Юність Василя Шеремети - Самчук Улас
Він такий вдячний Василеві. Називає його Васиком, бо Ваською вже боїться. Василь не любить, коли його називають Ваською.
– Васику! Милий! Ти геній! Ти… ти – сам Зевс. Як тобі спала ця думка… А все так просто… От життя…
Василь йде мовчки. Він тільки тепер пригадав, що сьогодні за ввесь той час він ні разу не згадав про все, що минуло. Також не згадав про Настю.
– Все це, Євгене, просто, але інколи треба за це дорого заплатити…
Хлопці вертаються. Ідуть, мов на крилах. Світ для них такий широкий і гарний.
________________________________________
Примітки
Аблака, как рубіни, раслі – перифраза з поезії російського поета Андрія Білого "Бальмонту": "облака как рубины, прошли, / как тяжелые, красные льдины". Не знати, що б мало значити "Василь вгадує Єсеніна" – чи помилку У. Самчука, чи якийсь тонкий задум…
Мой кастьор в тумане свєтіт – романс на слова Я. Полонського (1853); музику написали декілька композиторів.
Капають, котяться сльози по личеньку – перший рядок поезії Г. Чупринки "Муки кохання" (1910).
Вікторія – роман Кнута Гамсуна (1893).
На камені
– Я вам скажу, панове, – казала на другий день у клясі Варвара Сергіївна, – що не піти кудись, куди тобі кажуть і куди ти йти мусиш, це зовсім ще не геройство… Ви вже не діти, і мій обов’язок щодо вас кінчається там, де кінчається моя роля виховательки вашої кляси. Ви думаєте, що коли ви щось робите в школі, то робите це для мене. Я знаю цю помилку. Це помилка і тільки помилка.
Коли ви щось тут робите – робите це тільки для себе. Я вже стара учителька. Перед моїми очима пройшло вже багато таких молодих облич. Я їм усім це повторювала, і прошу вас – зустріньте когось із них і запитайте: чи правду вам казала ваша ненависна Варвара Сергіївна? Всі вони скажуть: так. Вона казала правду… Але ви цього поки що зрозуміти не можете. І я вас цілком розумію…
Те, що багато з вас не пішло вчора на Бону, завдало вашому директорові чимало клопоту. Усім відомо, що наша гімназія має десь із триста учнів, але було там присутніх ледве чи не половина. Розуміється, що це була демонстрація, і як легко було її зробити. Ось цей і той вирішили собі не піти на Бону – і не пішли. За ними не піде ніяка, звичайно. поліція, і не піде до кожного директор, щоб вивести на Бону. Також ми не можемо вас усіх покарати, бо вас багато. Це значило б, що треба покарати цілу школу…
Але які з цього будуть наслідки для вас, вашої школи, ваших батьків, тих, що захочуть учитись після вас, – про це ви, розуміється, не подумали… що школу можуть замкнути… Що ми втратимо єдиний заклад, де ще тримається ваша рідна мова і де бодай вчать по-вашому ваші люди, здається, що це вас зовсім не обходить…
Розуміється, ви маєте на це свої погляди. Вам здається, що ваші учителі не досить розуміються на патріотизмі. Що Варвара Сергіївна просто якийсь національний недоносок, що ваш директор майже зрадник, що вони чомусь роблять те чи інше і не протестують…
Все це для мене зрозуміле. Але я вам, як справді людина незапаморочена і з погляду патріотизму дуже поміркована, можу тільки сказати одне: ви, мої друзі, тут дуже помиляєтесь. Я це кажу не з якихось сентиментів до вас. Було досить причин, щоб ви мені вже надокучили. Також не кажу я це з якогось, як ви думаєте, національного обов’язку, бо його я розумію інакше, ніж ви, а кажу просто, як людина, що у свойому житті довела і тепер доводить, що вона вміє жити. З простих і чисто логічних міркувань кажу вам це все, а ви як собі хочете. Хочете – приймайте це, хочете – відкиньте. Але затямте собі раз й назавжди: виконувати обов’язки в школі – велика річ. Той, хто їх навчиться виконувати тут, буде виконувати їх завжди і для себе. Навіть коли вам інколи здається, що це йде наперекір вашому розумінню справи…
Ну, ось обміркуйте: що зробили б ви, коли б ви були на місці тих, що мають над вами право і силу, і коли б вони діяли проти вас так, як це ви дієте? Ну, от подумайте… Хіба що ви мало в себе вірите і не сподіваєтесь колись цю силу і це право мати… І не треба тут розважати: а чому вони роблять так, а не отак. Це, панове, їхня справа. Не ви тримаєте в руках силу, а вони. І це їхня справа – добре чи недобре вони роблять. Вони бо за це будуть відповідати, а не ви…
Вам здається, що вони роблять зле. А нащо вам, щоб вони робили добре? Чого вам морочити цим голову? Ви собі виконуйте своє діло, будьте, чим вас створив Господь Бог, ростіть собі на здоровля, учіться, щоб більше знати від них, зробіть чогось мудрого і потрібного більше, ніж вони, і все буде добре. І ніхто вас не потягне до в’язниці. І здобудете ви багато більше, ніж немудрою, дитинячою демонстрацією. Така ось думка вашої Варвари Сергіївни… Але що вам Варвара Сергіївна… Вона дурна і нічого не розуміє… Правда ж? – вона звернулася до цілої кляси з цим запитом, і всі розсміялися.
– Ну, от, – сказала вона. – Я вам своє вичитала. А тепер ще дечого додам, щоб після гіркого дістали ви ще трохи чогось солодкого. Отож пан директор з дозволу кураторії зарядив зробити прогулянку всієї школи… Педагогічна рада вирішила, що найкраще місце для прогулянки на нашому терені є Смига. Отже, поїдемо до Смиги. Це не так далеко. Директор зв’язався з начальником станції і той обіцяв нам окремий потяг. День прогулянки призначено на позавтра, у середу. Всі встають раненько. О три чверті на сьому кожний мусить бути на станції. О сьомій точно потяг вирушає. Надвечір близько шостої години він привезе нас назад. Кожний бере з собою на цілий день їжу. Попереджую, особливо панів типу Валентина Лискевича, що суворо заборонено брати з собою будь-які алкогольні напої. – Тут усі засміялися і повернулися в бік Валі. Він тільки хрюкнув. Варвара Сергіївна засміялася також. – А тепер тільки мусите пильно молитись, щоб добрий Бозя післав нам добру годину. Ні?
– Так, – загули всі. Ця вістка всім сподобалась. Школа загула і пожвавішала. На перерві знов збираються гурти. Промова Варвари Сергіївни не справила на учнів жодного враження, але мандрівка до Смиги зворушила навіть найчерствіші серця. Усім хочеться вирватись кудись за місто. Хоч і місто має досить зелені, але то все-таки місто. Цікаво ближче до природи, в далечінь. Цікаво великим товариством. Цікаво їхати потягом і взагалі багато цікавого.
Козенко, Шеремета та ще декілька завели дискусію на тему промови Варвари Сергіївни. До неї прислухається Гнатюк Микола, хоч він тієї промови не чув.
– Та, – казав Козенко, – Варвара Сергіївна… Їй що… Вона є вона. Вона знає тільки свою школу… Її завдання вчити… А по-мойому те, що кажуть для нас без нас, нас не зобов’язує…
– Як це ти розумієш? – питає Василь… – Без нас? Нас як учнів?
– Ні-і. Без нас як народу…
– Ну от. Це вже інший табак… – каже Василь, але спокійно. – Тільки тут треба все-таки подумати. – Но… Не будемо ж ми вихованцями закладу для хрунів… Чи не так?
Гнатюк скривив свої широкі уста. Він просто не бажає говорити в такій справі. Це так само зрозуміло.
Але Василь хоче з Гнатюком про дещо поговорити. – одійдімо, Миколо, набік.
Вони відійшли. Микола дивиться на Василя запитливо.
– Миколо. Хто тобі сказав, що мала бути на Боні православна служба?
– Іди геть… що ти, мені не віриш? – кривить уста Гнатюк.
– Ні. Я вірю… Тільки… Тільки я чув, що ніякої такої служби не мало бути. Тебе хтось обдурив…
Гнатюк вперто дивиться на Василя.
– А як обдурив? То що? Ти все одно не витримав…
– Ну, знаєш… Коли б я знав, що він не приїде…
– А я, думаєш, знав? – твердо питає Гнатюк.
– Я ж не кажу, що знав. Тебе хтось обдурив, – ще раз повторив те саме Василь.
– Не зашкодить… Можливо, ця проба пера пригодиться, – кинув він набік.
Василь сказав:
– А як же Мединська? Ти їй це казав?
Гнатюк, як звичайно, закусив нижню губу.
– Не маю звички комусь про такі речі говорити…
– Ну, – кивнув Василь на закінчення. – Добре. І мали розходитись, але Василь ще щось пригадав. – Між іншим, Миколо… Я поклав собі більше з Мединською не зустрічатись…
Цього Гнатюк не сподівався. Він закинув голову і штучно засміявся:
– Ти зробиш їй велику кривду… І будеш дурень!
Василь спокійний, мов Будда.
– Ну, знаєш… Я так вирішив… До побачення.
І вони розійшлись.
Але ще того самого дня Василеві спала одна думка. Не подумайте, що він вирішив вивчити чергове завдання з латини. Ні. Ця думка його таки тривожить, але як її виконати? Це все одно, що сподорожувати на місяць. Але він вирішив відбути одну мандрівку… І то сам. Про це нагадала йому Варвара Сергіївна, коли заговорила про прогулянку. Василь пригадав собі одну з прогулянок минулого року. Це була прогулянка до Почаєва, де вони ночували в лаврському готелі – в одній кімнаті хлопці, у другій – дівчата. Хлопці зазирали в дірку для ключа, і хтось там купував чи продавав на вулиці в жидів за кварту квасу півфунта синусів і фунт косинусів. Але була й ще одна прогулянка…
Це вже тут, недалеко від Крем’янця. В одному місці, в напрямку Млинова, тільки трохи на південний схід, серед глибокого лісу на схилі стоїть стара дерев’яна каплиця, а кругом неї позападали в сиру, лісову землю зарослі мохом могильні камені. Каплиця та зветься Богдановою, а під погрузлими плитами спочивають кості запорозьких козаків.
Василь вже давно туди збирався. Він там був минулого року в веселому товаристві. Вони бігали навколо каплиці, заглядали крізь шпарки всередину, ходили по кам’яних плитах, сміялися і почували себе, мов птахи безжурні. Тепер усе це пригадалось Василеві і він захотів піти туди ще раз.
І він пішов. Пообідав. Євгенові сказав, що скоро вернеться, і подався просто на південь. За півгодини він був уже в молодому сосновому лісі. Молоді, веселі сосонки, втикані жовтими пагінками, ніби восковими свічами. Сонце їх освітлює, і вони світяться сріблястим сяйвом. Повітря дуже чисте і пахне живицею. Місцями ростуть братки з жовтаво-синіми голівками, або волохаті паростки глухої кропиви, або жовті, ледве розквітлі, баньочки медянок, на яких вже метушаться череваті джмелі.
Боже мій! Якою велетенською мусить видаватися тому джмелеві жовта, подібна до глибокої чари, посудина, на дні котрої стільки пахучої, солодкої і прозорої рідини, що можна в ній втопити голову. Але він упорається з нею дуже легко. Він випиває все до чиста, витирає товстими, мохнатими лапками черево і з вдоволеним гудінням летить далі.
