Повія - Мирний

Грицько гля­нув - Фе­дiр блi­дий, як крей­да, дер­жав­ся за ла­ву ру­ка­ми i ог­нен­ни­ми очи­ма ди­вив­ся на батька, важ­ко ди­шу­чи.

Грицько зам'явся, прой­шовсь по ха­тi, ви­тяг люльку, на­бив, за­па­лив i мовч­ки по­тяг з ха­ти.

Федiр про­вiв очи­ма батька, пе­ре­вiв на ма­тiр… Хiв­ря си­дi­ла на по­лу i низько-низько схи­ли­ла­ся. Вид­но бу­ло, як во­ни обоє за­со­ро­ми­ли­ся си­на… Фе­дiр гiр­ко та гли­бо­ко зiтх­нув, ус­тав i мовч­ки поб­рав­ся на пiч.

- I як-та­ки то­бi так, не роз­ди­вив­шись, та зра­зу i брякну­ти! - пок­лав­шись спа­ти, ви­мов­ля­ла Хiв­ря Грицько­вi.

- Та кат йо­го знає! - ви­вер­тав­ся той. - Ве­чо­рi­ло - i не ба­чив нi­чо­го.

- Розкажи ж, як се во­но так вий­шло?

- А Фе­дiр спить?

- Спить. Не бiй­ся.

Грицько по­чав роз­ка­зу­ва­ти, як вiн у мiс­тi по­ба­чив Заг­нибiду, як з ним та­ки доб­ре пiд­пи­ли i по­ча­ли хва­ли­ти­ся своїми вда­ча­ми i нев­да­ча­ми. Заг­ни­бi­да го­во­рив про свої кра­марськi дi­ла, ко­го i ко­ли нак­рив, як i йо­го нак­ри­ва­ли… Грицько роз­ка­зав за Фе­до­ра i про­хав по­ра­ди­ти, як йо­го за­помогти. "Це При­ти­кiв­на - то­го При­ти­ки, що за­мерз?" - пи­тає. "То­го са­мо­го". - "Гро­шi пiс­ля йо­го зос­та­ли­ся?" - "Зоста­лося п'ять руб­лiв". - "Га­разд! Усе га­разд бу­де. Я на­пи­шу вiд йо­го роз­пис­ку, що вiн за­зи­чив бу­цiм у ме­не. При­ставимо у суд. Як зап­ла­ти­ти нi­чим бу­де - суд i на­ка­же: од­служити доч­цi. От ти так i зди­хаєшся, по­ки син оду­жає".

Важке зiт­хан­ня i ще важ­чий плач роз­дав­ся по ха­тi. То, слу­ха­ючи страш­нi батько­вi пе­ре­ка­зи, зап­ла­кав Фе­дiр. Гри­цько штовх­нув Хiв­рю пiд бiк - пiд­ве­ла, мов! - i по­чав щось сам со­бi бур­мо­та­ти, на­че спро­сон­ня.

ЧАСТИНА ДРУГА

У ГОРОДІ

I

***

Красно грає вес­ня­не сон­це на чис­то­му не­бi; ве­се­ло стри­бає но­го дов­ге про­мiн­ня в про­зо­ро­му по­вiт­рi; теп­лий з по­лудня вi­тер вiє по­над зем­лею i до­по­ма­гав сон­цю у йо­го ро­ботi… Всю­ди по­чор­нi­лий снiг бе­реться во­дою. Бi­жить во­на з кру­тих бурт у гли­бо­кi до­ли­ни, риє за­ду­бi­лу ко­ру зем­лi i мчиться яра­ми до рiч­ки. Там уже її так пов­но, що й кри­ги не вид­но. Ще та­кий один день i - во­да здiй­ме ту кри­гу уго­ру, пор­ве-по­ла­має i по­не­се впо­довж се­бе, б'ючи од­ну об од­ну… За­гу­де-зак­ле­ко­че во­да, ла­ма­ючи мiст­ки, зно­ся­чи хист­кi пе­ре­по­ни, не­су­чи за со­бою лю­дям шко­ди та втра­ти. Сiлькiсь! Во­да бу­де - та й убу­де; аби мер­щiй снiг з зем­лi, аби швид­ше сон­це та теп­лi до­щi спа­ри­ли її, зе­ле­на рос­ли­на пок­ри­ла чор­ну тру­ду… То­дi тiльки хлi­бо­робське сер­це зра­дiє, ожи­ве у йо­му на­дiя! То­дi тiльки по­ве­де роз­щот чо­ло­вiк - як йо­му бу­ти: чи го­лод­но­му зи­му си­дi­ти, чи ще й на про­даж дос­та­не?.. Гiр­ка та важ­ка ти, хлi­бо­робська до­ле! Ран­нiми ту­ма­на­ми вкри­та, дрiб­ни­ми до­ща­ми по­ли­та, по­том та кри­ва­ви­цею при­мо­че­на! А до то­го ще й тяж­ка ва­га гiр­ко­го жит­тя те­бе при­да­ви­ла: по­дат­ка­ми те­бе при­му­че­но, важ­кою пра­цею прик­ру­че­но, зем­ле­ю-ма­тiн­кою об­дi­ле­но!.. А все кож­ну вес­ну сер­це ра­дiє, бо ожи­ває в йо­му дурисвiтка-на­дiя…

Не зра­дi­ло сiєї вес­ни тiльки Прiсьчи­не сер­це, виряджа­ючи Хрис­тю у мiс­то, у най­ми. На­вi­що те­пер ся вес­на, ко­ли їй нi з ким стрi­ча­ти? На­вi­що те теп­ло, оте яс­не со­нечко, ко­ли во­но вже не грiє за­ко­лi­лої ду­шi, зак­ляк­ло­го сер­ця? На­що тi зе­ле­нi ла­ни, гус­то за­рос­лi пiд­ме­ти, ко­ли їй по їх не хо­ди­ти, доб­ра з їх не зби­ра­ти?! Бу­ло у неї од­но до­бро, зад­ля кот­ро­го во­на й до­сi ро­би­ла-пра­цю­ва­ла, рук не пок­ла­да­ла… Те­пер i те доб­ро од­ня­ли вiд неї! Прий­шли, си­ломiць взя­ли… i по­ве­дуть її, i од­да­дуть чу­жим лю­дям на пра­цю важ­ку та не­вiльну, на до­га­ну гiр­ку та об­рид­лу, на лай­ку-до­ко­ри за­пек­лi!.. За що? Че­рез вi­що? Що ко­му во­на за­по­дi­яла?.. Пе­ред ким про­ви­ни­лась, що на неї та­ка на­пасть?!

Не ра­дi­ло й Хрис­ти­не сер­це, ко­ли во­на ще до схо­ду сон­ця, поп­ро­щав­шись з ма­тiр'ю, з се­лом, чим­чи­ку­ва­ла широ­ким шля­хом на мiс­то… За нею - плач та го­ре ма­те­ри­не; пе­ред нею - не­вi­до­ма най­митська до­ля… Яка во­на: чи доб­ра, чи ли­ха?.. Де вже доб­ра?.. Хi­ба вiд доб­ра ки­да лю­ди­на рiд­ну сто­ро­ну i йде мiж чу­жi лю­ди на їх ро­би­ти, їм слу­жи­ти?.. Хи­литься го­ло­ва Хрис­ти­на все ниж­че та ниж­че; па­да­ють сльози з очей все час­тi­ше та ряс­нi­ше… Хрис­тя, не примiча­ючи їх, на­ля­гає на но­ги: не йде, а пiд­тюп­цем трю­ха…

Не са­ма во­на йшла. Соцько­го Ки­ри­ла прис­ла­но з во­лос­тi за нею, щоб дос­та­вив на мiс­це - про­вiв i обе­рiг її в до­ро­зi. То вже Грицько Суп­ру­нен­ко так ста­рав­ся для неї!

Кирило - не­мо­ло­дий чо­ло­вiк; не­ви­со­ко­го зрос­ту, нато­пту­в­аний, з круг­лим об­лич­чям, ру­ди­ми ву­са­ми, на­сто­в­бурченими бро­ва­ми, з-пiд кот­рих при­яз­но визирали­ доб­рi ка­рi очi. Хрис­тя йо­го знає дав­но. Як настан­овляли соцьких та виб­ра­ли Ки­ри­ла, то вiн нi­ко­ли й не перемiнявся.­ Дру­гi аби рiк ви­бу­ти - за­раз i одпрохуються;­ а вiн - нi. Вий­шов­ши з дво­ро­вих на во­лю, не ма­ючи на­дi­лу, вiн сяк-так спра­вив­ся на ха­ту, при­пи­сав­ся до мар'янiвської гро­ма­ди, та як став соцьким - та й до­сi… З гро­ма­ди спа­да­ло на йо­го до­лю скi­льки там жи­та, пше­ни­цi, яч­ме­ню, греч­ки… Хоч i не­ве­лич­кi бу­ли тi по­дат­ки, та вiн нi­ко­ли не скаржив­ся, що ма­ло; за­те жiн­ка йо­го, Ориш­ка, ста­ра га­рик­ли­ва ба­ба, не раз ви­би­ва­ла ни­ми гро­ма­дi очi… Усi зна­ли Ориш­ку як вiдьму i пот­ро­ху по­бiльшу­ва­ли пла­ту, ос­те­рi­га­ючись, щоб во­на, бу­ва, не за­по­дi­яла чо­го ли­хо­го. З то­го i жив Ки­ри­ло - бiльше у во­лос­тi та при во­лос­тi, нiж до­ма. Ту­ди вiн не час­то за­бi­гав; хi­ба вже до скру­ту чо­го тре­ба, то зай­де. Не лю­бив вiн гриз­нi; а Ориш­ка, нав­па­ки, лю­била доїда­ти. Вiн тi­кав вiд неї у во­лость або до ко­го з гро­мадян. Хрис­тя час­то ба­чи­ла йо­го у батька. Ко­ли то­му лу­читься яка на­пасть або при­го­да - вiн за­раз шу­кає Ки­ри­ла: пер­ше всього йо­му пох­ва­ли­тись. Скар­житься, бу­ва­ло, на зли­ден­ну до­лю, на ли­хих лю­дей; а Ки­ри­ло здер­жує: "Все то дур­ни­ця, ок­ре­ме прав­ди свя­тої, - ка­же, бу­ло, Ки­ри­ло. - Хоч нам i го­ре, дой­ма­ють нас злид­нi та во­ро­ги, - та за на­ми прав­да… Не жу­ри­ся, бра! Пом­руть, як i ми, грiш­нi, на­шi на­пас­ни­ки… Пом­руть - та нi­чо­го з на­гар­ба­но­го не вiзьмуть з со­бою! Всiх нас си­ра зем­ля по­рiв­няє…"

Тиха Ки­ри­ло­ва мо­ва, щи­ра та теп­ла по­ра­да, роз­суд­ли­вi до­во­ди не раз спи­ня­ли гiр­кi батько­вi скор­бо­ти, не раз на­носили спо­кiй у йо­го об­ра­же­не сер­це.

Чого ж те­пер Ки­ри­ло мов­чить? Чо­му не за­го­во­рює гiр­ких слiз си­рот­ли­вої доч­ки сво­го без­та­лан­но­го то­ва­ри­ша?.. Вiн лед­ве всти­гає за нею, так во­на че­ше впе­ред, похнюпив­шись. - Лег­ше… лег­шенько, доч­ко, - обiз­вав­ся вiн. - Не на­лягай так на но­ги!