Драматичні поеми - Леся Українка

В тім є різниця.

Аврелія

Жодної не бачу.

Мартіан

Бо ти дитина.

Аврелія

Думаю, що ні.

Мартіан

(здивований її тоном)

Ти се сказала так, що мушу вірить.

Аврелія

Була б різниця, якби всі дівчата

йшли заміж по любові. Хто ж не знає,

що віддаються часто лиш для того,

щоб вирватися з батьківського дому?

З нелюбим чоловіком тяжче жити,

ніж при вітчимові - от вся різниця.

Мартіан

(смутно, але вже без гніву)

Авреліє, я бачу, ти чимало

і тяжко думала про сюю справу.

Я бачу, справді, ти вже не дитина.

Поговорім по щирості. Не бійся

мене вразити. Я тепера тямлю,

що не дитячі примхи, не розпуста

тебе призводять завдавати жалю

своєму батькові. І я стерплю

той жаль, аби тебе порятувати,

поки не пізно.

Аврелія

Я не знаю, батьку,

що саме ти рятунком називаєш,

та думаю, що ти мені не можеш

подати жодного. Ти дав, що міг.

Дав рідну хату, а вона для мене

в темницю обернулась...

Мартіан

Справді, дочко?

Аврелія

Так, батьку. Придивись, як я живу:

самотна цілий день, навколо слуги

сліпі, німі та чужомовні. Знаю,

що ти їх держиш навмисне,

аби не наслухали й не плескали,

аби ніхто не знав, що в тебе в домі

звичаї християнські...

Відредаговано й скорочено також діалог Мартіана та його сина Валента в дії I. Після слів Мартіана «Я від людей тебе не заховав» знято такий текст:

Валент

То, батеньку, ще гірше, якби знала

Аврелія, як часто тяжко в людях,

то вже б не нарікала на «пустиню»...

У школі - то ж були щоденні муки,

тортури справжні. Школярі усі

ділилися на «християн» і «римлян»,

зчиняли раз у раз сперечки, звади,

два табори були непримиренні,

як на війні, а я між них стояв

якимсь одмінком - ти заборонив

мені до тих сперечок застрявати.

Вони мене дражнили: «Третя віра!»

а я терпіти мусив... Я ще досі

забутися не можу тої ганьби...

Та я й тепер межи товаришами

прозваний «дідом» за мою «байдужість».

Ніхто не знає, що в мені кипить!..

Мартіан

Господь, мій синку, знає все таємне,

він дасть тобі заплату.

Валент

За що, батьку?

Чим прислужився я до слави бога?

Мартіан

Чому до слави конче заслужив?

Валент

Ти сам мене навчив любити славу.

У мене дух займався, як я слухав

про вхід господній у Єрусалим,

коли юрба народу незчисленна

«Осанна сину божому!» кричала,

і віття ліс над нею колихався

на честь Ісусові. То був тріумф!

І той ще не останній. Там на небі

сидить Христос праворуч бога сил,

а в судний день, при сурмах янголиних

появить славу другого пришестя.

Мартіан

(побожно)

Так сподіваємось. Але, мій сину,

мені здається, наче ти й собі

бажаєш одсвіту святої слави.

Та слава ж тільки богові належить.

Подається за першодруком.

Драматична поема

Вперше надруковано в ЛНВ, 1910, кн. 12, с. 433-448.

Зберігся чорновий автограф драматичної поеми, датований «1909, 2.II. Телав», з численними скороченнями і правками, що свідчать про наполегливу роботу над текстом твору (ф. 2, № 797).

Надіславши драматичний етюд «На полі крові» до редакції ЛНВ, Леся Українка приходить до думки про необхідність його скорочення. Вона пише до редакції журналу:

«Зміни, що прошу поробити в драматичній поемі моїй «На полі крові».

Весь кінцевий діалог Юди з трьома жінками має бути відкинений (через зміну моєї основної концепції сеї теми), внаслідок того поема кінчитись має на ремарці, що йде після скінчення діалогу Юди з прочанином, а саме на словах: «не розгинаючись, не втираючи поту, працює до нестями». (Підпис мій і дату прошу відрізати і приклеїти на сьому місці, а решту (відкинуту) прислати мені назад.)

Крім того, в середині діалогу Юди з прочанином прошу викреслити все написане після слів Юди: «От бачиш, ся містина коштує тридцять срібняків,- за стільки я ліпшої землі не міг дістати» і до слів: «От мучуся, як проклятий, над нею». (Сеї вирізки мені посилати не треба.)

Конечне прошу зробити сі зміни» (ф. 2, № 796).

З остаточного тексту вилучено уривок діалогу Юди з прочанином. Після слів Юди: «Я ліпшої землі не міг дістати» було:

Ще й то, поки дістав, набрався лиха.

Прочанин

Чому?

Юда

Ніхто не хтів землі продати

мені після того, як стався вирок.

Усі мов подуріли, мов забули,

що то ж вони самі, лементувалиеь:

«Розпни його, а нам пусти Варавву!»

Одно товчуть: «Учителя продав!»

Отак, як ти! А що їм той учитель?

Чого вони навчилися від нього?

Яке їм діло, де я взяв ті гроші?

Чи гроші значені?.. Дійшло до того,

(з силуваним сміхом)

що хоч повісься справді!

Прочанин

Як на мене,

я б не стерпів того, я б смерть прийняв.

Юда

Який ти скорий! Ну - лишень, повісься,-

он дерево!

Прочанин

Якби ж я був тобою!

А так - чого ж я вішатися маю?

Юда

(уїдливо, дивлячись йому проникливо в вічі)

Ти певен, що тобі нема чого?

Прочанин

(презирливо здвигає плечима, але самовпевненість його зникає)

Ну, се вже ти не теє... знаєш сам...

А... власне, я