Повія - Мирний

- Що ж у те­бе за дi­ло та­ке?

Прiська роз­ка­за­ла. Мо­ло­ди­цi ззир­ну­лись од­на з дру­гою.

- А от ми вий­шли по­ди­ви­ти­ся, - жар­тiв­ли­во по­ча­ла Мар'я. - Тка­ли­ха - як її чо­ло­вi­ка у стар­ши­ну бу­дуть вибира­ти­; Феська - з жа­ло­бою на сво­го - хай по­са­дять на тиж­день у чор­ну, щоб знав, як їй бо­ки тро­щи­ти; Чо­пiв­на - жа­лi­ти­ся на хлоп­цiв, що ЇЇ п'яти­лiтньої доч­ки нiх­то до­сi не сва­тає.

Жiнки ре­го­та­ли з Мар'їних ви­га­док. Прiська тiльки поду­мала: "Мо­ло­дi, здо­ро­вi, при дос­тат­ках… Чо­му їм не рего­та­т­и?" I, зiтх­нув­ши важ­ко, геть одiй­шла вiд них.

Вона зо­ба­чи­ла Здо­ра, що, зiб­рав­ши бi­ля се­бе чи­ма­лу ку­пу лю­дей, щось га­ря­че роз­ка­зу­вав i до­во­див, зо­ба­чи­ла Су­пруненка, що, за­ки­нув­ши шап­ку аж на по­ти­ли­цю, га­няв по май­да­ну вiд од­нiї ку­пи до дру­гої; там стрiв­ся з Перепели­цею­: "Гля­ди ж!" - гу­кав, по­тiм - з Ва­сю­тою: "А ви ж пiд­держт­е!", а да­лi - з Кiб­цем, там - з Ми­леньком… Вiн лi­тав, як му­ха, i кож­но­му го­во­рив яке-не­будь ко­ро­теньке сло­во. Тi мовч­ки од­ма­ху­ва­ли­ся го­ло­ва­ми, - доб­ре, мов! - i або йшли да­лi, або сто­яли на мiс­цi.

"Це, вид­но, про ме­не трах­ту­ють, вид­но, про мою зем­лю Грицько за­миш­ляє. Гос­по­ди! Та й не­доб­рий же який цей Грицько. Що йо­му з моєї зем­лi? У са­мо­го - лю­дям ще вiд­дає, нi - ще й на мою зазд­риться. I за­ро­диться та­ке ли­хе, i зав­дасться та­ке лю­те!" - Прiська тро­хи не зап­ла­ка­ла.

- Ну, що, на­ба­ла­ка­ли­ся? - гук­нув стар­ши­на з рун­ду­ка. - Ка­жiть ско­рi­ше: ще ба­га­то зос­та­ло­ся дi­ла кiн­ча­ти, а вже не­ра­но.

Ближчi до рун­ду­ка ря­ди щось за­белько­та­ли; Прiська не вчу­ла - що.

- Так як, за Омельком ста­ви­ти? - спи­тав­ся стар­ши­на.

- За Омельком! За Омельком!

- Хай тiльки за те вiд­ро го­рiл­ки пос­та­ве! - обiз­ва­ло­ся де­кiлька го­ло­сiв.

- З якої ре­чi? - гук­нув Омелько Тхiр, що дер­жав стан­цiю при во­лос­тi.

- Як з якої ре­чi? Хi­ба ма­лi гро­шi ко­лу­паєш?

- А роз­гон ма­лий? Це не то, що в Сви­нарськiй во­лос­тi, ку­ди ста­но­вий хi­ба три­чi на рiк заг­ля­не; а в нас ку­ди не їде - та все че­рез Мар'янiв­ку. От i го­туй трой­ку ко­ней. То­рiк па­ру заг­на­ли - от то­бi i за­ро­бi­ток! - вип­рав­ляв­ся Омелько.

Прiська то­дi тiльки роз­чов­па­ла, що то ба­ла­ка­ли про стан­цiю. Щоб бу­ло чут­нi­ше, во­на тро­хи наб­ли­зи­ла­ся до рун­ду­ка.

- Так усi згод­нi? За Омельком? - гу­кає втре­те стар­ши­на.

- Усi! усi… За ним!

- Ну, а те­пер бу­де­мо ба­ла­ка­ти про на­дi­ли. Дех­то з ха­зя­ї­нiв по­мер, дру­гi - не­доїмки по збо­ру по­за­во­ди­ли… Що йо­го ро­бить, як гро­ма­да по­су­де?

- Та хто ж там? Про ко­го су­ди­ти?

- А ось. Про­чи­тай­те, Де­нис Пет­ро­вич, - по­вер­нув­ся стар­шина до пи­са­ря. Той по­чав, за ним стар­ши­на ви­гу­ку­вав.

- Кобила На­зар! Iван Швець! Да­ни­ло Вер­ни­го­ра! Ва­силь Во­ля! Пи­лип При­ти­ка…

Прiська вся за­тi­па­ла­ся, по­чув­ши те сло­во. Хо­лод її прой­няв вiд го­ло­ви аж до нiг, i во­на са­ма не знає - ко­му i чо­го ук­ло­ни­ла­ся. На­род, по­чув­ши ви­гу­ки стар­ши­ни, по­чав пiд­ступати до рун­ду­ка. Де­кiлька чо­ло­вi­кiв, товп­ля­чись, што­в­х­нули Прiську.

- I чо­го ше тут ся ба­ба уст­ря­ла? - пос­пи­тав­ся ру­до­усий мо­ло­дий чо­ло­вiк, пос­пi­ша­ючи за дру­гим на­пе­ред.

Прiська одiй­шла геть i нас­та­ви­ла ву­хо. Гро­ма­да го­мо­нi­ла, кле­ко­тi­ла, чу­ли­ся жар­ти, ре­гiт. "Ку­ди вже йо­го ре­го­т­а­ти­ся? - ду­ма­ла Прiська. - Чи хто га­дає про те, що тут до­ля людська рi­шається? Цi­ле жит­тя бе­реться? Нi, ма­буть. Не ре­го­та­ли б так, ко­ли б га­да­ли".

Далi чу­ла Прiська вик­ри­ки стар­ши­ни, ви­гу­ки гро­ма­ди: "Одiб­ра­ти!" - "Не тре­ба! Да­ти йо­му рiк одст­роч­ки: не по­пра­виться - то­дi й одiб­ра­ти". Або:

"Дiти у йо­го ма­лi, прий­ня­ти на гро­ма­ду".

Аж ось стар­ши­на гук­нув:

- Ну, а за Пи­ли­па При­ти­ку?

- За Пи­ли­па? - спи­та­ло де­кiлька го­ло­сiв. Прiська при­ки­пi­ла на мiс­цi.

- Одiбрати! - крик­нув пер­ший Грицько; за ним хтось дру­гий… тре­тiй. У Прiськи в очах по­тем­нi­ло.

- Пiдожди кри­ча­ти - одiб­ра­ти! - чує Прiська Кар­пiв го­лос. - Це дi­ло тре­ба роз­су­ди­ти.

Далi скоївся гвалт… Слiв не чут­но, чує тiльки Прiська - хтось десь бу­бо­нить, хтось кри­чить: "А доч­ка? а са­ма?" I зно­ву дру­гий го­лос: "Бре­шеш! ба­га­ти­рi! звик­ли тiльки се­бе гля­дi­ти, а дру­гi не­хай з го­ло­ду пух­нуть, хай зди­ха­ють!"

Гвалт, го­мiн i крик та­кий зняв­ся, яко­го ще i не чут­но бу­ло. Гро­ма­да зно­ву роз­си­па­лась на скiльки куп. Кож­на ку­па го­мо­нi­ла, од­на дуж­че, дру­га тих­ше. Од ку­пи до ку­пи, знай, бi­гав Кар­по i гу­кав:

- Пiддержте, брат­ця! Що се та­ке? За бi­со­ви­ми ду­ка­ми шви­д­ко не мож­на бу­де бiд­но­му чо­ло­вi­ко­вi i дих­ну­ти. Як се мож­на? Де се ви­да­но? Ко­ли б ви ба­чи­ли тiльки її… та ось i во­на! - I Кар­по, ухо­пив­ши Прiську за ру­кав, по­тяг за со­бою до Грицька.

- Оце та глад­ка! Оце та здо­ро­ва! - гу­кав Кар­по Грицько­вi. - Ди­вись! Ди­вiться, доб­рi лю­ди: ось во­на! Оце та Прiська! Зду­жає во­на са­ма ўо ро­би­ти?

- У неї доч­ка глад­ка! - гу­кає у свою чер­гу Грицько. - Хай най­ме доч­ку. Чо­го ж дру­гi най­ма­ються, а їй не мож­на?

- У неї од­на доч­ка. Як най­ня­ти її, то i в ха­тi нi­ко­му пора­тись! - кри­чить Кар­по.

- Та цитьте! цитьте! Пiд­ня­ли та­ке - ро­зiб­ра­ти нi­чо­го не мож­на! - гук­нув стар­ши­на.

Громада пот­ро­ху по­ча­ла сти­ха­ти.

- Ну, то як зем­ля: за вдо­вою зос­тається?

- За нею! за нею! - рев­ну­ла бiльша по­ло­ви­на гро­ма­ди. Грицько чер­во­ний, як рак, мах­нув ру­кою i геть одiй­шов. Це зра­зу - на­че йо­го опек­ло - зно­ву по­су­нув­ся впе­ред.

- Ну, доб­ре. Зем­ля, ка­же­те, за нею зос­тається. А по­дат­ки хто бу­де пла­ти­ти? хто ви­куп­не да­ва­ти­ме?

- Податки? По­дат­ки, звiс­но, на гро­ма­ду, а ви­куп­не - на зем­лю, - пiд­ка­зав Кар­по.

- Бач, тряс­ця йо­го ма­те­рi! - же­лiп­нув Грицько. - I зем­лю їй дай, ще й по­дат­ки за неї пла­ти.

- Не тря­си, ли­шень, бо тряс­ця не роз­би­рає, на ко­го напа­стись. Ча­сом як трус­не те­бе, - вiд­ка­зує Кар­по.

- Так де ж се ви­да­но? Як се мож­на? I по­дат­ки пла­ти, i зем­лю вiд­дай.

- Правду Грицько ка­же, - обiз­ва­ло­ся де­кiлька го­ло­сiв. - Ко­ли зем­лю бе­ре - хай i по­дат­ки пла­те.

- Люди доб­рi! - гук­нув Кар­по, наб­ли­жа­ючись до гро­ма­ди. - Пос­тiй­те! Пi­дож­дiть!.. Як же це так? При­ти­цi при­хо­ди­лось тiльки за од­ну ду­шу пла­ти­ти; вiн один у ре­вi­зiї. Ко­ли б у йо­го син був - дру­ге дi­ло, а то вiн один. Те­пер вiн умер, - хто, як не гро­ма­да, за йо­го по­вин­на пла­ти­ти?

- Брешеш! Не вмер, а око­лiв! - гук­нув Грицько.

- Не вмер Да­ни­ло, так бо­ляч­ка вду­ши­ла! - хтось ска­зав з гро­ма­ди. Дех­то