Юність Василя Шеремети - Самчук Улас

Це добре, що вона вибрала якраз його. Він такий міцний, а вона така гарна. Це прекрасне сполучення. І Василеві стає дуже, дуже прикро…

Але призначення не прийшло. Воно чекає десь на них в іншому місці. Даремно. Все скінчилося, і хлопці повільно сходять униз. Схил гори всипаний молоддю. Василь і Микола також молоді. Тепер вони змішалися з юрбою, що з гамором, мов камінці, летить униз. Тільки Микола та Василь блідніші від решти…

Обидва зайшли до Хмелюка. Той також не ходив на Бону. Що там згубив, що має туди йти. Що скаже Варвара Сергіївна? Що скаже… Відомо. Буде гомоніти про обов’язки, про потребу порядку, про те, що вони молоді… Так. Вони і самі знають, що вони молоді… Так воно й є. Замовляють собі трохи їжі і трохи напою – їм тут ніяково сидіти.

Як Василеві, так і Миколі свербить язик, щоб комусь розказати про своє геройство. Хмелюк порядний хлопець і йому можна. Вони беруть усе з собою. За цвинтарем на горі у цей час нікого немає. Там прекрасно. Вони йдуть туди, сідають на свіжій траві. Василеві пригадуються проводи, йому приємно. Він знов живе і скрізь весна. Але чому той Микола так на нього дивиться?

– Ех, ти устриця, устриця! – виривається з його широких уст. Василь випиває чарку і починає оповідати. Хмелюк дивиться на них з заздрістю. Як це так, що вони кажуть йому про це аж тепер. Але Василь признається:

– Не витримав, каже, я. Передчасно підняв руки… От він… Подивись на нього. Він взяв у мене револьвера і стояв, як вояк на стійці… – Так. Василь захоплений Гнатюком. Він обіцяє собі, що буде надалі сильнішим. Але це було вперше. На цей раз досить. Більше такого не треба…

Вони трохи випивають. Настрій підіймається. Всі троє жваво балакають, сміються. Потім встають, кидають в кущі пляшку і швидко йдуть униз. По дорозі внизу вони зустрічають Мединську. Це прекрасний випадок. Біля самої її фіртки. Як це добре, що вони її зустріли…

І що це сталось з Василем? Його серце ані трохи не тьохнуло. Навпаки. Він веселий. Ось він вільно підходить до Насті, бере її руку, підносить до уст і цілує, мов руку дами. Червоніють інші, але не він.

– Відколи ти такий джентльмен? – питає згорда Микола.

Настя дивиться на Василя здивовано й поважно. Вона цього не сподівалася. Він питає її, чи була на Боні. Ні, вона також там не була. А куди вони йдуть? От, так собі…

– Ну, але я йду! До побачення, Миколо, – каже Василь.

– Хмелюче! Йдеш?

– Ходімо, – каже той.

Микола з Настею лишаються, а ті відходять. Василь іде зовсім вільно. Він уже все має за плечима. Чує полегшення. Він щось лишив за собою. Навіть боїться признатися, але він вдоволений, що нарешті позбувся Миколи. Йому від цього стає радісно. Йому хотілося б дуже побачити зараз свого Євгеника.

– Ану зайдімо, – каже він до Хмелюка, коли вони зрівнялися з його фірткою.

З грюкотом, гамором вони заходять. Євген лежить горілиць, весь мов чорна хмара, йому страшенно нудно, увесь час сам, нічого не розуміє, що діється з тим божевільнім Василем. Але і ось той божевільній. Він накидається на бідного Євгена, падає йому просто на живіт, душить його з усієї сили, вириває йому з рук "Війну і мир" і, нарешті, цілує його. Просто цілує і то при всіх, ніби він христосується.

Ніяка сила не витримала б цього пориву. Не витримує його і Євген. Він зривається на ноги і намагається розгойдатися, щоб і собі попасти в тон Василеві. Але це йому не зовсім удається. Василь хоче йому помогти. Він хоче вділити йому частину свого захоплення. Він хоче взагалі щось йому сьогодні подарувати. Він має багато. Стільки йому дано і чому б йому не поділитись з Євгеном. Ну, що б йому таке зробити приємне? Є! У нього є думка.

– Євгене! Ходім! – гукає він.

Вже по дорозі Василь шепнув Євгенові, куди вони йдуть.

– Ні-і! Це неможливо, – засоромився Євген.

– Чому? Ну що ж тут такого? Ну, прийдемо… Добрий день, добрий день.

– Куди? – цікавиться Хмелюк.

– До о. Ніколая, – вирвалось у Василя.

Хмелюк розреготався:

– Що ти, Василю? З глузду з’їхав?

Але не так думає Євген. Він зовсім не регоче. Він соромливо спустив очі. Що сталось? Що сталось? Хмелюк нічого не розуміє.

– Ти, Хмелю, нічого не розумієш. Нас о. Ніколай не цікавить. Цікавлять нас інші речі…

– А які?

– Кирочка й Мирочка…

– А-а! А хіба вони там живуть?

– Там.

– Ну, тоді це інша справа… Але я не піду, – каже Хмелюк.

– Ти йдеш чи не йдеш, а ми йдемо… Ні, Євгене?

Євген тільки стиснув плечима. Він не має відваги. Як так? Прийти, що там робити? До дівчат? Ні! Євген від самої думки паленіє, а що з ним станеться, як він прийде туди. Але Василь невблаганний. Вони вже прямують на Туніки. Хмелюк по дорозі відстає. Євген йде, мов на кару. Він вагається, але йде. Не має сили ставити спротиву. Ось вони все далі й далі. Ось вони вже в тій глибокій дорозі, де така приємна тінь, де стільки птахів і стільки пахощів. Через живоплоти проглядають згори садки, квітники, кущі безу, кущі жасмину.

А хлопці все йдуть. Василь не має стриму. Ось уже видно туніську церкву. Біля неї сад і в саду велика хата. Навколо квітники, розпускається лілея, косетень, цвітуть різнобарвні тюльпани, білі нарциси, лапаті братки. Кущі безу понабрякали і, здається, ось-ось бризнуть цвітом. Жасмин вистрілює нові паростки, які оздоблюються білими бруньками.

І ось вони біля залізної фіртки. Ні! Євген далі не може – то був збілів, тепер знову вкрила його хвиля червона. На носі та на чолі йому виступили крапельки поту. Він не піде. Це надто, надто ризиковне підприємство. Але Василь сьогодні буря. Він ламає кожний спротив. Він уже відчиняє фіртку, а Євген тягнеться за ним, мов каторжник, прикутий ланцюгом. Вони йдуть стежкою просто до оброслого плющем ганку. З обох боків цвітуть нарциси. Вікна з лівого боку будинку навстіж відчинені, до них навскоси заглядає передвечірнє сонце, а з них чути гру на роялю. Вальси Штравса виривається назовні, чути сміх, тупіт ніг. Там безперечно танцюють. Євген западає у землю. Ноги під ним підгинаються. Василь почувається також негаразд. Ну, прийдуть. І що ж? Всі чужі…

Вони собі танцюють. Кира й Мира ж весело бавляться. Але геть всілякі розважання. Мудрування – перешкода чинові. Вони йдуть на ганок. Там плетені стільці і застелений стіл. На столі посуд і рештки тістечок. Тут, мабуть, недавно пили чай. Ще не встиг розвіятись дим. Двері до сіней відчинені, і хлопці входять туди. Ліворуч, праворуч – і просто двері. Василь постукав ліворуч…

І от двері відчиняються. Якийсь незнайомий панич. Кира і Мира в буйному танці вальсу. З ним ще пара дівчат, і ті також танцюють. Василь і Євген втискаються в двері. Вони тут, мов два пастухи, що вернулись зо степу. Шапки тримають у руках.

Але ось виривається Мира. Вона покинула свого кавалера і біжить до дверей.

– А! Панове! Прошу, прошу! Кашкети сюди… Прошу… Знайомтесь… Це, панове, колеги з гімназії. Ікс, Ігрек. Зет… Будьте, як вдома. Танцюєте? – глянула на бідного Євгеника. Носик його зовсім употів. Він щось муркоче під ніс і робить все, що робить Василь. Незграбно переступає з ноги на ногу. Обережно сідає і потрапляє на власного кашкета, якого поклав перед хвилиною.

А валець кінчається.

– А-а! Панове карандаші! – звертається до них один дебелий парубійко, що допіру випустив з обіймів Кирочку. Вона рожева, як звичайно, але чомусь мовчазна. Вона також підійшла до Василя й Євгена і мовчки подала їм руку. На привітання "карандаші" відповіла Мира:

– Пане книше! Кому, кому, а вам би мовчати…

Василь і Євген пізнають, що всі, що тут, є семінаристи, їх четверо. Мабуть, поповичі. Всі вони старші й поводяться зовсім вільно. Мира намагається підтримати товариство нових гостей. Збоку стоїть старе піяніно. Біля нього сидить пані у чорному. Мира підводить і знайомить з нею Василя та Євгена.

– А-а! Ето ви маладци? – виривається з неї. – Наші дєвочкі часто о вас вєдут разгавори.

Яке недотримання таємниці. "Дєвочкі" ніяковіють, але що ти зробиш з такою балакучою "тьотьою".

– А каторий із вас Лискєвіч? Ви? Етот от, каторий? – звертається вона до Мирочки. – Ето ваш брат учітєлєм у семінарії? Да? Очень пріятно… Не стєсняйтєсь, маладой чєлавєк. У нас все сваї…

Так. "Тьотя Катя" дуже Євгенові допомогла. Вона його врятувала. Він уже має співбесідника. Про батька, про парафію, про старшого брата, що викладає в семінарії. Згадали також Валентина. Всі тут його знають.

– Что ж он тепер? Пйот по-старому? – спитала тьотя Катя. Євген здвигнув плечима. – Дєвочкі, – звернулась тьотя до панночок. – Я єщо заіграю. Пріглашайтє нових кавалєров!

– У нас дами єщо не пріглашають, – відповіла одна. А! Це Кира. Вона заговорила. Нарешті.

– Да, – відповідає тьотя. – Но ані стєсняются.

Це для Василя та Євгена погана атестація. Василь покаже, що вони зовсім не "стєсняются". І як тільки тьотя заграла новий вальсик, Василь одразу підійшов до першої незнайомої і запросив до танцю. Він трохи вайлуватий, але все-таки танцює. За ним пішла і решта. Євген таки не ризикнув. Кира й Мира танцюють також. Василь тримає в обіймах якусь бльондинку. Вона танцює байдуже і на Василеві питання відповідає неуважно. Можливо, вона невдоволена. Але Василеві байдуже. Він танцює, мов божевільній. Крутить і крутить набундючену панночку, аж їй розвіваються кучері. А коли перестали, Василь дерзнув на більше.

– Що ж, – сказав він. – Ніяких фантів, пошти? Ану заграємо!

– Так. Прекрасно! – озвалась тьотя. – Дівчата, заграйте собі, а я тим часом відпочину… Ми колись також грали в фанти…

– У фанти, у фанти! – загомоніли дівчата. Але тут всі оглянулись. Двоє хлопців зайві.

– Не біда! – сказав Василь. – Ми ось два… Я і він, – вказав він на Євгенчика. – Євгене! Ходи. Сідай… Або ні. Я роздаю фант… Сідайте всі. Ти, Євгене, сюди… А зрештою – все одно… Перстень? Так. Перстень. Хто зичить перстеня? Мирочка… У вас бачу перстень… Стягайте…

Василь почуває себе, мов риба у воді. Ніколи цього з ним не було. Навіть ось семінаристи пасують перед ним. Він уже вносить щось своє. Все починає рухатись. Семінаристи також сідають упереміш з паннами. Усі простягають долоні. Василь роздає фант. Він зложив обидві долоні, а між ними маленький золотий перстень. По черзі вкладає свої долоні в долоні інших і десь має залишити перстень.

Гра дедалі жвавішає. Всі починають захоплюватись.