Повія - Мирний

мо­ло­ди­ми яс­ни­ми очи­ма, чор­ни­ми бро­ва­ми, так од­рiз­ня­ла­ся вiд змар­нi­лої Оле­ни. Ся - блi­да та за­жовк­ла, на­че зов'яла квiт­ка; а та - тiльки що роз­пус­ти­ла­ся… У Заг­ни­бi­ди аж очi за­горiлися, як гля­нув вiн на її низький круг­лий стан.

- Насилу дiж­да­ли­ся ва­шої ми­лос­тi!.. - не­лас­ка­ве при­вi­тав вiн її. - Ти чо­го так дов­го ба­ри­ла­ся? - по­пи­тав да­лi ще не­ласкавiше. У Хрис­тi у ду­шi по­хо­ло­ну­ло, за­ря­бi­ло в очах…

- Петре! - ска­за­ла Оле­на, скрут­нув­ши го­ло­вою. Заг­ни­бi­да з ус­мiш­кою гля­нув на Хрис­тю, по­тiм на жiн­ку i мовч­ки пi­шов у кiм­на­ту.

- Давай, дiв­ко, са­мо­вар, - ска­за­ла Оле­на i по­лiз­ла до ша­фи.

Христя не пам'ятає, як ус­ко­чи­ла в сi­ни, як ухо­пи­ла кип'я­чий са­мо­вар, як ум­ча­ла йо­го у ха­ту.

- Туди, ту­ди… У кiм­на­ту не­си, Хрис­те, i пос­та­но­ви он на то­му сто­лi, - по­ряд­ку­ва­ла Оле­на, вий­ма­ючи по­су­ду з ша­фи.

Христя зас­та­ла Заг­ни­бi­ду вже за сто­лом. Роз­вер­нув­шись на стульцi, си­дiв вiн i во­див бист­рим пог­ля­дом по ха­тi. Як Хрис­тя увiй­шла з са­мо­ва­ром, вiн так i упив­ся в неї своїми гост­ри­ми очи­ма. Во­на чу­ла, як той прик­рий пог­ляд прони­зував її наск­рiзь, до­би­рав­ся до сер­ця, му­тив ду­шу… У неї тi­ло трем­тi­ло й са­мо­вар у ру­ках тi­пав­ся, - не пос­пi­ши по­становити - пев­но б, во­на йо­го бу­ла б ки­ну­ла. Становлячи­, во­на все-та­ки не здер­жа­лась - схлюп­ну­ла. Га­рячий кип'я­ток по­бiг по її ру­цi на стiл… Не­ви­раз­на бо­лiсть ущип­ну­ла за пальцi; во­на хоч би пис­ну­ла або скри­ви­ла­ся - тiльки за­горiлася вся, як огонь.

Загнибiда ди­вив­ся на стiл, де ка­люж­ка ку­ри­ла­ся па­ром, а во­на сто­яла i млi­ла… "Що се я на­ро­би­ла?.. що бу­де ме­нi?" - ду­ма­лось їй… Заг­ни­бi­да мов­чав, во­на сто­яла, на­че кам'яна.

- Бач, й на­ли­ла на сто­лi! - ти­хо ска­за­ла ха­зяй­ка, увiходя­чи­ з по­судою. - Возьми ж он там ган­чiр­ку та вит­ри. Хрис­тя му­хою по­вер­ну­ла­ся.

- Проворна! - бурк­нув їй ус­лiд Заг­ни­бi­да, ко­ли во­на, спра­вившись, ви­хо­ди­ла з кiм­на­ти.

- Нiчого - дiв­ка ско­ра, - до­да­ла Оле­на.

Далi Хрис­тя нi­чо­го не чу­ла… Ог­нен­на, пе­ку­чо-огнен­на бо­лiсть да­вить їй пальцi, її по­ри­ва­ло кри­ча­ти вiд тiї бо­лi, а во­на бо­яла­ся i зiтх­ну­ти. Га­ря­чi сльози об­ми­ли їй ли­це… То во­на при­гор­та­ла до сер­ця обш­па­ре­ну ру­ку, то трi­па­ла нею, то при­во­ди­ла до ро­та, ху­ка­ла - бо­лiсть не нi­мi­ла. З дру­гої ха­ти до­но­сив­ся до неї бряз­кiт по­су­ди та смок­тан­ня чаю.

- А на­лий ще, - ска­зав Заг­ни­бi­да уже вчет­вер­те. - Мов i со­лоного не їв нi­чо­го, а чай доб­ре п'ється.

"Вони п'ють, сма­ку­ють, а я со­бi ру­ки не чую!" - ду­ма­ла Хрис­тя, схли­пу­ючи.

- А цить… - обiз­ва­ла­ся, прис­лу­ха­ючись, Оле­на. - Ми­шi скре­буться? Заг­ни­бi­да здер­жавсь, та не здер­жа­лась Хри­стя. Важ­ке зiт­хан­ня з пла­чем вир­ва­лось як­раз у ту мить, ко­ли зро­би­ло­ся ти­хо.

- Плаче? - вга­ду­вав Заг­ни­бi­да. Хрис­тя за­мовк­ла, затаю­ючи у со­бi дух.

- Христе! - обiз­ва­ла­ся Оле­на.

- А во­на Хрис­тя? Хрис­тя в на­мис­тi! - ска­зав Заг­ни­бi­да.

- Христе! - скрик­ну­ла вдру­ге Оле­на, не дiж­дав­шись одка­зу вiд неї.

- Чо-о-го? - з пла­чем обiз­ва­лась Хрис­тя.

- То ти пла­чеш? Чо­го? Iди сю­ди.

Христя увiй­шла вся зап­ла­ка­на, дер­жа­чи в дру­гiй ру­цi спе­че­ну ру­ку.

- Чого ти? - до­пи­ту­ва­лась Оле­на.

- Та нi­чо­го! - не­терп­ля­че од­ка­за­ла Хрис­тя й нап­ря­ми­ла­ся з ха­ти.

- Як нi­чо­го? Ка­жи - чо­го пла­чеш?

- Пальцi по­пек­ла.

- Чим?

Тiльки що Хрис­тя зiб­ра­ла­ся вiд­ка­за­ти, як щось булькну­ло, прис­ну­ло­по­чу­ло­ся за­лив­не ре­го­тан­ня.

То Заг­ни­бi­да, сьорбнув­ши чаю, не ви­дер­жав i, приснувш­и, за­ре­го­тав­ся.

- Ну, чо­го ти? - ди­ву­ючись, спи­та­ла Оле­на.

Загнибiда ре­го­тав­ся… Йо­го тi­ло трем­тi­ло, а ли­це аж по­синiло з на­ту­ги. Той ре­гiт гост­рим но­жем упи­вав­ся Хрис­тi у сер­це, ве­ре­див i без то­го не­терп­ля­чу бо­лiсть ру­ки. Ось Заг­ни­бi­да пох­ли­нув­ся, за­каш­ляв­ся…

- Знаю… О, бо­дай йо­го! - скрик­нув вiн, про­каш­лю­ючись; i по­чав роз­ка­зу­ва­ти, як Хрис­тя обш­па­ри­ла ру­ку.

- I терп­ля­ча ж яка, та не ви­дер­жа­ла! - до­дав, ус­мi­ха­ючись. Хрис­тi ще тяж­че, ще труд­нi­ше ста­ло: то над нею насмiха­ються, з неї ре­го­чуть! "За­лив­ся б ти на кут­нi, прок­ля­тий!" - по­ду­ма­ла во­на, об­ли­ва­ючись слiзьми.

- Ти б же що зро­би­ла, дур­на. Рi­пи тер­тої при­ло­жи­ла або­що, - ра­яла Оле­на, ви­бi­га­ючи у кух­ню. Во­на знай­шла рi­пу, на­тер­ла на тер­туш­ку i об­лi­пи­ла Хрис­тi чер­во­нi пальцi.

Христi тро­хи по­лег­ша­ло: рве, сi­па, го­рить, та хоч не так бо­лить не­са­мо­ви­то. А Заг­ни­бi­да у кiм­на­тi не вга­мується та й не вга­мується… Оце на хви­ли­ну i за­тих­не та й зно­ву зал­лється ре­го­том.

- Ну, чо­го ти ре­го­чеш? - грим­ну­ла на йо­го Оле­на. - Збоже­волiв, чи що? Дiв­ка мiс­ця не знай­де, а вiн - ре­го­че…

- Та ко­ли б же ти зна­ла… Ко­ли б же ти ба­чи­ла… Це ж при ме­нi бу­ло… На моїх очах бу­ло… Як во­на схлюп­ну­ла кип'ят­ку на ру­ку… Зра­зу як огонь ста­ла! А нi сло­вом не обiзвала­ся­… От дур­на! Ска­за­но: з се­ла во­но - як та деревина­ необ­тесана!

То бу­ло Хрис­тi до­сад­но, а то зро­би­ло­ся ще до­сад­нi­ше, ко­ли во­на по­чу­ла гiр­ку прав­ду Заг­ни­бi­ди­ної ре­чi… Справ­дi: чо­му їй бу­ло зра­зу не пох­ва­ли­ти­ся, що опек­ла­ся? При­ло­жил­и б тер­тої рi­пи - i во­на б не тер­пi­ла так дов­го, що аж до пла­чу дiй­шло… Нiт же, по­бо­яла­ся… Ко­го?.. Чо­го?.. Всього!.. I то­го, що на­ли­ла на стiл, i то­го, що ха­зяїн ди­вив­ся на неї… Бо - з се­ла во­на, бо - де­ре­ви­на не­об­те­са­на!

Тут зно­ву по­чув­ся їй за­лив­ний Заг­ни­бi­дин ре­гiт. "Та й гiр­кий же цей Заг­ни­бi­да! та й уїдли­вий який! Ко­му сльози, а йо­му смiш­ки…" їй при­га­да­ли­ся Ки­ри­ло­вi сло­ва: п'явка не чо­ло­вiк! "П'явка, п'явка i є!" -ду­ма­ло­ся їй. П'явкою був, п'явкою i зги­не! А їй же прий­деться тут цi­лих пiв­ро­ку бу­ти, пiв­ро­ку слу­ха­ти доїдли­вих ре­чей, єхид­но­го ре­го­ту… Госпо­ди! сьогод­нiш­нiй ве­чiр їй вi­ком здав­ся, а то ж - пiврок­у! Вiн же з ме­не i кров вис­се… Не­да­ром йо­го жiн­ка та­ка зам­лi­ла та за­не­па­ла… Ви­пи­ла, вид­но, не­ма­лу, доб­ра ду­ша, на сво­є­му вi­ку!"

Такi дум­ки кло­по­та­ли Хрис­ти­ну го­ло­ву. Плу­та­ючись од­на за од­ну, за­чi­па­ючись од­на за дру­гу, во­ни од­но­си­ли її звiд­си геть - у се­ло… до ма­те­рi… Що то те­пер там? Пла­че, вид­но, ма­ти. I не спить - пла­че… Не­щас­на!.. Упер­ше зро­ду во­на звi­да­ла та­кий рi­зу­чий, та­кий тяж­кий жаль по ма­те­рi, її тяг­ло, рва­ло ту­ди, до неї, до своєї рiд­ненької жа­лiб­ни­цi, до своєї єди­ної по­рад­ни­цi… Все б во­на да­ла, що тiльки має, аби бу­ти те­пер ко­ло неї, ко­ло своєї не­нi ста­рої… Що ж дасть во­на? Що є у неї?..

Життя упер­ше по­вер­та­ло­ся до неї своїм су­во­рим бо­ком; во­на упер­ше по­чу­ла на со­бi йо­го важ­ке яр­мо… "Нi, не­має щас­тя й та­ла­ну бiд­ним на сьому свi­тi i не бу­де нi­ко­ли!" - рi­ши­ла во­на.