Повія - Мирний

Три днi ве­ли­код­нiх свят та гри днi рiзд­вя­них - тiльки й свя­та. Та й то че­рез те, що нiх­то у сi три днi не тор­гує. Злiсть спо­чин­ку справ­ля­ються бен­ке­ти то в то­го, то в дру­го­го… Цi­ла зграя наз­би­рається лю­дей з близьких i да­ле­ких країв; су­нуть усi до од­но­го в гос­по­ду; наб'ється - пальця про­су­ну­ти нi­ку­ди; го­вiр-го­мiн - на­че во­да в лото­ках шу­мує й кле­ко­че; спiр­ка i ре­гiт; ви­пи­ван­ня та пiдкушу­вання… Так во­но здав­на за­ве­де­но, так i до­сi ве­деться.

Другий день ве­ли­код­нiх свят - Заг­ни­бi­дин день. Про те зна­ли i свої близькi, i сто­рон­нi, i са­мi ха­зяїни. Зби­ра­ли­ся зав­го­дя. Зав­го­дя ску­по­ву­ва­лись, пек­ли-ва­ри­ли… Цi­лий ти­ждень Хрис­тя за при­во­дом ха­зяй­ки, на­че в ка­торж­нiй ро­ботi, ко­ло пе­чi кру­ти­ла­ся, ури­ва­ючи пiс­ля­обiд­нiй зай­вий час на пiд­ма­зу­ван­ня, вит­ру­шу­ван­ня, пiд­мив­ку-по­бiл­ку. У су­бо­ту усi ха­ти на­че в со­роч­ки бi­лi на­ря­ди­ли­ся; по кут­ках з-за обе­рем­кiв роб­ле­них квi­ток у блис­ку­чих ша­тах ви­зи­рают­ь об­ра­зи; об­лич­чя свя­тих аж ус­мi­ха­ються; невел­ичкi лам­пад­ки кру­тяться пе­ред ни­ми на то­неньких лан­цюжках; по вiк­нах узор­ча­тi за­по­ни; сон­це про­би­вається крiзь їх не­ве­лич­кi кру­жальця… По сто­лах, нак­ри­тих бiлим­и, як снiг, ска­тер­ти­на­ми, наїдкiв-на­пит­кiв - нiж­ки гнуться… Всю­ди дос­та­ток, роз­кiш, ба­гатст­во…

Христю ди­ву­ва­ли та­кi за­па­си… "Гос­по­ди! - ду­ма­ла во­на. - Од­но­му даєш он скiльки, а дру­го­му… Ко­ли б моїй ма­те­рi хоч де­ся­та час­ти­на то­го, що тут є, яка б во­на бу­ла щасли­ва!.. А то?.."

Вона гля­ну­ла кру­гом се­бе. Ви­хо­дя­чи з се­ла i сподiва­ю­чись на ха­зяй­ську оде­жу, во­на свою но­вi­шу зос­та­ви­ла до­ма. I от те­пер, у чо­му прий­шла - у то­му i свя­то справ­ляє… Ста­ренька дер­га - по­ко­рот­ку­ва­та, за­яло­же­на кер­сет­ка на пле­чах роз­лiз­ла­ся. Спе­че­на ру­ка не пiд­жи­ла. Щоб не роз'я­трю­вати, Хрис­тя пов'яза­ла її ли­хенькою ган­чiр­кою; ган­чiр­ка та ко­ло ко­черг та ро­га­чiв за­ма­за­ла­ся, са­жею взя­лась… I ото во­на, обiр­ва­на, об­шар­па­на, се­ред та­кої ба­га­тої обс­та­ви­ни! Їй са­мiй у вi­чi б'є все те. А ха­зяїнам бай­ду­же! Ха­зяй­ка якось спи­та­ла:

- Ти не бра­ла но­вої оде­жi з до­му?

- Їй i у цiй доб­ре, - од­ка­зав ха­зяїн, ус­мi­ха­ючись… i бiльше нi­чо­го. "Най­мич­ка! Най­мич­ка!" - ду­ма­ла Хрис­тя, i ко­ло сер­ця її як ог­нем пек­ло. Дiж­да­ли ве­ли­код­ня. Ко­ли б се на се­лi бу­ло - зна­ла б Хрис­тя, що їй ро­би­ти, ку­ди пi­ти, де погуля­ти­. А тут?.. Ти­няється по дво­ру; слу­хає го­мо­ну, що донос­иться з ули­цi; вий­де й за хвiрт­ку; по­ди­виться на лю­дей… Ро­зо­дi­тi та на­ряд­же­нi йдуть во­ни на гу­лян­ки та на колис­ки - її ми­на­ють. А ко­ли хто й зап­ри­мi­те, то хi­ба на те, щоб пог­лу­зу­ва­ти.

- Де се та­ка чор­но­гуз­ка взя­ла­ся? - пи­та па­ру­бок у мi­щан­сько­му убо­рi дру­го­го, вит­рi­щив­ши на неї баньки.

- З се­ла! не бач? - од­ка­зує йо­го то­ва­риш.

Христя мер­щiй тi­кає у двiр; а за нею слi­дом по­гу­ку­ван­ня та ви­гу­ку­ван­ня…

- А кри­жас­та яка! Чи бач, як ви­вiр­чує… - I не­са­мо­ви­тий ре­гiт не­сеться ули­цею.

"Чужi, чу­жi!" -ду­має Хрис­тя, тi­ка­ючи в ха­ту. А там - ти­хо, ха­зяїни по­ля­га­ли спа­ти. Ти­хо та сум­но, як у до­мо­ви­нi. А в се­лi те­пер? - дiв­ча­та гу­ля­ють, спi­ва­ють; пiд­хо­дять хлоп­цi, до­ма­га­ються хрис­то­са­тись… Спiр­ка, жар­ти, ре­гiт… На­си­лу дiж­да­ла ве­чо­ра.

- Лягай ра­нi­ше, ви­сип­ляй­ся, бо завт­ра чи i вно­чi дове­де­ться спа­ти, - ка­же їй ха­зяй­ка.

"О, доб­рi якi!" - ду­мається їй. I про неї та­ки зга­да­ли, i її не за­бу­ли! На дру­гий день по­ча­ла­ся збiр­ка з са­мо­го ран­ку. Пер­шi прий­шли близькi су­сi­ди - пiд­га­ня­ти ха­зяїнiв до цер­к­ви.

- Пора до бо­жо­го до­му! - гу­ка­ли, заг­ля­да­ючи в ха­ту.

- Ще пос­пiємо. За­ходьте! За­ходьте! - зап­ро­ху­вав Заг­ни­бiда. По­ки зби­ра­лись-на­ряд­жа­лись, по­чи­на­лась розмо­ва. Роз­ка­зу­ва­ли, як хто стрi­вав свя­то, як про­вiв пер­ший день, що чут­но по го­ро­ду. Жiн­ки тим ча­сом об­див­ля­ли­ся за­па­си, ди­ву­ва­лись хлi­бо­вi свя­то­му, що вiн у Оле­ни Iванiв­ни завж­ди i пух­кий i ви­со­кий; роз­пи­ту­ва­ли­ся - у ко­го бра­ли бо­ро­ш­но, як учи­ня­ли, чим зав­да­ва­ли… Звiс­нi празник­овi ре­чi!

Аж ось i ха­зяїни зiб­ра­ли­ся. Заг­ни­бi­да на­ря­див­ся у но­вий сук­ня­ний убiр, на­дiв со­роч­ку з ман­же­та­ми, пов'язав шию шов­ко­вим плат­ком, чо­бо­ти до вак­си, на ри­пу - пан па­ном! Оле­на Iва­нiв­на одяг­лась у бла­кит­не шерс­тя­не плат­тя, по­крила пле­чi тон­ким ка­ше­мi­ро­вим плат­ком, вив'яза­ла голо­ву шов­ко­вою хуст­кою; у ву­хах се­реж­ки бли­щать, на ру­ках - зо­ло­тi перс­нi…

- Готовi?

- Готовi.

I ха­зяїни, i гос­тi ра­зом пiш­ли до церк­ви.

Недавно пiш­ли, та швид­ко й вер­та­ються: у та­кi днi неза­барна служ­ба… Пер­шi ха­зяїни ус­ту­пи­ли у двiр, а за ни­ми - й чу­жi. Чо­ло­вi­ки, жiн­ки, мо­ло­дi й ста­рi; як боч­ки товс­тi, як ши­ла тон­кi; низькi - тро­хи не при зем­лi; ви­со­кi, як ду­би гiн­кi… А убо­ри-на­ря­ди? Чер­во­нi плат­тя, зе­ле­нi ку­ци­ни, ря­бi спiд­ни­цi, жов­тi шу­шо­ни, блис­ку­чi лас­ти­ко­вi ба­ла­хо­ни, чор­нi сук­ня­нi кап­та­ни - аж у вi­чi б'є! I все те су­не у двiр, у ха­ту; вi­тається, за­чи­нає роз­мо­ву. По сло­ву: де­сять душ - де­сять слiв… а то стiльки на­ро­ду?... Го­мiн пiд­няв­ся у ха­тах, на­че у жи­дiвськiй шко­лi, стов­пом стоїть i не вга­ває, на­че во­да кле­ко­че у по­то­ках…

А ще не всi; то той, ди­вись, на­дiй­де, то дру­гий. У ха­тах уже й про­су­ну­ти­ся нi­ку­ди; кiм­на­та й свiт­ли­ця пов­ним по­внi: од­нi на­чiп­ля­ли­ся на стульцях, на кро­ва­тях; дру­гi товп­ляться, шу­ка­ючи мiс­ця. Всi по­зи­ра­ють на сто­ли, де ряд­ком нас­та­нов­ле­нi пляш­ки гра­ють про­ти сон­ця своїми цвiтним­и нас­той­ка­ми; пе­ред пляш­ка­ми на здо­ро­вен­но­му пiд­но­сi чор­нiє пе­че­на гус­ка, стоїть пiд­жа­ре­не по­ро­ся, дер­жа­чи у зу­бах шма­ток хрi­ну; не­ве­лич­ке яг­нят­ко, зiг­нув­шись у ка­блучку, вис­та­ви­ло своє гост­реньке рильце з рiд­ки­ми зуба­ми; там ле­жить вут­ка, Зад­рав­ши но­ги вго­ру; там бi­лiє товс­те мо­ло­де са­ло, жов­тiє мас­ло, чер­во­нi­ють кра­шан­ки; а над цим усiм в кiн­цi сто­лу, на­че сто­ро­жi, сто­ять ви­со­кi па­ски з бi­ли­ми го­ло­ва­ми, при­си­па­нi цвiт­ним го­рош­ком… Все так i бе­ре очi на се­бе; все дра­тує смак! Не­дар­ма вся­ке, гля­нувши на те, тiльки спльовує.

- Кого ми ще жде­мо? - спи­тав­ся ви­со­кий ог­ряд­ний чо­ло­вiк з ве­се­ли­ми ка­ри­ми очи­ма, чер­во­ним ли­цем, чор­ним ву­сом, пiд­хо­дя­чи до товс­то­го кра­ма­ря, що си­дiв у кут­ку, по­том об­ли­ва­ючись. - Чи так - по­хо­ди­мо, по­ди­ви­мо­ся на оцi за­па­си та й до­до­му по­роз­хо­ди­мо­ся? - ви­мо­вив вiн да­лi, скру­т­нув­ши сво­го чор­но­го ву­са.

- Петро Лу­кич! Пет­ро Лу­кич! - гук­нув на Заг­ни­бi­ду кра­мар.

- А що?

- Пора, бра­ти­ку. Жи­во­ти пiд­ве­ло, - мо­вив вiн, скривив­шись, мов i справ­дi жи­вiт у йо­го за­бо­лiв.

- Та… Ру­бець з Кни­шем обi­ця­ли зай­ти, - ска­зав, чу­ха­ючи по­ти­ли­цю, Заг­ни­бi­да.

- А по-моєму: де два - там третього не ждуть! - од­ка­зав ви­со­кий чо­ло­вiк з чор­ни­ми ву­са­ми.

- I ба­тюш­ки не­має, - до­дав Заг­ни­бi­да.

- Отi ще бо­ро­да­тi! - про­цi­див кра­мар.

- I на­що тих бо­ро­да­тих жда­ти? - гра­ючи очи­ма, пи­тає ви­сокий чо­ло­вiк. - Хi­ба ми й са­мi