішивши викинути його з голови, вона поїхала до кравчині, там застала Розмері й разом з нею вирушила на вулицю Ріволі, де продавалися штучні квіти й різноколірне намисто. За її допомогою Розмері вибрала подарунок для матері - діамантовий кулон - і купила кілька шарфів та новомодних портсигарів для колег з каліфорнійської кіностудії. Ніколь придбала синові цілу армію грецьких та римських воїнів, заплативши за них понад тисячу франків. Знову вони витрачали гроші по-різному, й знову Розмері захоплювалася тим, як легко позбувається їх Ніколь. Ніколь твердо знала, що витрачає свої гроші, а Розмері і досі не полишало відчуття, ніби хтось якимось дивом ці гроші їй позичив, і тому тратити їх слід якомога ощадніше.

Приємно було ходити по крамницях сонячного дня у великому чужому місті, відчуваючи своє здорове тіло й рум’янець на щоках, кожним рухом і кожним кроком виказуючи впевненість жінки, яка знає, що подобається чоловікам.

В готелі їх зустрів Дік, по-ранковому веселий і бадьорий; Ніколь і Розмері відразу заясніли безмежною й чистою дитячою радістю.

Виявилося, що кілька хвилин тому Дік мав якусь плутану телефонну розмову з Ейбом, котрий, як він зрозумів, справді повернувся в Париж і зранку від когось ховається.

- Скажу я вам - зроду не мав такої химерної розмови по телефону.

Дік розмовляв не тільки з Ейбом, а й з десятком якихось осіб. Цих телефонних співрозмовників йому щоразу рекомендували приблизно так:

- ...Тут з вами хоче поговорити один добродій, він заочно засуджений, принаймні він так каже, що?.. Ану, ви там, сидіть тихо!.. То йому пришили строк, і додому йому повертатися ніяк не можна. Але як на мене, то я вважаю, що він мав би...- У трубці забулькотіло, і що саме мав би зробити той добродій, лишилося таємницею.

Потім Дік почув таку заяву:

- Я гадаю, що це повинно зацікавити вас як психолога...

Невідому особу, яка це виголосила, очевидно, задушили телефонним шнуром: вона так і не встигла зацікавити Діка ні як психолога, ані взагалі.

Далі розмова точилася так:

- Алло!

- Що ви ще скажете?

- Скажу «алло»!

- Хто це говорить?

- Це говорю я.- Хтось щоразу пирскав сміхом.- Зараз я передам трубку.

Дік раз у раз чув голос Ейба впереміж із якоюсь метушнею, падіннями трубки, уривками фраз - як-от: «Ні, містере Норт, тільки не я...»

Потім озвався чийсь владний, рішучий голос:

- Якщо ви справді приятель містера Норта, то приїдьте й заберіть його звідси.

Але тут раптом втрутився сам Ейб - промовив урочисто й розважливо, як людина, що твердо усвідомлює свій обов’язок:

- Діку, я викликав расові заворушення на Монмартрі. А зараз я йду визволяти Фрімена з в’язниці. Якщо там прийде один негр, у нього фабрика вакси в Копенгагені... Алло, ви мене чуєте?... Тож, якщо там з’явиться...- і знову трубку наповнив багатоголосий гамір.

- Як ви опинилися в Парижі? - спитав Дік.

- Я доїхав до Евре, а потім повернувся літаком, щоб порівняти Евре і Сен-Сюльпіс. Ні, я, звісно, не збираюсь перевозити Сен-Сюльпіс до Парижа. І йдеться зовсім не про барокко! Власне, я маю на увазі Сен-Жермен. Заждіть хвилинку, я з’єднаю вас з розсильним.

- Ради бога, не треба.

- Послухайте, Мері виїхала благополучно?

- Так.

- Дік, я хочу, щоб ви поговорили з одним чоловіком, я тут з ним сьогодні познайомився. Він син морського офіцера і побував уже в усіх лікарів Європи. Зараз я вам про нього розповім...

Отут Дік і повісив трубку - і, мабуть, даремно, бо для його розтривоженої свідомості і така пожива була б корисна.

- Колись він був такий милий хлопець,- розповідала Ніколь Розмері.- Такий милий. Давно, ще коли ми з Діком побралися. Шкода, що ви його не знали тоді. Ейб гостював у нас тижнями, і ми майже не помічали його присутності. Іноді він грав для нас, але здебільшого висиджував у кабінеті за фортепіано, як закоханий біля коханої. У нас була покоївка, пам’ятаєш, Діку? То вона вважала що він -привид, а Ейб іще й лякав її: перестріне де-небудь у темному куточку і мукне зненацька - одного разу це нам коштувало чайного сервізу, але ми не сердилися.

Як їм весело жилося і як давно вони вже разом! Розмері із заздрістю думала про це життя, легке і безжурне, зовсім не