Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

- Кіно,- змовницьки прошепотів він.- Тут є американська кіностудія. Час від часу вона потребує людей, що розмовляють по-англійському. От я й чекаю, чи не нагодиться щось.

Цього було вже досить; Дік швидко й рішуче спекався його.

Він уже напевне не діждеться Розмері - вона або проскочила, поки він обходив квартал, або пішла ще до того, як він сюди приїхав. Він увійшов до бістро на розі, купив свинцевий жетон і, втиснувшись у закуток між кухнею й смердючою вбиральнею, викликав комутатор «Короля Георга». У ритмі власного дихання він почув один із симптомів Чейн-Стокса, але, як і все інше, це ще більше загострило його почуття. Назвавши потрібний номер, він довго стояв з трубкою в руці, дивлячись у залу кафе й нічого не помічаючи; нарешті в трубці озвався чужий тоненький голосок:

- Алло!

- Це Дік... Я не міг не подзвонити вам.

Мовчання; потім вона швидко відповіла, і в голосі її він упізнав свій власний настрій:

- Добре, що подзвонили.

- Я приїхав на студію, хотів зустріти вас. І дзвоню вам з Пассі. Думав, що потім поїдемо назад кружним шляхом, через Булонський ліс.

- От шкода! Я пробула там тільки хвилинку.

Мовчання.

- Розмері.

- Що, Діку?

- Я не знаю, що зі мною коїться. Коли підстаркуватий джентльмен утрачає голову через дівча,- справи його кепські.

- Хіба ви підстаркуватий, Діку? Ви молодший за всіх на світі.

- Розмері!

Знову мовчанка. На полиці просто перед ним вишикувалися пляшки з отрутами Франції, тими, що дешеві,- «Отар», ром «Сен-Джеймс», «Марі Брізар», пунш «Оранжад», «Рене Бранка», «Шеррі Роше», арманьяк.

- Ви там сама?

«Дозвольте, я опущу штору?»

- А з ким же мені бути?

- І я сам. Самісінький. І так хотів би бути з вами.

Пауза, потім зітхання і відповідь:

- І я. Я теж.

На другому кінці дроту - кімната готелю, там лежить Розмері, і на неї хвильками набігає мелодія пісеньки:

Чай удвох

П’ємо з тобою,

Я з тобою,

Ти зі мною,

Вдво-о-ох!

А ще - пилок пудри на її засмаглій шкірі - чоло і скроні її, коли він їх цілував, були вологі - і сполотніле обличчя під його обличчям, і вигин плеча.

- Це неможливо,- сказав він сам собі. За хвилину він уже простував вулицею до Порт-де-ла-Мюет, а може, і в протилежний бік, тримаючи в одній руці маленьку папку, а трость із золотою головкою - в другій, як тримають шпагу.

Розмері повернулася до письмового столу й дописала листа матері:

«...я його бачила лише кілька хвилин, але він мені страшенно сподобався. Я в нього відразу закохалася (звичайно, Діка я люблю більше, але ти знаєш, що я хочу сказати). Питання про його новий фільм уже вирішене, і він завтра ж від’їздить до Голлівуда, тож нам, мабуть, теж не слід затримуватися. До Парижа приїхав Колліс Клей. Дуже милий хлопець, але я з ним зустрічаюся рідко, бо не відходжу від Дайверів, а вони - просто ангели, я зроду не бачила таких чудових людей. Сьогодні я трохи нездужаю і приймаю ліки, хоча особливої потреби й немає. Я навіть не намагаюсь писати тобі про все, що тут було, та чи й опишеш,- розповім тобі ВСЕ, коли зустрінемося! Одержиш цього листа - негайно ТЕЛЕГРАФУЙ: чекати тебе тут, чи повертатися на південь з Дайверами».

О шостій Дік подзвонив Ніколь.

- Що робитимеш увечері? - спитав він.- Я пропоную тихий відпочинок: обід у готелі, а потім - театр.

- Якщо ти так хочеш, я згодна. Я оце дзвонила Розмері, вона вирішила пообідати у себе в номері. Схоже, що ранковий випадок усім зіпсував настрій.

- Тільки не мені,- відказав Дік.- Люба, якщо ти справді не дуже втомилася, давай куди-небудь подамося, гаразд? Бо потім на півдні цілий тиждень дивуватимемось, як це ми не подивилися Буше. Та це й краще, ніж сидіти й журитися...

Тут він припустився помилки; Ніколь перепитала:

- Журитися? Чого?

- Через Марію Уолліс.

Вона погодилася піти до театру. Між ними існувала неписана угода бути невтомними завжди і скрізь, бо це додавало змісту кожному прожитому дню, а надто вечору. Якщо ж іноді вони занепадали духом - з ким не трапляється,- то котресь могло змінити план, пославшись на втому чи поганий настрій. Вийшовши з номера, Дік і Ніколь - найвродливіша пара в цілому Парижі - постукали до Розмері. Відповіді не було, вони вирішили, що вона спить, і пірнули в теплий, гомінкий паризький вечір; потім, улаштувавшись у бістро біля бару Фуке, вони замовили вермут і гіркий мигдаль.

Ніколь прокинулася пізно і, перше ніж розплющила довгі вії, пробурмотіла щось, недоказане вві сні. Ліжко Діка було порожнє, а в передпокої хтось стукав у двері - лише за мить вона здогадалась, що цей стукіт і розбудив її.

- Enterez! 18 - гукнула вона, але ніхто не заходив, і вона, накинувши халат, пішла до дверей. За ними стояв поліцейський; чемно вклонившись, він увійшов до кімнати.

- Містер Афган Норт тут?

- Хто? А-а, Норт - ні, він виїхав до Америки.

- Коли саме він виїхав, мадам?

- Учора вранці.

Поліцейський похитав головою, а тоді енергійно поводив перед нею вказівним пальцем.

- Вчора ввечері він був у Парижі. Він записаний у цьому готелі, але в номері нікого нема. Мені порадили спитати у вас.

- Тут щось не те. Вчора вранці ми провели його на поїзд, а потім він мав пересісти на корабель.

- І все-таки сьогодні вранці його бачили тут. Навіть документи його перевіряли. Це достеменно.

- Нічого не розумію! - здивовано вигукнула вона.

Поліцейський замислився. Він був непоганий на вроду, але від нього неприємно тхнуло.

- Отже, вчора ввечері його не було з вами?

- Звісно, не було!

- Ми заарештували негра. Ми певні, що це, нарешті, той негр, якого ми шукали.

- Послухайте, я не збагну ніяк, про що