Повія - Мирний
- У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто менi помагати буде? Знову нiма нiмота обняла хату. Коли б Прiська мовчала, а то вона й не перестає - лементує.
- Ти не плач, - почав старшина. - Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та вiддаси. Треба ж їх вiддати!..
Прiська плакала.
- Ну, рiшай, - сказав суддя, - вiддаси грошi, чи дочка вiдслуже?
- У мене немає грошей… У мене одна дочка… - одно товче Прiська.
- Та то в неї тiльки повадка така - сльозами доймати, - обiзвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.
Прiська озирнулася - то говорив Грицько… Очi в його грали, лице радiстю пашiло.
- Не зiгнеться й вiддати! - казав далi Грицько. - У неї хата своя, надiл за нею зостався… Чого ж їй? I дочка в неї - кобила; i сама - то тiльки збiднилася.
З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова - сльози в неї занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама блiда, труситься… Так звiр тремтить, застуканий в тiсному кутку.
- Ти хiба знаєш її? - спитався суддя.
- Ще б не знав! У мене в сусiдах жила. I чоловiка її знаю… Так, ледачий… п'янчужка був, - весело мовив Грицько.
- Грицьку! Бога побiйся… Вiн уже на тому свiтi, а тобi ще треба збиратися туди колись… - рвучи слова, промовила Прiська.
- I дочку знаю, - не слухаючи, мовив далi Грицько. - Здорова дiвка. Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб переводе.
- Трясця тобi! - не видержала Прiська i гукнула на всю хату.
- Бабко, бабко, тут не можна лаятись! - сказав старшина.
- Бачте… бачте, - радiв Грицько. - От яка вона немощна! Збiднилась - куди тобi! Тиха та смирна.
- Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю пиляєш! - гiрко одказала Прiська.
- Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, - приказав старшина.
- Так як рiшаєш? - через скiльки часу спитав вiн Прiську.
Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли.
- Як хочте! - з серцем вимовила Прiська. - Хоч розiрвiть мене та й з'їжте!
- Та ти не бришкай! - крикнув старшина. - Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так i постанове.
- Для мене все рiвно! - знову огризнулась Прiська. - Що ж менi казати? Ви всi проти мене… Намоглися з'їсти - ну й їжте! Я почiм знаю, що там у мiстi було? Чи робив мiй чоловiк з Загнибідою яке дiло, чи нi? Я його не бачила, вiн менi не казав. Я нiчого не знаю.
- То i грошей не вiддаси?
- У мене немає грошей!..
- То хай дочка одслуже, - сказали уголос суддi.
- Запишiть, - повернувся старшина до писаря.
Писар почав писати. У Прiськи наче мурашва бiгала по тiлу, писареве перо кременем драло її по серцю… Прiська окинула бистрим поглядом хату - Грицька уже не було.
- Уже, - сказав писар.
- Так от тобi рiшенець: тi грошi, що твiй чоловiк зазичив у Загнибiди, хай дочка одслуже. Чуєш?
Прiська стояла, мовчала - мов не до неї була та рiч.
- Iди собi, - сказав старшина. Прiська стояла.
- Чого ж ти стоїш? Iди додому! - знову сказав старшина i моргнув вусом на соцького. Той пiдiйшов до Прiськи i взяв її за руку. Наче п'яна, коливаючись i плутаючи ногами, пiшла Прiська за соцьким з волостi. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемнiло, i… як снiп, вона повалилася додолу.
Вона опам'яталася вже дома… Над нею стояла Христя i, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю i все, знай, змочувала холодною водою смажнi Прiсьчинi вуста.
Де се вона? Що з нею дiється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату… Це її хата… i плач - Христi, i гомiн - Одарки.
- Де я? - було її перше слово.
- Дома, тiточко, дома, - одказала Одарка.
- Це ти, Одарко… Ти, Христе… Ти ще коло мене… Слава богу… - шептала вона, то закриваючи, то вiдкриваючи очi. - О, як менi трудно! Як менi трудно! I чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? - далi вже з плачем почала Прiська. - От тоба й сон… Оце той сон!.. оце та напасть… оце те лихо… Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?
- Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! - припадаючи до матерi, утiшала її Христя.
- Ти тут, тут… - шепоче Прiська. - Нi, тебе вже тут немає. Ти вже не моя… Одняли тебе вiд мене.
Христя прикро на матiр дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.
- Я ж тут, мамо. Хто мене однiме вiд вас?
- Добрi люди, дочко… їм завидно, що ти в мене ростеш… Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти - наймичка… Чи твiй батько тому виною, чи добрi люди - не знаю. Загнибiда з мiста однiмає тебе вiд мене за якiсь п'ять рублiв, котрi то в подушне пiшли, то Грицько украв… 3а їх тебе беруть вiд мене одслу жувати… Оце той сон… Оце той проклятий сон! - плаче та розказує Прiська.
Христя схлипує, а Одарка - тiльки похилилася… Слухає рвану Прiсьчину рiч, i вразливi смуги бiгають по їi широкому зблiдлому виду. Сама мати, вона поняла Прiсьчине лихо, вона поняла, що з Прiською було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти неї людське життя; гiркi, як полинь, думки, будило воно у її головi, думки про розор сiм'ї… От i в неї ростуть дiти - i в неї пооднiмають їх… I нiхто не згляне, нiхто не подивиться, як болiтиме материне серце… Вона назнарошне пiдняла голову, щоб ще раз подивитися на Прiську, побачити i навiки запам'ятати її мучене лице…
Сонце саме сiдало; у хатi червоно-червоно… Прiсьчине лице серед того червоного свiту ще виглядало страшнiшим: блiде, жовте, здавалося, воно плавало у кровi.
Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров'ю вiд жалощiв… "А людям усе байдуже, - подумала вона. - Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-болiти?"
У той саме час Грицько вернувся додому.
- Слава богу! - увiйшовши у хату, радо вимовив вiн, - здихався-таки чорта!
- Якого? - питалася Хiвря.
- Притикiвну випер суд у мiсто служити.
- Цссс… - засичала Хiвря, вказуючи очима на Федора, що сидiв непримiтно в кутку на