Юність Василя Шеремети - Самчук Улас
Всі тут на пероні і всі чекають потягу. Пів до сьомої. Сонце вилетіло в простір, ніби розжарене ядро, вистріляне з гармати. А там далі – долина, розгортається широчінь, обрій, поодинокі, зовсім білі на синьому хмарини, синюваті обриси пригірків, темні, ніби тушем кинуті, п’яли дерев, зелені килими ланів, якими ходить своєю легкою ходою польовий бог і топче їх, збиваючи хвилю барви старого спижу.
Потяг сформовано. Паротяг спереду. Стовп диму і пари виривається з його чорного нутра і розлягається. Вагончики з написами ПКП і римськими III стоять один за одним, мов слухняні раби за своїм паном. З шумом вдираються до них хлопці та дівчата. Рух, вигуки, розкотистий сміх, помахи хустинок, стрибки сюди, стрибки туди, метушня Варвари Сергіївни та Семена Івановича, які намагаються надати стихії якогось ладу, – все це творить образ, гідний окраси весни. Десь з’явилися величезні галузки розцвітлого каштану, хтось уже заквітчав ними вагон; ті он групою, мов молоді пташата з кубла, повисували з вікон голови, попростягали руки і кричать, щоб їм дали зеленого. Потяг свистить, на перон виходить вартовий станції у червоній рогатівці.
– Сядаць! Завєраць! О-о-од’язд! – кричить він. Двері з грюкотом зачиняються… – Нє вольно стаць на… – Останнє кондукторові слово зникає.
Потяг уже рушає. Сотні голосів кричать якесь гаа-ааа-ооо! і при тому махають руками, хустинами, головами, хоч на пероні, крім кількох залізничників, нікого не лишається. Рідко коли відходить з цієї маленької станції така криклива і барвиста каравана. У вагонах тісно. Не всі можуть сидіти, а ті, що сидять – сидять пліч-о-пліч, нога при нозі, п’ятьох, шістьох на одній лавиці, на колінах, де прийдеться, навіть вишкрябались на полиці і там галасливо розляглися.
Дівчата виокремилися від хлопців. Так забажала Варвара Сергіївна. І добре. Хлопці зовсім їх не потребують для щастя. Вони можуть самі перекидатись дотепами, підспівувати вояцькі пісні.
– Миколо! – Гов! – Нічого! Це тільки, чи ти здоров! "Вийшла Дуня за ворота, а за нею солдат рота, гей, гей, гей, Дуня-я, Дуня – ягідка моя!" – починає хтось, і з усіх вікон по полях і розлягається: "Гей, гей, гей… Дуня-я, Дуня – ягідка моя!"
Пісня всім подобається. Скінчились слова, але тут огортає Василя бажання імпровізації. Потрібні тільки перші рядки, яких співається соло. Василь імпровізує: "І було б усе гаразд, тільки вривався Тарас!" – Хор підхоплює: "Гей, гей, гей… Дуня-я, Дуня – ягідка моя!". "Тарас Дуню пригортає, Дуня губки відвертає! Гей, гей, гей!…" Дівчата також пробують співати. Вони затягнули "Їхав стрілець на війноньку", але спів хлопців зовсім заглушує їх. Варвара Сергіївна сидить з дівчатами і посміхається. Вона вдоволена.
За переділкою сидять директор у свіжому, кремовому убранні, Семен Іванович у темно-синій з виложеним коміром сорочці, Річицький у старому, але старанно випрасуваному білому полотняному костюмі і Їжакевич у звичайному дбайливо утриманому убранні, з краваткою та з усім, що до того належиться. Вони, мабуть, шкодують, що сіли так далеко від хлопців, а ті там тепер виробляють, що хочуть… Вони прислухаються до хлоп’ячого співу, потім директор питає:
– А котрий то там імпровізує? – Вусики його невдоволено моргають, бо він не може встати, піти туди й крикнути: – Ей, ей! Тихо там!.. Семен Іванович посміхається в свої невеликі, рудуваті підківкою вусики.
– Це, здається, Шеремета, – каже він по хвильці. – То знаєте… Молодь, – додає він до сказаного.
– Но, но, но! Добре, добре, добре! Але це зовсім не пісні для учнів. Вони ж не солдати… Зробите їм, Семене Івановичу, зауваження.
Їжакевич посміхається також, бо йому й самому хотілося б отак поспівати, і філософствує:
– А от цікаво… Як тільки всідає до вагона більша кількість організованих людей, вони відразу почувають себе по-вояцьки… Навіть це помітно у жінок… От хоч би й пісні – і ті й другі відразу почали з вояцьких…
Директор, що не дуже розбирається в піснях, питає:
– А хіба й дівчата співають вояцької?
– Ну, – каже Семен Іванович, – "Їхав стрілець на війноньку". Хм… Не чую в тому нічого вояцького… Саме для дівчат пісня… – Я кажу про ту… ту Дуню…
Після того вчителі розважають про характер пісень, про їх походження. Пісня, мовляв, віддзеркалює душу. Чи ми маємо добрі вояцькі пісні? Пісня – дуже важливий чинник в життю народу…
А потяг собі біжить. Він ні на що не зважає. Ось він уже розігнався, кілька разів для бадьорості свиснув і женеться просто на ліс, що отам ледве синіє на обрію. Дим розбивається від легкого подуву південного вітру і обережно, ніби боячись упасти, стелиться по молодих, зелених житах…
Все це триває одну мить. Ось вже і ліс. Паротяг хрипло перебоями засвистів і пересік навскоси биту дорогу Крем’янець-Дубно. Ось уже з обох боків ліс. Справа більше шпильковий, зліва – листяний. Ще мить, і потяг зупиняється. Крихітна станція з правого боку. Невеличкий і дерев’яний будиночок. На чорній дошці ще помітні сліди напису по-російськи "Смыга", але тепер там написано по-польськи. Зліва широка площа і на ній безладно звалено багато почорнілого від часу дерева…
Тут дуже почувається вплив весняного сонця. У квітниках біля будиночків яскраво цвітуть малинові півонії, бузковий коситень, без не може дочекатися і, здається, ось-ось розцвіте враз. Пахне живицею, свіжістю… Все до пересади зелене.
Молодь з гамором висипається. Вистрибують з вагончиків. Дівчата чепуряться, хлопці гуртуються до походу, директор не може втриматись, щоб не втручатися до цього галасливого товариства. Він раз у раз робить зауваження. Той непристойно розхристався, у того погано начищене взуття, в іншого розпатлана голова. Він також не забув хлопцям їх співу. Но, но, но! Ви там… Гей! Що це ви там співаєте? Це ви, Шеремето, відзначуєтесь…
Але його, мабуть, ніхто не слухає. Варвара Сергіївна намагається перекричати всіх, але куди їй. Вона щосили кричить:
– Ша, слухайте! Тепер ділимось на гуртки. Не можна всім отакою оравою… Кожний гурт маршує окремо, але в тому самому напрямку.
Незабаром все довільно упорядковується. Усі йдуть просто в ліс на захід. Скоро зникає станція. З усіх боків ліс. Під ногами безліч квітів – браки, зозульчині слізки, медяники… Місцями синіють кущами фіялки. Скрізь розгортається папороть, росте глуха кропива, ріжні трави. На всьому ще блищить роса, і дехто з учнів роззувається, але їм не легко йти босоніж. Вони стрибають обережно на пальчиках. Дівчата наривають квітів, плетуть з них віночки і заквітчуються. Сміх, вигуки, свист…
Йдуть довго. Ліс стає щораз цікавішим. Величезні дуби й сосни маєстатно здіймаються і закривають небо. Безліч птаства скаче по гілках і, здається, намагається перекричати галасливу молодь. Подекуди крізь гілля проривається навскіс сріблясте соняшне проміння, творячи привабливий образ світла й тінів, прояснюючи повітря, зеленаво-сірі стовбури дубів, широке, мокре від роси листя. Як багато тонів, барв, руху, свіжості… Як чудово десь недалеко викуковує зозуля і як старанно стукотять дятли.
Нарешті ліс змінюється. Кінчається ділянка старих дерев і починається молодняк. Кущі грабини, молоді дубки, гнізда ліщини, ріжні кущі диких рослин, як вовчі ягоди, горобина, а між ними – молоді пагони малини, ожини та чорниць. Варвара Сергіївна десь там кричить, що всі мають зупинитися. Тут є прекрасні галявини з молодою, рівною, зеленою травою, де можна розбити табори, поділитись на гуртки і розпочати забави.
Усі зупиняються. Справді, кращого місця не знайти. Сонце вдирається сюди і несамовито гріє. З великого лісу повіває приємним холодком. Там далі тече невеличкий струмок, десь там далі навіть має бути якесь джерельце, де можна брати чисту воду. Чудово. Ось тут прекрасна галявина під густими кущами осичини вперемішку з дубняком. Гурт молоді – дівчата й хлопці – негайно її займають. Не всі тут змістяться, тому решта шукає собі іншого місця. Ті, що залишаються, одразу падають у траву – їм хочеться обнятись з сирою землею, торкнутись її не тільки ногами, але й руками, а навіть устами. Трава, мов барвисте руно, і кожному хочеться тут посидіти чи полежати.
Але вони прийшли сюди не сидіти чи лежати. Ось вже з’явився на сцену Гриб, який завжди в таких випадках перший.
– Молоді, дорогі дівчатонька й хлопчатонька! – починає він. – Славне козацтво, славне лицарство! Дозвольте мені сьогодні на цьому славному місці розпочати нашу денну програму. Першою точкою нашою хай будуть забави… Щоб не зламати славної традиції всіх шкільних забав, розпочнемо знаною грою в кота та мишу.
– Бравоооо! – заплескали і загули всі…
Враз встають, роблять коло, хтось там за кота, хтось за мишу. За кота, звичайно, хлопець, за мишу – дівчина… Кота не сміють пускати в коло. А увірветься до кола – не сміють випустити назовні. Поставали. Миша вже в колі. Кіт починає бігати, нявкає, шукає дірки, де б йому продертися до середини. Мишка струнка, насторожена. Кіт ось рвонувсь вперед, кинувся з усієї сили, але дарма… Не пощастило йому прорватися. Але він не втрачає надії. Він знову і знову намагається прорватись. Мишка стрибає з викриками від одного кінця кола до другого…
Але – увага! Мишко, тікай! Кіт прорвався і не встигла вона крикнути, як він уже біля неї. Вона майже непритомна, метнулась, її швидко випустили, і коло знову зімкнулося перед самим котиковим носом. Він з розгону цілою силою вдаряє в коло з надією прорватися, але дарма. З кота вже капає піт. Він засапався. Мишка вже стрибає поза колом і звідти дражнить його. Його завдання тепер вирватись з кола і там на чистому полі розправитись з тією спокусою. Він ходить, міркує, обдурює то там, то там ланкових кола і от… Раз! Рвонувсь!.. Прорвав! Кілька хлопців чи дівчат попадали назад. Крик, регіт. Мишка з переляку забуває, що треба вбігти до кола, тікає набік, але котові тільки того треба. Він хижо кілька разів стрибнув і бідна мишка – ах, ой! І попалась. Серце їй б’ється, ніби від справжнього переляку. Кіт тримає її деякий час і пускає…
Кіт і мишка міняються. Гра йде далі. Всі набирають смаку й азарту. Обличчя швидко розгоряються, щічки, мов яблучка, оченята горять, горять і блищать, мов краплини роси.
Цю гру змінює інша. Дівчата мусять відпочити.
