Повія - Мирний

- Ось уже i двiр твiй! - жур­ли­во про­мо­вив Фе­дiр. - Госпо­ди, як швид­ко! Во­на зiтх­ну­ла i од­ки­ну­ла по­лу. Фе­дiр поба­чив її ли­це, блi­де, за­ду­ма­не.

- Спасибi то­бi, Фе­до­ре, - ти­хо по­дя­ку­ва­ла во­на. - Про­щай! - I нап­ря­ми­ла­ся у хвiрт­ку.

- Христе! - обiз­вав­ся вiн. Во­на озир­ну­ла­ся. Фе­дiр кинувс­я:

- Хоч од­но сло­во… Лю­ба моя, ми­ла моя!

Вiн об­хо­пив її i хо­тiв по­цi­лу­ва­ти. Хрис­тя мот­ну­ла­ся i в од­ну мить опи­ни­ла­ся за хвiрт­кою. Во­на са­ма не знає, чо­го їй ста­ло смiш­но-смiш­но… Роз­дав­ся ти­хий ре­гiт.

- Ти смiєшся, Хрис­те?.. Смiєшся?.. - пи­тає, трем­тя­чи увесь, Фе­дiр.

- Iди вже со­бi, - з-за хвiрт­ки ска­за­ла Хрис­тя.

- Господь з то­бою! - про­мо­вив Фе­дiр i, на­че п'яний, по­вернув на­зад май­да­ном.

У Хрис­тi жаль так зда­вив сер­це, що аж сльози вис­ту­пи­ли на очах. Во­на вже ма­ла бу­ла гук­ну­ти на Фе­до­ра, щоб вер­нувся, та не гук­ну­ла. Схи­лив­шись на во­ро­та, во­на диви­лась, як нет­вер­дою сту­пою по­тяг вiн вiд неї, кри­ючись у сi­рих по­мер­ках но­чi. Йо­го бi­лий ко­жух то блис­не, то зник­не. Ось уже не ста­ло й вид­но; чут­но тiльки, як ступ­нi ри­по­тять у ти­хо­му мо­роз­но­му по­вiт­рi. Да­лi i ступ­нi за­тих­ли.

Христя ще пос­то­яла, озир­ну­лась навк­ру­ги, гля­ну­ла у не­бо на зо­рi… Ти­хо та яс­но виг­ра­ють во­ни. Хрис­тя важ­ко i гли­бо­ко зiтх­ну­ла i, пох­ню­пив­шись, по­вер­ну­ла до ха­ти.

VI

***

Сумно ми­на­ли праз­ни­ко­вi днi, важ­ко тяг­ли­ся дов­гi рiз­двянi но­чi, при­но­ся­чи i про­но­ся­чи не­од­рад­нi дум­ки. Од­нiї тiльки не про­но­си­ли во­ни з за­ду­ре­ної Прiсьчи­ної го­ло­ви: на­че цвя­шок, за­би­ла­ся во­на у ду­шу, за­го­ро­ди­лась у сер­це. Що, ко­ли справ­дi од­бе­руть вiд неї її зем­лю? Во­на пригадати­ не змо­же, що то­дi бу­де з нею? На ту зем­лю вся її на­дiя, там - її доб­ро, її жит­тя; без зем­лi - го­лод­на смерть! А Грицько та­кий. Уже ко­ли вiн на­мi­рив­ся що зро­би­ти, то зро­бить. Кар­по ка­же: не жу­рiться - за нас мир. Та що той мир - сот­няд­ру­га бiд­но­ти? Що во­ни по­роб­лять, ко­ли багат­ирi зат­нуться? Не всту­пить гро­ма­да за зем­лю, ба­га­ти­рям що? Бе­рiть, ска­жуть, зем­лю, тiльки не ждiть вiд нас нi­якої по­мо­чi. До­сi ми i тим, i дру­гим гро­ма­дi слу­жи­ли, а з сього ча­су - моя ха­та скраю, я нi­чо­го не знаю!.. Ко­жен будь сам со­бi. I пi­де мiж людьми роз­лад­дя, во­рож­не­чi. Чи варт во­на, без­вiс­на Прiська з своєю без­вiс­ною нуж­дою, тiї спiр­ки? I гро­ма­да ска­же: що нам Прiська та­ке, у якiй во­на по­мо­чi ста­не, що ми роз­пи­наємось за неї? Ба­га­то нас ги­бiе i так… Гос­по­ди! як же без зем­лi бу­ти? Доб­ре тим па­нам: у їх її не ора­но, не мi­ря­но, а в нас той не­ве­лич­кий шма­то­чок, а скiльки то очей зазд­риться на йо­го? Скiльки рук тяг­неться за нею? Кож­но­му хо­четься схо­пи­ти, бо в зем­лi - хлi­боро­б­сь­ка си­ла!

А в па­нiв зем­ля. I чо­му гос­подь бог так не дав, як у па­нiв, - дру­ге дi­ло. Па­ни тiльки зна­ють па­ну­ва­ти. Во­ни са­мi ко­ло зем­лi не хо­дять, її не роб­лять, дру­гi за них топ­чуться ко­ло неї. Чо­го ж во­но так у свi­тi? На­що гос­подь бог так дав, що ко­му зем­лi i не тре­ба - в нього зем­лi нес­хо­ди­ме, а в ко­го її жме­ня, на ту жме­ню сот­ня ро­тiв роз­зя­ви­ла­ся. Чи не зроби­ти б ца­ре­вi чи ко­му там та­ко­го: одiб­ра­ти зем­лю вiд то­го, хто ко­ло неї сам не хо­дить, та й роз­да­ти б то­му, хто у їй риється, - скiльки б нуж­ди з свi­ту зник­ло, скiльки б слiз об­сушилося, дос­тат­ку та щас­тя при­бу­ло.

Кругом го­ло­ва йшла у Прiськи вiд тих ду­мок, i всi во­ни схо­ди­ли­ся з од­нiєю; що бу­де, ко­ли в неї зем­лю од­бе­руть? Не зна­ючи, як її роз­га­да­ти, во­на ремст­ву­ва­ла на лю­дей, ремст­ву­ва­ла i на Кар­па: на­вi­що вiн по­вi­дав їй ра­нi­ше про те? Ще, мо­же, i не од­бе­руть, а од­бе­руть - то хоч би зра­зу одiб­ра­ли: зра­зу б во­на дiз­на­ла­ся, що у неї не­має зем­лi. Уже б то­дi i при­га­ду­ва­ла, що їй ро­би­ти, як їй бу­ти. А от те­пер - тiльки му­ка тяж­ка, нес­по­дi­ва­не по­чут­тя но­во­го го­ря… Ну, вже й жит­тя! Кра­ще тем­на мо­ги­ла, нiж та­ке жит­тя! - казал­а во­на, до­жи­да­ючи зо дня на день сiльсько­го схо­ду, вигля­даючи, чи не йде хто кли­ка­ти її.

Пройшов тиж­день. Нас­тав Но­вий рiк. Що то їй но­вий рiк при­не­се? Сер­це її не­по­кiй­но би­ло­ся. На тре­тiй день но­во­го ро­ку зран­ку за­бi­гав Кар­по ска­за­ти, що пiс­ля во­дос­вят­тя збiр­ка. "Мо­же, й про вас бу­дуть ба­ла­ка­ти. Ви­ходьте пiс­ля обi­ду", - до­дав.

"Чи йти, чи нi? - ду­ма­ла Прiська. - Пi­ти, а ко­ли не бу­дуть за неї го­во­ри­ти, - чо­го, ска­жуть, прий­шла? А не пi­ти - рi­шать без неї. Ко­ли б во­на там бу­ла, все б яке сло­во за се­бе за­мо­ви­ла".

Непокiйна i аж зе­ле­на, швен­дя­ла Прiська по ха­тi i не зна­ла, що їй ро­би­ти. Во­на при­га­ду­ва­ла всi сни, якi тiльки сни­лися їй за той час, ко­ли во­на по­чу­ла ту прок­ля­ту звiст­ку, - чи на доб­ро во­ни, чи на ли­хо?.. Та й сни бу­ли, як i жит­тя, - страш­нi та не­од­рад­нi: всi по­кiй­нi сни­ли­ся їй, но­ве ли­хо верз­ло­ся… Що во­ни вi­щу­ють, що про­ро­ку­ють? Не роз­га­дає во­на своєю го­ло­вою, не прог­ля­не зом­лi­лою ду­шею, на­болiлим сер­цем.

Прийшов день збо­ру. Хрис­тя ра­нi­ше i обiд зва­ри­ла, щоб не ба­ри­ти ма­те­рi. Во­на, див­ля­чись на неї, i са­ма жу­ри­ла­ся i не зна­ла, чим би їй роз­ве­се­ли­ти ма­тiр. Прiська не обi­да­ла. Де вже та стра­ва iти­ме на ду­шу, ко­ли, мо­же, з завтрашньо­го дня нi­чо­го бу­де ку­са­ти? Уки­ну­ла Прiська лож­ку ка­шi у рот; не по­жу­вав­ши, ковт­ну­ла та й уда­ви­ла­ся. З тим ус­та­ла i з-за сто­лу.

Крик i гвалт зас­та­ла Прiська на май­да­нi ко­ло во­лос­тi, де зiб­ра­лась гро­и­ада. Стар­ши­на, за­сi­да­те­лi, пи­сар, ста­рос­та сто­яли на рун­ду­цi i мовч­ки по­зи­ра­ли на мо­ре ша­пок, що ко­ли­ха­ло­ся по май­да­ну. Лю­ди схо­ди­ли­ся у ку­пи, го­мо­нi­ли i зно­ву роз­хо­ди­лись. Од­нi кри­ча­ли: "Не хо­че­мо так! чо­го та­ка прав­да у свi­тi?" Дру­гi роз­ма­ху­ва­ли ру­ка­ми i го­лос­но гу­кали: "Не бу­де по-ва­шо­му!" Ко­жен ка­зав своє, i на май­да­нi сто­яв та­кий го­мiн, що не роз­бе­реш, хто чо­го хо­че, хто за ко­го го­во­ре. Прiська, по­ба­чив­ши куп­ку жi­нок, що сто­яли в сто­ро­нi, по­вер­ну­ла до їх. Тут бу­ли: Феська Ла­зор­чи­ши­на, Ки­ли­на Чо­пiв­на, Гор­пи­на Тка­ле­ва, Мар'я Бу­бир­ка - все то свої, знай­омi.

- Здоровi! - при­вi­та­ла­ся Прiська.

- Здорова. I ти, Прiсько, прий­шла по­ди­ви­ти­ся? - спи­та­ла Мар'я Бу­бир­ка, ог­ряд­на, чер­во­но­пи­ка мо­ло­ди­ця.

- Знайшла ди­во, - ска­за­ла Прiська. - Уже