Юність Василя Шеремети - Самчук Улас

Євген розходився також. Вже зібрано купу фантів. Перстеники, гребінці, носовики, дзеркальце, шпилька. Ще і ще набирається того на столику перед трюмо. І нарешті досить. Розгравання фантів. Василь розграє. Ні, ні… Всі протестують. Розграє тьотя. Ні, розграє він, Василь. Прошу. Починаю. Бере в руку фант.

– Що має робити цей фант? Йому відповідають: Носити пошту!.. Голубів годувати! Заспівати соло! Ні! Соло ні! Носити пошту! Пошту!

– Ну, отже, пошту, – каже Василь. – Чий це фант? – Веселовського.

Веселовський йде до сіней за двері. Стукає.

– Хто там? – листоноша.

– Що приніс?

– Листа.

– Скілько марок?

– П’ять.

– Які? Червоні? Сині?

– Червоні, – відповідає за дверима.

– Сині, сині! – кричать панночки.

– Червоні, червоні, – кричать хлопці, а найбільше кричить Євген, який вже зовсім розійшовся.

– А для кого? – питає далі суддя.

– Для панни Мирослави Красовської, – повільно вимовляє голос за дверима…

– Мирочко, Мирочко! – викрикують дівчата. Мирочка вся, мов в жару. Вона протестує:

– Сині, сині! Я не піду. Не хочу листа… Ні, ні, ні!

– Раз дістала листа, мусиш відібрати його.

– Але з синіми, – протестує Мира, та її вже випихають за двері. Звідти чути тупіт ніг, сміх і по хвилині вбігає червона Мира, а за нею також червоний Веселовський.

– Ні. панове, – каже Веселовський. По-мойому, як грати, то грати. Хто не хоче виконувати приписів судді, не повинен брати участь у грі…

– Правильно, правильно, – загули всі. Василь додав також: – Хто не виконає постанови суду, на того буде накладено окремий присуд… Мира викликає!..

Мира сховалася за дверима. Вона тепер стукає. Знову летять запити. П’ять марок. Червоні. Для Кири… Голосні протести. Всі невдоволені. Стукіт ніг об поміст. Вигуки. Суддя також не погоджується. Повторює: "для кого"?

– Для… для Жені Лискевича, – чути за дверима голос. І зараз за тим: – Але сині, сині…

Всі кричать – червоні. Євгенчик паленіє. Він не може встояти. Він не наважується, як і Мира, вийти за двері, але його вже випхнули. За дверима мовчанка, і по хвильці вривається до кімнати зовсім рожева Мира. – Далі! – кричить вона.

Гра триває. Перебирають усіх. Василя не викликає ніхто. Йому це не зовсім подобається, але сьогодні він не звертає на це уваги. Він щасливий. Він чує себе легко, просто, між небом і землею. Він живе, він сміється. А особливо блаженствує Євген. Він має успіх. Його викликали кілька разів до пошти, потім він розносив каву і то все гарячу. Він кілька разів цілував свою Мирочку… Якось так це все просто сталося, що він не встигав дивуватися.

Час минає. Сонце починає заходити. Молодь почуває себе прекрасно. Скінчились фанти. Василь розмовився з одним семінаристом. Це знайомий Приходи і він уже чув за Василя. Розпитував його про "Хвилю", чи вийдуть ще інші числа. Потім перейшли на "третє мая". Чи всі з семінарії брали участь? Ні. Виявилось, не всі.

А чи правда, що владика мав правити службу на Боні? Ні. Такого вони не знають… Про це ніхто не говорив… Ага… Переходять на інші теми, але це останнє якось затямилось Василеві. Дівчата пропонують пройтися в сад. Добре. Тільки вже вечоріє, а їх тут не паристе число. Чи не краще, коли ми з Євгеном відійдемо? Євгенчик цього не розуміє. Як можна саме тепер відійти. Василь знає, що робить.

Дівчата протестують і це якраз йому потрібне. Він ласкаво згоджується і всі виходять у сад – гарний, свіжий, розкинутий над пригорком, з котрого видно далеко; видно верхи ліцеяльних веж, далеко на другому боці – білий будинок лікарні, червоні дахи будови комерційної школи… Там також пурпуром горить весь край неба. Свіжі, білі з позолоченими краями хмарини стоять над заходом.

"Аблака, как рубіни, раслі,

Как агромниє, красниє льдіни",

– декламує один з семінаристів. Василь вгадує Єсеніна. Хтось пропонує пісню. "Дєвушкі" починають "Мой кастьор в тумане свєтіт", але Василеві цей тон не зовсім імпонує. Він хоче співати на повні груди. "Ой, на горі там женці жнуть", – затягає він. Йому підтягають інші, і виходить пісня. Лан котить її далеко по ярах і десь там, під Боною, відбивається. Всі обличчя прояснюються і здається, що вони випромінюють радість. Вони навіть не розуміють, що то є. Вони тільки живуть – такі молоді й здорові, а навкруги так широко й барвисто.

Пісня за піснею… Потім перегуки, потім хтось тікає, хтось доганяє. Грають "цвіт", бігають по свіжій траві. А вечір зовсім спадає. Василь заспівує "Час додому, час". Він все спішить, бо чого ж йому справді бути тут, коли до нього не звертається жодна дівчина, коли він весь час несе на собі весь тягар розваги і ніхто його не підтримує.

Він відчуває, що всі тут присутні не личать йому, що вони вважають його за поважного і хоч він і не найстарший роками, але всі мають його за найстаршого. Дівчата не відважуються отак вільно схопити його за руку, крутитися біля нього, розчухрати йому чуприну, як ось тому веселому з ластовинястим обличчям семінаристові. Але Василеві хотілося б також бути таким. Він намагається і він справді сьогодні почуває себе вільно й радісно. Але він вже втомився. Додому! Додому…

Євген не хоче додому. Це перший його щасливий день цілого шкільного року. І як усе це отак скоро залишити. Мира з ним ласкава. Вона викликала його тоді на пошту, вона з ним говорила, вона запросила "приходити", вона питала, що він робить вдома на вакаціях. Словом, він щасливий як ніколи, бо все те, про що він цілу зиму щодня "мріяв" з Василем, лежачи на своїй канапі, – все це ось досягнуто. Шкода тільки, що він не пережив "першого поцілунку", бо він же цілував її, але в грі, а це не те саме…

Василь все-таки наглить. Він мусить бути вдома. І так він вже другий день вештається. Ще треба заглянути до книжки. Завтра школа. До нього несміливо наближається Кира.

– Чого ви так спішите? – скромно запитала вона.

– І не думаю спішити, – він глянув на неї. Але вже темно. Нічого не бачить.

– Думаю, що це не останній раз, – проговорила вона.

– І я також так думаю, – відповідає він. – А ви написали гарного вірша, – додає він по хвильці мовчанки. Після цього знов мовчанка.

– Це не мій вірш, – чує він відповідь. Василь дивується. – Я зрозумів, що це ваш.

– Ні. Це я виписала з "Ніви". Я тільки переклала.

– А!.. Цікаво… Але ми перекладів з "Ніви" не містимо.

– Я і не думала, щоб ви його містили… – відповідає вона тим самим рівним тоном.

Василь далі не питає. Досить. От хіба ще йому цікаво, хто є автор того вірша… Але вона вже забула. Вона не цікавиться авторами. Це все між іншим. Вона взагалі не має доброго смаку. Коли він так ласкавий, чи не міг би він вказати їй якихось поетів, бо вона дуже любить поезію. Василь називає кількох. Чи не має він тих збірок? Ні. У себе не має, але постарається дістати. Вона дуже дякує. Але Василь ще більше ласкавий. Він багато знає напам’ять. Ось, наприклад, чи знає вона оцього вірша? Він зупиняється і патетично декламує.

Решта молоді зайнята своїм. Вони не дуже збиваються до гурту. Вечір поволі розбирає їх та розставляє кого куди. Тих поставив ось там над яром. Вони вибухають сміхом і крутяться, ніби вітровказ. А інші втомилися. Там он під горіхом лавиця. Вони вже сидять у належній одне до одного віддалі, їм досить, коли їхні одяги іноді доторкаються. І так кожний має своє місце цього вечора. Василь і Кира також.

Василь передекламовує все, що знає. Вона дивується, звідки він усе це знає. Вона тихо захоплена і тільки просить його переписати їй деякі вірші. Які? Ось хоч би цей: "Капають, котяться сльози по личеньку". Нащо їй саме такий? Вона взагалі любить сентиментальні. Але ж вона сама не сентиментальня. Принаймні на нього не справляє такого враження. Ні. Вона таки справді не сентиментальня, але це дуже пасує до її настрою. О! Невже вона має якесь горе, турботу? Вона ще така молода. Ще стільки життя. А навкруги весна. Так, весна, а на серці у неї – осінь…

Це Василя дуже дивує. Чому, панно Киро? Чи бачить їх хто збоку? Кирочка обережно озирається. Ні. Ніхто їх не бачить. Тоді Кирочка каже, але голос її звучить, мов спадна роса. Його зовсім не чутно. Вона скаржиться на своє товариство. Це все семінаристи. Вони тільки танцюють, співають, грають у карти, залицяються. А вона цікавиться іншим – її цікавить поважне життя. Вона любить літературу. Вона могла б читати добрі книжки, але не знає, де їх знайти. Ніхто їй не порадить, ніхто не поможе. Вдома вони мають чималу збірку книжок, але то все російські клясики, переважно додатки до "Ніви" – Достоєвський, Григорович, Чехов, Тургенєв, Гоголь. З усього того їй найбільше подобається Тургенєв. Там багато світла і барв, а також чуття. І ще подобається їй один автор. Це Гамсун. Чи читав Василь "Вікторію"? А правда це дуже гарно написано? Особливо, коли Вікторія вмирає і пише листа. Кира ридала над тією книжкою. Отакі книжки вона хотіла б читати…

А чи знає Кира Лондона? Ні. Вона не знає того автора. Шкода. А його варто знати. Вона тільки бачила одну його книжку в червоній обкладинці у вітрині кіоску. Ага! Василь знає. Це – "Залізна п’ята". Нічого. Але варто почитати інші його речі: "Місячна долина", "Червоне Сонечко", "Мартин Іден"… Це речі, що дуже скріплюють. Ось, наприклад, Кирочка така поважна, а їй подобаються солодкі речі. І це зрозуміло. Вона згадувала Надсона, Тургенєва. Василь не каже, що це погане, але солодке, медове і лишає воно в людині такий саме медовий присмак. А жити треба не тільки солодко. Василь думає, що у наш вік треба також і побавитись, і посміятись, не тільки думати про поважні речі. Ще буде час… Життя само подиктує. Не треба його нагинати. Але ось Василь сам. Він вже стільки читав. Ну… Бачте… Він… Це не є приклад… Він сам не вдоволений з себе… Він заздрить отим семінаристам, бо вони живуть. Вони галасують і бушують. Вони проживуть і будуть мати молодість. А Василь все то змарнує…

І Кира думає. Вона мовчить. Можливо, й правду Василь каже. Василь іще всього не скінчив. Він гадає, що Кира також любить життя. Це все, що вона перед хвилиною казала, це тільки начитане. Вірш, що вона йому післала… Він не знає, хто його автор, але він зовсім, зовсім іншого стилю і змісту…

Так! Цікаво. Але Василь таки справді вже відходить.

– Дякую вам, – сказала вона на прощання і подала йому м’яку, маленьку руку.

Цілу дорогу Євген підстрибував від щастя.