Повія - Мирний

- От що, Мар'є, - по­мов­чав­ши, обiз­вав­ся Ки­ри­ло, - чи не­має у вас чар­ки го­рiл­ки? Не то­бi ка­жу­чи, iду­чи сю­ди, про­валився… за­мо­чив­ся; а те­пер не­мов по­чи­нає тер­ти.

- Я за­раз.

I Мар'я, пiд­ки­нув­ши дров у пiч, ви­бiг­ла з ха­ти i не забарил­ася вер­ну­ти­ся з пляш­кою.

- Оце га­разд! Оце доб­ре!.. Ач, як по жи­во­ту пiш­ла! - хвали­вся Ки­ри­ло, ви­пив­ши од­ну.

- Та все ж та­ки - чо­го ви у мiс­то йде­те? - до­пи­ту­ва­ла­ся Мар'я. Ки­ри­ло по­чав роз­ка­зу­ва­ти. Хрис­тю так той пе­ре­каз ура­зив, що во­на не ви­дер­жа­ла - зап­ла­ка­ла.

- Чого ти, дiв­ко, пла­чеш? Не плач, не жу­ри­ся. У го­ро­дi до­бре жи­ти. Я са­ма там слу­жи­ла i кле­ну свою дур­ну го­ло­ву, що пок­ва­пи­ла­ся на за­мiж­жя… Що тут? Од­на не­во­ля… А гриз­нi скiльки?! Ви от на хви­ли­ну зай­шли, та й то її не ми­нули. А ме­нi ж то те день у день, нiч у нiч слу­ха­ти!.. Бий йо­го си­ла бо­жа! Пок­рiп­лю ще, по­терп­лю тро­хи, - не вгамуєть­ся - поки­ну! - мах­нув­ши ру­кою, ска­за­ла Мар'я.

- От i на­ду­ма та­ке дур­не! - обiз­вав­ся Ки­ри­ло. - А Си­дiр же як? А ха­зяй­ст­во?

- Хай їм… з їх ха­зяй­ст­вом! А Си­дiр i дру­гу, як схо­че, знай­де!

- Отаке! - по­ну­ро од­ка­зав Ки­ри­ло. - На­що ж вiн те­бе брав, ко­ли дру­гу шу­ка­ти?

- Нема моєї мо­чi да­лi тер­пi­ти! - гiр­ко про­мо­ви­ла Мар'я. - Не­ма мо­чi, та й го­дi! Уже ж я на своєму вi­ку не ма­ло ви­страждала; знаю, що во­но - не са­хар…

- Та то во­но за­бу­ло­ся.

- Нi, не за­бу­ло­ся, - гли­бо­ко зiтх­нув­ши, од­ка­за­ла Мар'я. - Та­ке не за­бу­вається.

Помовчавши тро­хи, во­на зно­ву по­ча­ла.

- У го­ро­дi? Та в го­ро­дi тiльки й жи­ти! Там вiльно, там люд­но… Нiх­то те­бе не при­мi­чає, нiх­то не пи­ляє, не то­чить та зо­лить, як ту­та… I сон­це вста­не, i сон­це ля­же, а то­бi все од­но - як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упос­лiд­не на мiс­цi бу­ла - як сир у мас­лi ку­па­ла­ся… Ро­бо­та моя не­важ­ка - ви­топ­лю пiч, зва­рю їсти, вiд­дам - i вiльна на увесь день i на всю нiч… Нiх­то те­бе не спи­тає: де бу­ла, ку­ди хо­ди­ла?.. А тут?.. Та про­па­дай во­но про­па­дом! - аж скрик­ну­ла Мар'я, i чор­нi очi їй заб­ли­ща­ли сльоза­ми.

- Така вже ти, Мар'є, го­ро­дян­ка вда­ла­ся, - зiтх­нув­ши ска­зав Ки­ри­ло.

- Отакою i про­па­ду! - од­рi­за­ла Мар'я. I всi на­дов­го за­мовкли.

- А що, дiв­ко: си­дять-си­дять та й iдуть? - обiз­вав­ся неско­ро Ки­ри­ло, пiд­нi­ма­ючись з-за сто­лу. Хрис­тя со­бi вста­ла.

- Прощавай, Мар'є! Та ви­кинь ти дум­ки з го­ло­ви, - ска­зав Ки­ри­ло.

- Прощайте! Щас­ти вам бо­же!.. Мо­же, стрi­не­мо­ся ко­ли в го­ро­дi, то приз­на­вай­тесь, - по­вер­ну­ла­ся во­на до Хрис­тi, од­казуючи на пос­лiд­ню Ки­ри­ло­ву рiч.

Христя Мар'ї, а Мар'я Хрис­тi од­на дру­гiй вiд­ра­зу подоба­лися; кож­на у дру­гiй по­чу­ла щось со­бi близьке, рiд­не.

- Що во­но за лю­ди? - пос­пи­та­ла Хрис­тя в Ки­ри­ла, одiй­шовши з го­ни вiд ху­то­ра.

- Де лю­ди? - гля­нув­ши упе­ред, спи­тав­ся Ки­ри­ло.

- Там… де ми бу­ли… У ху­то­рi.

- Люди?.. Йо­си­пен­ки… Во­ни якiсь ме­нi да­ле­кi ро­ди­чi до­водяться… Нi­чо­го - доб­рi лю­ди. Ко­ли б не ста­ра гар­га­ра, а то всiх, як iр­жа за­лi­зо те, то­чить… Най­бiльше дос­тається цiй Мар'ї. Во­на й Мар'я ця, бог йо­го знає, якась чуд­на!

Христя не до­пи­ту­ва­лась, чо­го Мар'я чуд­на; Ки­ри­ло не роз­ка­зу­вав да­лi. Обоє, пох­ню­пив­шись, мовч­ки тяг­ли - но­га за но­гою. Що ду­мав Ки­ри­ло - гос­подь йо­го знає, а Хрис­тя… Хрис­тя ду­ма­ла про чуд­ну Мар'ю, про свою ма­тiр, про се­ло… Тi дум­ки, мов го­лу­би, об­ля­га­ли їй го­ло­ву; сум щи­пав по­троху за сер­це.

Сонце спус­ка­ло­ся все ниж­че та ниж­че. Шлях де­да­лi все чор­нiв, брав­ся во­дою. По йо­му час­тi­ше та час­тi­ше попада­лися проїжджi-про­хо­жi: Ки­ри­ло й Хрис­тя мовч­ки їх минал­и. Аж ось на го­рi за­си­нiв лi­сок; дим i ку­ри­ще здiймал­ося з-за лi­су; якiсь глу­хi кле­ко­ти до­но­си­лись до їх. Ту­га у Хрис­тиному сер­цi рос­ла все бiльше та бiльше.

Дiйшовши до лiс­ка, во­ни по­вер­ну­ли у пра­ву руч. Шлях ши­ро­кий, пок­ри­тий та­лим снi­гом, га­дю­кою поп'явся на го­ру. Мовч­ки, пох­ню­пив­шись, во­ни пiд­нi­ма­ли­ся все ви­ще та ви­ще.

- Оце то­бi й го­род! - ска­зав Ки­ри­ло, ко­ли во­ни зiб­ра­ли­ся на го­ру. Пе­ред ни­ми у до­ли­нi ро­зiс­ла­ло­ся мiс­то. Ши­ро­кi ули­цi, на­че рiч­ки, по­пе­ре­рi­зу­ва­ли йо­го i вздовж, i вшир, i впо­пе­рек. По ули­цях сто­ро­жа­ми вис­та­ви­лись ви­со­кi кам'янi бу­дин­ки, чер­во­нi­ючи цег­лою, виб­лис­ку­ючи ви­бi­ле­ни­ми бо­ка­ми. Се­ред не­ве­лич­ких май­да­нiв тяг­нуться уго­ру гост­ри­ми шпи­ля­ми церк­ви: кру­гом їх ла­вою об­сту­пил­и крам­ни­цi… На­че ко­маш­ня, сну­ють-ме­ту­шаться лю­ди. Всю­ди гам та гук, не­яс­ний го­мiн та кле­кiт…

Западаюче сон­це об­си­пає все те своїм чер­во­ним свi­том, не­на­че кров'ю по­ли­ває…

Христi зро­би­ло­ся страш­но… Мiс­то зда­ло­ся їй хи­жим звi­ром, що, при­таївшись у ямi, роз­зя­вив сво­го кри­ва­во­го ро­та з бi­ли­ми гост­ри­ми зу­ба­ми, на­мi­ря­ючись ки­ну­тись на неї.

- Ану, дiв­ко, го­дi сто­яти - ру­шай­мо! - мов у дзво­на вда­рив, ви­мо­вив­Ки­ри­ло.

Христя, на­че пiдст­ре­ле­на, струс­ну­лась… Сльози, як го­рох, по­ко­ти­лись з її очей до­до­лу.

II

***

- Коли б сам чор­тя­ка ви­га­ду­вав, то не ви­га­дав би та­ко­го, як оце вий­шло!.. Пiст на схо­дi, а в ме­не од­нiї щу­ки цi­лий вiз не розп­ро­да­но, че­хо­нi двi боч­ки… ко­ло­ди. Та ще й од­ли­га… Тьфу! У крам­ни­цю хоч не по­ти­кай­ся… - гук­нув Загни­бi­да, увi­хо­дя­чи то­го ве­чо­ра у ха­ту.

У Хрис­тi аж у пальцях по­хо­ло­ну­ло, як во­на йо­го вздрi­ла… Ви­со­чен­но­го зрос­ту, дов­гоб­ра­зий, з стра­шен­ни­ми ру­ди­ми ву­са­ми, гост­рим гор­ба­тим но­сом, нах­му­ре­ни­ми бро­ва­ми, з-пiд кот­рих, мов двi жа­ри­ни, бли­ща­ли жов­тi, аж чер­во­нi, мов у кро­ля, очi. Одi­тий вiн був по-мi­щансько­му: у дов­го­му сук­ня­но­му чек­ме­нi, що спа­дав аж до са­мих чо­бiт, у ши­ро­кiй сму­ше­вiй шап­цi - кни­шем, кот­ра, на­че ско­во­ро­да, прик­ри­ва­ла йо­го стов­бо­ва­ту го­ло­ву. Йо­го об­лич­чя, йо­го пос­тать, йо­го пос­туп ка­за­ли, що це чо­ло­вiк си­лю­щий, рi­шу­чий: нi­чо­го вiн не зля­кається, нi пе­ред чим не зостано­виться. А чер­во­нi кро­ля­чi очi ви­да­ва­ли лу­ка­ву ду­шу, єхид­нi за­мi­ри: пи­сарська ка­вер­за поб­ра­та­ла­ся у них з крамар­ськими хит­ро­ща­ми.

- А це хто та­кий, Оле­но? - ки­нув­ши на Хрис­тю, не­на­че жа­ром, бист­ри­ми очи­ма, спи­тав­ся вiн своєї жiн­ки, мо­ло­дої змар­нi­лої мо­ло­ди­цi з блi­дим ли­цем i бла­кит­ни­ми очи­ма. Зда­ва­ло­ся, са­мо не­бо вiд­би­ва­ло­ся у її яс­них зрач­ках.

- Се ж най­мич­ка, - од­ка­за­ла та ти­хим та при­вiт­ним голо­сом, мов на стру­нi злег­ка заб­ри­нi­ла.

Загнибiда став се­ред ха­ти, ски­нув пог­ляд на жiн­ку, гля­нув на Хрис­тю, що, пох­ню­пив­шись, сто­яла у по­ро­га; по­тiм зно­ву на жiн­ку i зно­ву на Хрис­тю… Так орел з ви­со­кос­тi за­дивляється на свою здо­бич, ви­би­рає - яка смач­нi­ша.

Невисока Хрис­тя, з пов­ним ро­же­вим ли­цем,