Повія - Мирний

- Що це з ним по­ро­би­ло­ся, гос­по­ди? - таємно допитува­лась во­на, ко­ли вiн за­ти­хав.

- Що? Кров, вид­но, на­па­ла. Тре­ба завт­ра ще­пiя поклика­ти­, хай ки­не кров… Хму… Де ж вiн шап­ку дiв? - тур­бувався Грицько. - А шап­ка ще но­ва: тiльки дру­га зи­ма iде, як спра­вив.

Цiлу нiч не да­вав Фе­дiр по­кою своїми ви­гу­ка­ми, ви­кри­ка­м­и, жа­хан­ням. Грицько, спер­шу ду­ма­ючи, що син при­ки­д­ається, на­реш­тi дой­няв вi­ри… "Що ж се з ним i вiд чо­го? - ду­мав Грицько. - Нез­вiс­но, чи хо­див вiн до Прiськи. Ко­ли хо­див - то, мо­же, справ­дi на­поїли чим бi­со­вi вiдьми; ко­ли нi - то, пев­но, кров. Па­ру­бок здо­ро­венький, зга­ря­чу смик­нув де хо­лод­ної во­ди - ну, i про­хо­ло­див­ся, кров напал­а. Тре­ба до ще­пiя".

Удосвiта вiн зра­зу й зiб­рав­ся. Прий­шов ще­пiй, об­ла­пав, об­ди­вив­ся.

- Кров, кров, - ска­зав. Ки­нув кров, узяв за те со­ро­кiв­ку гро­шей, ви­пив з чверт­ку го­рiл­ки й пi­шов до­до­му.

Федiр на який час за­тих, а з пiвд­ня зно­ву по­чав та­ке ви­гукувати, що й на го­ло­ву не злi­зе. Грицько за­ду­мав­ся: чи кров лиш се справ­дi? Чи не оду­рив, бу­ва, йо­го ще­пiй, узяв­ши дур­но гро­шi?

Хiвря на­пи­ра­ла, що з очей, i пос­ла­ла за зна­хур­кою. Прий­шла i зна­хур­ка.

- Або ж з ля­ку, або з прист­рi­ту, або ж да­ва­но йо­му чо­го, - ска­за­ла во­на i по­ча­ла го­ту­ва­ти­ся ви­ли­ва­ти пе­ре­по­лох.

Лили з вос­ку. Дов­го зна­хур­ка ви­шiп­ту­ва­ла i над Федо­ром, i над вос­ком, i над во­дою. Роз­то­пи­ли вiск, ли­ну­ли. По то­му кор­жi, що пла­вав по­верх во­ди у мис­цi, уга­ду­ва­ла зна­хурка, вiд чо­го те ли­хо прик­лю­чи­ло­ся.

- Оце ж ди­вiться, моя ма­тiн­ко! Оце церк­ва ви­хо­де… а це чо­ло­вiк з дрю­чи­ною, то дiв­чи­на якась… а це ж - со­ба­ка. Нi, вовк: ба­чи­те, якi уш­ка гост­ренькi. Так, так… пе­ре­ля­кав­ся вов­ка, - рi­ши­ла зна­хур­ка.

I Хiв­ря по­вi­ри­ла. По­вi­ри­ла ще тим, що дру­го­го дня цер­ков­ний сто­рож дос­та­вив у во­лость чи­юсь шап­ку, кот­ра ле­жала ко­ло бра­ми. Шап­ка бу­ла Фе­до­ро­ва.

- Так, так… Де ж уно­чi роз­но­си­ла йо­го ли­ха го­ди­на? По­слав се­ред но­чi хлоп­ця. Пi­шов - i стрiв­ся з вов­ком, - плака­лась Хiв­ря.

Грицько мов­чав, хо­див, як нiч, смут­ний, як ске­ля, нi­мий. Йо­му хо­тi­лось доз­на­ти­ся, чи хо­див Фе­дiр до Прiськи, що ка­зав i як йо­го прий­ма­ли там?

Прiська на дру­гий день ра­ненько пiш­ла пох­ва­ли­ти­ся Кар­по­вi своєю при­го­дою.

- Ув'язався Грицько до ме­не та й ув'язав­ся… - жа­лi­ла­ся во­на. - Учо­ра си­на прис­лав на­га­ду­ва­ти, щоб я не за­бу­ва­ла… I що я йо­му зро­би­ла та­ке? Чим пе­ред ним пе­рес­ту­пи­ла? Я ж не йо­го зем­лю од­тя­га­ла, за свою кло­по­та­ла­ся.

- Знаєте, Що я вам по­раю? - ка­же Кар­по. - Плюньте ви на йо­го пох­вал­ки i на все… Вам гро­ма­да од­су­ди­ла - гро­ма­да i знає про те. А вiн чим вам страш­ний? Що має очi ненажер­ливi? Нап­люй­те на йо­го, та й го­дi!

I Кар­по роз­пус­тив по се­лу чут­ку, як Грицько мав був на­лякати Прiську. Та чут­ка дiй­шла й до Грицька.

- Так, так!.. Во­ни пiд­да­ли! Во­ни! - гу­кав Грицько. - Хай же тiльки пом­ре син або ста­неться що йо­му, я їх на суд покли­чу, у тюр­му зап­ру, на Си­бiр заш­лю! Я їм по­ка­жу, як за­ма­ню­ва­ти чу­жих хлоп­цiв та об­по­юва­ти їх зiл­лям. Вiдь­ми!

Люди, не роз­би­ра­ючи нi­чо­го, пiд­хо­пи­ли ту чут­ку i випле­ли, що бу­цiм Прiська на­поїла Фе­до­ра ко­ша­чим моз­ком. Дех­то i ба­чив, як во­на ко­та патрб­ши­ла уд­вох з доч­кою. Пiш­ла чут­ка-по­го­вiр­ка по всьому се­лу. Усi ви­ну­ва­тять Прiську: то во­на мс­титься на Фе­до­ро­вi за доч­ку. Хрис­тя ду­же го­лiн­на до хлоп­цiв, на­че­пи­ла­ся на Фе­до­ра. Мо­ло­дий па­рень не ви­тер­пiв… i от те­пер за те, що Фе­дiр од­ки­дається, Прiська i мс­титься…

Один Кар­по зас­ту­пається за неї.

- На суд йо­го, ба­га­ти­ря, бре­ху­на! - рає Кар­по. - Що вiн сла­вить вас на все се­ло? На суд йо­го тяг­нiть!

Прiська пос­лу­ха­ла­ся i пiш­ла жа­лi­ти­ся на Грицька. Хоч на су­дi i ви­яви­ло­ся, що Грицько плiв тi нi­се­нiт­ни­цi, тiльки Грицька не об­ви­ну­ва­ти­ли. Чут­ка хо­ди­ла, що вiн ве­че­ряв з суд­дя­ми у шин­ку.

- Ну, що то­бi ста­ло­ся вiд то­го, що, мо­же, i ска­зав усер­цях яке сло­во чо­ло­вiк? - пи­тав­ся суд­дя.

- Усерцях чо­го не ска­же! - пiд­да­ку­вав дру­гий.

- А сла­ва? - до­во­ди­ла Прiська.

- I не про те­бе, баб­ко, го­во­рять. I про нас плещуть. По­го­во­рять та й пе­рес­та­нуть.

Так Прiська i вер­ну­ла­ся нi з чим. А Грицько гу­кав по се­лу:

- А що, взя­ла? взя­ла? А що? Ще й су­ди­ти­ся зо мною? По­гань!

Люди не чу­ли то­го, що бу­ло на су­дi. Во­ни зна­ли од­но - чим суд кiн­чив­ся, i по то­му су­ди­ли. "Уже б си­дi­ла та мовча­ла, ко­ли ви­ну­ва­та, - ка­за­ли їх гост­рi язи­ки, - а то ще i на суд! Дрюкр­ва­на ста­ла: хто там що не ска­же - за­раз на суд!"

Прiська пла­ка­ла, Грицько смi­яв­ся. Тiльки то був смiх чо­ловiка зло­го, об­ра­же­но­го. Смi­ючись, у йо­го сер­це ки­пi­ло, що Прiська по­зи­ва­ла йо­го. Як во­на смi­ла по­зи­ва­ти?.. Вiн тi­ль­ки тим i жив, що шу­кав ви­пад­ку, як би Прiсьцi вiддячи­ти­, як би за­по­пас­ти її так, щоб во­на вже не вирвал­ась з йо­го ла­пок.

Час iшов. Прiська жи­ла со­бi на дру­го­му краї се­ла i не вi­да­ла, що Грицько за­мi­ряв, що при­га­ду­вав. Людський по­го­вiр пот­ро­ху сти­хав: вид­но, i лю­дям наб­рид­ло од­но про од­но щод­ня товк­ти. Тим ча­сом Фе­дiр ви­ду­жу­вав: у йо­го бу­ла про­пас­ни­ця.

Минули м'ясни­цi i мас­ля­на, нас­тав пiст. На се­ре­дох­рес­нiй у мiс­тi яр­ма­рок. Се­ля­ни зно­ву, як той плав, ки­ну­лись ту­ди. Поїхав i Грицько; так, без Дi­ла поїхав, а про­був дов­ше всiх. Вiн вер­нув­ся у вiв­то­рок на пох­вальнiй - ра­дий, ве­се­лий та­кий. Ко­ли зос­тав­ся вiн на са­мо­тi з Хiв­рею, то ви­тяг з гама­на який­сь па­пi­рець i, по­ка­зу­ючи, ра­до про­мо­вив: "Оце їх доїде! оце! Зай­ня­ли ме­не, хай же зна­ють!"

Хiвря до­пи­ту­ва­ла­ся, що то, та Грицько тiльки мах­нув ру­кою i мер­щiй поб­рав­ся до во­лос­тi.

VIII

***

Починалася вес­на; хоч ще зве­чо­ра й дер­жа­ло заморозка­ми,­ а про­те вдень так свi­ти­ло, так грi­ло яс­не со­нечко! Бi­гу­чi рi­чеч­ки спус­ка­ли­ся з гiр, ри­ли га­лий снiг, роз­топ­лю­ва­ли; у по­лi мо­гил­ки по­ка­за­ли­ся; жай­во­рон­ки зран­ку ще­бе­та­ли; дiв­ча­та ве­чо­ра­ми зби­ра­ли­ся вес­ну за­кликати… Ра­дi­ли лю­ди. Уже во­ни тур­бу­ва­ли­ся об тiм, ко­ли ора­ти, ко­ли за­сi­ва­ти; при­го­до­ву­ва­ли ско­тин­ку на важ­ку польову ро­бо­ту, об­див­ля­ли­ся снас­тi у во­зiв, у плу­гiв, що несп­рав­не - справ­ля­ли. Прiська жу­ри­ла­ся, чим йо­го свою зем­лю за­сi­ва­ти i як йо­го за­сi­ва­ти. Во­на скла­да­ла всi свої на­дiї на Кар­па. Кар­по зго­див­ся: "Не жу­рiться, усе га­разд бу­де!" Та Прiська, вид­но, вже звик­ла­ся з жур­бою: