Юність Василя Шеремети - Самчук Улас

На Шпачука, на Козенка, на Приходу, на Гнатюка, на тебе… Ну. на всіх… Я собі думаю: вони бідачиська так б’ються, так стараються, так добиваються, але однаково нічого з того не вийде. Чому? Бо всі вони дуже чесні. У них очі на лоб вилазять від чесності. Вони так у ту політику вірять, як у Бога. От щоб їм на це сказав французький сенатор Бораа… Він би з них так сміявся, що, можливо, здурів би від сміху. Я собі сказав: Стасюче, ти, хлопче, сиди і працюй. Сиди і вчись. Вчись, вчись і щось з тебе буде…

Василь майже спить. Він сидить, ззаду крізь густий вишняк де-не-де проривається місячний промінь, так само крізь якусь дрімоту прориваються до його свідомості поодинокі звуки Стасюкового голосу. Але раптом… Що це? Щось там далі, у сусідньому вишняку засвистіло, затьохкало, запищало, затарахкотіло… Що це?

Василь думає, що це йому сниться і тягне себе за ніс. Ні. Він ще не зовсім спить. Він чує під пальцями свого носа. Але це там, у кущах вишняку, напевно, соловейко. Василь ще не чув його цього року. Він уже ось є і розтьохкався, мов божевільній. І кому це він так співає? Чи Мицюкові з його Дульчінеєю, чи. можливо, вітає промову Стасюкову? Василь напружує свій слух. Чудово! Направду ця пташина вміє робити своє діло. Василь пригадує собі з Олеся:

"Чому казати я не вмів

в ту ніч весни слова кохання,

коли над нами місяць сяв,

коли без впину щебетав"…

Як це добре підходить. Прекрасно підходить…

–… і тому я кажу… – чує Василь знов якийсь уривок Стасюкових слів. – Бути чесним на землі – це значить бути рабом…

Василь пускає ті слова, мов євангеліст свого священика мимо раненого, та йде далі з Олесем:

"Не будуччина нас лякала…

Нас не могло злякать життя…

Мої кипучі почуття…

І смерть собою не злякала б"…

Місяць світить, зачіпившись рогом за вежу ліцею, що нагадує мечеть! Десь там далі сидять Мицюка і дівчина, він уже розм’як, мов нагріта шоколяда, і дивиться на незрозумілу красу.

–… і от що ти мені порадиш? – долітає здалека питання.

Василь здогадується, що це, мабуть, Стасюк. Прокидається і сам питає:

– Це ти сказав?

– Ти хіба мене не впізнав?

– Признатися, не впізнав, Стасюче…

– Ну, що ж ти мені на це порадиш? – питає він ще раз.

– А чому ти мене питаєш?

– А кого ж я маю спитати? Я з цим вже стільки ходжу… Кого ж маю спитати?..

– Нікого. Нащо тобі порада. Навчися ні з ким не радитись… Ну, прощай. Слухай он соловейка… Прекрасно чеше своє. "Защолкал, засвістал, на тисячу ладов тянул, перелівался", – декламує Василь Крилова. – А знаєш, – каже він, – Стасюче, це цікава байка. Я можу порадити тобі, як осел соловейкові: "А жаль, что не знаком ти с нашім пєтухом. Єщо б ти болє навострілса, кагда б ти у нєво нємножка паучілса"…

– Ні, Василю… Ти смієшся… А я це думаю поважно.

– А любиш ти поезію? – питає його Василь. Стасюк не зрозумів.

– Яку поезію? Шевченка?

– Ні, взагалі поезію… Поезію життя. Всесвіт… – і Василь розгорнув руки. Широту… височінь… глибину… – потягнувся і позіхнув широко-широко, аж йому виступили з очей сльози. – А хотів би ти, Стасюче, бути Корнеджі?

– Яким Корнеджі?..

– Таким, міліонером… Ти не читав про нього брошури Черкавського?

– Ні, не читав.

– Так почитай. Це був такий міліонер. Він будував університети…

Десь там далі за плотом забреньчала гітара і якийсь ніжний тенор переконливо заявив: "Ні-і-і-ч яка, Господи, місячна, зоряна"…

– Ну, вже… Почалось. Добраніч, Стасюче! Читай "Большевизм і політика Антанти", вчись мудрості брехати… Але я не зовсім переконаний, що з тебе вийде порядний брехун.

І потиснувши Стасюкові руку, нахиляючись перед галузками вишні, Василь пішов. Ще якийсь час Стасюк міг бачити його облиту місячним сяйвом спину.

________________________________________

Примітки

Смига – село, нині Дубнівського району Рівненської обл. До 1928 р. завлось Кеннеберг (ще один маленький анахронізм у романі).

хрунів – тобто зрадників.

приєднати Вільно – в 1922 році Польща (2-а Річ Посполита) захописа частину території Литви з містом Вільнюс.

Большевизм і політика Антанти – такої книги Інтернет не знає.

Україна і політика Антанти (1922) – книга Арнольда Марголіна (1877 – 1956).

Визволення – такої книги у Винниченка нема. Мабуть, "Відродження нації".

Чому казати я не вмів – не можемо вказати, з якого твору Олеся це взято.

Защолкал, засвістал – цитата з байки російського байкаря І. Крилова "Осёл и соловей".

Черкавський Михайло (1879 – 1929) – український громадський діяч на Волині. Його брошура про американського багатія Ендрю Карнегі (1835 – 1919) на не відома.

Благословенна мить...

Все, що сталося, мусило статися. Воно лежало на дорозі, якою мав пройти юний Василь, і він не міг його обійти. Можливо, це був тільки жарт, маленька проба, але воно опекло молоду душу і залишило в ній свій слід. Юнак торкнувся чогось, чого ще не знав… Заглянув у безодню, яка не має ні початку, ні кінця. Він уперше став перед входом до того темного, куди постійно відходять і звідки ніколи не вертаються. І це трохи передчасно завершило його юначий вік.

На цім можна було б поставить крапку. Василь піде своєю дорогою далі. Він буде знов і знов вертатись назад, помилятись, творити якісь нові форми, кохати, падати і вставати. Але це вже матиме інший, трохи відмінний стиль.

У зв’язку з мандрівкою до Смиги Василь має новий клопіт. Невідомо чому, але йому тепер конечно хочеться блищати. Він дивиться на свої стоптані, полатані чоботи, і вони не вдовольняють його. Він бачить свою руду, вилинялу з виложеним коміром блузу, і його уста кривляться. Він розкладає свої протерті на колінах штани, і це наганяє на нього справжній смуток. І звідки раптом ця вибагливість. Він хоче мати жовті, такі, як у вітрині Грінберга, сандалі, він хоче мати сірі, ясні, як це носить король кременецьких мод Марко Захарченко, штани, йому імпонує біла з широкими чорними смужками або чорними горошинами сорочка.

Йому раптом забаглося навіть краватки і Бог знає чого ще, чого він ніколи не бажав перед тим. На його лівій руці цокотить і показує час годинник, але цього йому не досить. І щоб сказав на це його суворий батько Федір, який ніколи не зрікався тяжкого чобота? О, тут перед Василем тяжке завдання. Цей мур не легко буде пробити, бо батько післав його "на школи" не паничити, а вчитись…

А тут, як на зло, все вимагає від Василя блиску. Ось хоч би ця сама Смига. Це ж весна, теплінь, сонце… Які дивовижі вичаровує природа. Завтра Смига, а сьогодні – перший дощик з громом, з запахом озону, з білими хмаринами по дощі. Все тоді пнеться з землі догори, випинається кожний хробак і кожна билина. У звоях молодої лілеї переливно горить роса. Як можна в такий час юнакові топтати землю тяжким чоботом?

На другий день сонце вперше зійшло літньою силою. Довго горіло десь там за обрієм, а потім вирвалось майже зненацька і залило цілу землю. Василь і Євген встали о п’ятій. Вони мають досить роботи. Вони завзято миються. Вони по черзі стирчать перед дзеркалом. Вони вирівнюють свої штани. Хотілося б бути – пурх-пурх – метеликом, а не такою брилою землі.

Коли виходили, на бетонових сходах було ще вогко. На листі кленів, безу та молодих пагонків мальви, причаївшись, стояла обережно роса. На хідниках було чисто, вимито, свіжо. Високо на шпилі замкових руїн горіло сонцем каміння і здавалось, ніби вони хотіли відірватись і летіти назустріч сонцеві у простори.

У такий час приємно взад і вперед розкидати по хіднику ногами, розмахувати ними з усієї сили, захлинатись і напихати повні груди свіжим до пересади повітрям. Хай грає шалене серце, бо воно є також одна нота великої симфонії з голубами, що рвуться до небес, і золотими хрестами на всіх церквах. Ранок здоровий, м’язистий, повногрудий, мов Геркулес, закучерявлений золотом сонця, ступає також по всіх верхах кременецьких гір, і хлопці, можна сказати, біжать за ним навздогін Директорською догори, щоб просто через гаї, проваллям, понад крейдяною білою зарвою, грайливими стежками дійти до станції.

Дійшли. Пів до сьомої. Потяг щойно формується. Паротяг окремо шипить на бічній колії, почмихує звільна, дихає легким димком і гострим чадом вугілля. Гурти верескливих дівчат мордують помпу, витягають, мов гуси, шиї, підставляють долоні під струм холодної води, п’ють її устами і бризкають одна на одну мокрими пальцями. Варвара Сергіївна – чиста, біла, випрасувана, з буйним завитком на голові, в гурті найстарших учнів оповідає про подорож до Швейцарії. Вона має свіжі, рожеві, мокрі уста, рум’яні щоки і агатово-чорні очі. В руках у неї напханий круглий саквояж…

Гриб, Біленко і Гнатюк, а біля них ще кількох, стоять на пероні, мають виструнчені ноги і набрумкують модерне джімі, хитають у такт головами і розкидають поглядами на панночок при помпі.

Василь і Євген також вливаються до гурту. Євгенчик найперше турбується, чи є "вона". Напевно! Отам, мов херувимчик, нерозлучна зі своїм двійником – обидві у коротких, ясно-кремових суконочках та білих шляпочках з короткими панчішками. Василь побачив Настю. Вклонився. Коротка усмішка. Вона за всіх дівчат вища, достигліша, можливо, краща. Василь дивиться і не червоніє більше. Навіть не віриться, що це вона, та сама Настя…

Он стоїть вона, а навкруги – Варвара, Надія і Настя-друга, і Катя з сьомої кляси, і багато-багато інших, більших, менших… Але Настя між ними надто вирізняється. Василь все ще кидає потайки погляди і йому приємно, що вона така… Прекрасна завжди, у всі часи. Який щасливий той Гнатюк, що вона його вибрала, але він напевно того не усвідомлює. Він не з таких.

А Василеве кохання… Можливо, це не було те, справжнє. Можливо, це був тільки цвіт, з котрого має ще зродитися колись те дійсне, справжнє… Але яке воно було… Як буйно, яскраво воно цвіло. Скільки барв і скільки животворчої сили вилонило воно з глибини Василевої істоти. І який він вдячний отій он чудовій, юній дівчині, що саме вона дала йому його… Мила! Кохана! Ніколи незабутня… Вічно свята в моїй душі!..

– Здоров, Шеремето! – хтось міцно ляпає його по плечі. Оглянувся – Гнатюк.

– Здоров!

Потиснули руки. Перед Василем цупкий, барчистий юнак з міцними, білими зубами.

– А Шпачук не з’явився, – каже він. – Куди йому! Він зайнятий поважними справами.

Підходить Козенко, підходить Стасюк.