Повія - Мирний

моло­да кров, роз­го­ря­ючись, грiє, б'є у ли­це; го­вiр-кле­кiт роз­дається по опус­тi­лих ули­цях; з усiх країв се­ла донос­иться ко­ляд­ка… Ра­дiс­тю i ве­се­ло­ща­ми б'ється сер­це у Хрис­тi, очi гра­ють, як тi зо­рi на хо­лод­но­му не­бi. Те ли­хо, що їх тума­­нило, що важ­ким ка­ме­нем ле­жа­ло на ду­шi, ско­тилося, ко­ли во­на пе­рес­ту­пи­ла за свiй двiр.

- Уже ж i роз­пу­щу я свiй го­лос сьогод­нi! - хва­ли­ла­ся во­на Гор­пи­нi. - Дов­го я дер­жа­ла­ся, та оце й вир­ва­ла­ся… А недо­брi ви, дiв­ча­та: хоч би та­ки од­на прий­шла про­вi­да­ти, роз­казати, що ро­биться на се­лi, що чується мiж ва­ми? - щебет­ала Хрис­тя, пос­пi­ша­ючи за под­ру­гою на збiр­ку до досвiтчан­ої ма­те­рi.

Досвiтчана ма­ти, ста­ра Вов­чи­ха, ра­до стрi­ла Хрис­тю.

- Здорова, доч­ко! Та й дав­но ж ти у нас бу­ла! I Пи­ли­пiв­на зiй­шла - не при­хо­ди­ла… Стид­но, дiв­ко… Там у вас не­щас­тя тра­пи­ло­ся… У ко­го то­го не­щас­тя не трап­ляється? День наш - вiк наш: сьогод­нi жи­вий-здо­ро­вий, а на завт­ра, ди­вись, уже й не ста­ло. Усi пiд бо­гом хо­ди­мо. Йо­го свя­тая во­ля!.. Ну ж, я на те­бе хоч по­див­лю­ся. Iди ближ­че до свiт­ла.

I ста­ра, кур­но­са, мов со­ва, Вов­чи­ха по­ча­ла по­вер­та­ти Хри­с­тю на всi бо­ки, заг­ля­да­ти у її ли­це, у вi­чi:

- Змарнiла, дiв­ко, спо­га­нi­ла… Жу­ри­ла­ся? Нi­чо­го: мо­ло­да - пе­ре­тер­пиш… А тут не­ма ме­нi од­бою вiд хлоп­цiв за те­бе: чо­му та й чо­му, тiт­ко, Хрис­тя до вас не при­хо­дить? А я по­чiм знаю - чо­му? Пi­дiть, ка­жу, до­вi­дай­тесь. I сьогод­нi забi­гав один… Чи бу­де Хрис­тя хоч у ко­ляд­цi?

- Я знаю, хто за­бi­гав, - умi­ша­ла­ся Гор­пи­на.

- Нi, не знаєш.

- Так ска­жи хто? - спи­та­ла­ся Хрис­тя.

- Ага, хо­четься зна­ти… хо­четься? Не ска­жу ж за те, що не при­хо­ди­ла.

- Як же йо­го хо­ди­ти? - вип­рав­ля­ла­ся Хрис­тя. - I грiх, i ма­ти не пус­ка­ють.

- Потурай грi­хо­вi… А ма­те­рi ска­жи: хi­ба во­на не бу­ла мо­лодою? Роз­мо­ву пе­рер­ва­ли три-чо­ти­ри дiв­ки, що, запихав­шись, убiг­ли у ха­ту.

- Бач! Во­ни уже тут; а ми, дур­нi, за ни­ми бi­га­ли. Прибi­гаємо до Гор­пи­ни, ка­жуть - пiш­ла до Хрис­тi. При­хо­ди­мо до Хрис­тi - аж у неї i ха­та зак­ру­че­на. По­цi­лу­ва­ла Хим­ка у ло­маку та й на­зад вер­ну­ла­ся.

- Брешеш! Са­ма цi­лу­ва­ла, а на дру­гих звер­тає, - од­рi­за­ла Хим­ка.

- Та то Ма­ру­ся цi­лу­ва­ла, - до­да­ла тре­тя дiв­чи­на, ще пiд­лiток, ука­зу­ючи на свою стар­шу сест­ру.

Маруся тiльки за­ко­пи­ли­ла гу­бу. Дi­во­чий кле­кiт на хви­лину зат­нув­ся.

- Чи ще ба­га­то на­ших не­має? - спи­та­ла, об­див­ля­ючись гурт, Гор­пи­на. - Не­має Ориськи та Ївги. Знаєте що? По­ки во­ни прий­дуть, за­ко­ля­дуй­мо ма­те­рi!

- Давайте! да­вай­те! - пiд­хо­пи­ли дру­гi. Гор­пи­на вискочи­ла­ упе­ред.

- Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! - гук­ну­ла.

- Колядуйте! - вiд­ка­за­ла Вов­чи­ха.

Дiвчата ста­ли в ко­ло; од­нi пи­та­ли: "Якої?", - дру­гi вiд­кашлювалися. Гор­пи­на по­ча­ла…

Зично її го­лос роз­дав­ся се­ред ха­ти, мов бренькiт го­лосної стру­ни або за­бiй у дзво­на… Зда­ва­ло­ся, то чер­ни­ця скли­ка­ла на мо­лит­ву своїх то­ва­ри­шок. Усi при­тих­ли, слу­хаючи то­го ви­гу­ку…

Це зра­зу усi­ма го­ло­са­ми пiд­хо­пи­ли:

Славен єси,

Он, сла­вен еси!

Наш ми­лий бо­же,

На не­бе­си!

I зно­ву ви­гук, i зно­ву "сла­вен"… Ко­ляд­ка бу­ла довга-дов­га. На кi­нець нас­пi­ли i жда­нi: Ониська - ми­шас­та i Ївга - товс­ту­ха.

- Оце на­си­лу вир­ва­ли­ся! - вип­рав­ля­ла­ся Ївга. - За­бi­гаємо до од­нiї - пiш­ла, ка­жуть, ту­ди; до дру­гої - у дру­гий край. Як пiш­ли шу­ка­ти, як пiш­ли бi­га­ти - на­си­лу до­пи­та­ли­ся. А тут iде­мо до вас - стрi­ва­ють па­руб­ки: "Ку­ди, дiв­ча­та, че­ше­те?" Ми вiд їх, а во­ни - за на­ми… На­си­лу втек­ли!

- А Ти­мо­фiя б то i не ба­чи­ла? - спи­та­ла, ус­мi­ха­ючись, Гор­пина. Ши­ро­ке, чор­не ли­це Ївги ще дуж­че по­чор­нi­ло; очi за­блищали.

- Хай вiн то­бi на шиї по­вi­ситься! - сер­ди­то од­ка­за­ла Ївга.

- Тю-тю, дур­на! Я жар­тую, а во­на - навсп­равж­ки, - ви­пра­в­ляється Гор­пи­на.

- От ще пог­ри­зуться… А - грiх! - умi­ша­ла­ся Вов­чи­ха. - Свої, та й не ми­ри­те­ся… йой, йой, йой! - I ста­ра за­хи­та­ла си­вою го­ло­вою.

- Чого ж во­на ме­нi очi ви­би­ває Ти­мо­фiєм? - не вгамо­вується Ївга.

- Ївго! го­дi! - умi­ша­ло­ся де­кiлька дiв­чат.

- Годi вам зма­га­ти­ся; по­ра зби­ра­тись! - пiд­ка­за­ли дру­гi.

- Пора, по­ра… Про­ща­вай­те, ма­мо.

- З бо­гом, дi­ти, щас­ли­во. А ко­ляд­ку про­пи­ва­ти - до ме­не.

- До вас! до вас! - I цi­лим гур­том по­ва­ли­ли з ха­ти.

Нiч яс­на, мо­роз­на. Пiв­мi­сяць ви­со­ко пла­ває у чис­то­му не­бi, го­рить; кру­гом йо­го стов­пи­лись зо­рi: як рiй ко­ло мат­ки, як го­рiш­ки ко­ло доб­ро­го край­ця хлi­ба, так во­ни витанцьо­вують та виб­лис­ку­ють кру­гом йо­го; а вiн, зрадiвш­и, так вис­вi­чує на все не­бо, так вис­ти­лає своїм свi­том ук­ри­ту бi­лим снi­гом зем­лю, го­рить в од­нiм мiс­цi си­зим ог­нем, у дру­гiм зе­ле­ним, у тре­тiм чер­во­ним, аж жовтог­арячим, - мов хто роз­ки­дав до­ро­ге на­мис­то по зем­лi. В по­вiт­рi ти­хо, хо­лодно, i мо­роз­не стоїть во­но й не повор­ухнеться, тiльки да­вить своїм хо­ло­дом, аж ди­ха­ти важ­ко, аж всто­яти не дає. По се­лу скрип, луск, гвалт­ле­мент… Там ри­пить бiльше деея­тка нiг, пе­ре­бi­га­ючи ву­ли­цю; пiд ха­тою чується: "Бла­гос­ло­вiть ко­ля­ду­ва­ти!", а там, з да­ле­ко­го краю, до­но­ситься i са­ма ко­ляд­ка… Че­рiд­ка ви­со­ких го­ло­сiв мчиться по­над се­лом, бу­дить зас­тиг­ле хо­лод­не по­вiт­ря, ве­се­лить кри­вi ули­цi, дра­тує со­бак по дво­рах… Жи­ве, гу­ляє Мар'янiв­ка! Свiт­ло го­рить у кож­нiй ха­тi; у кож­но­го свої гос­тi, а не гос­тi - то свя­то.

Дiвчата, вис­ко­чив­ши з дво­ру Вов­чи­хи, роз­ки­ну­лись на не­ве­лич­кi ку­пи. Гор­пи­на i Хрис­тя - од­на ко­ло дру­гої.

- Про ко­го то ма­ти на­тя­ка­ла? - спи­та­ла Хрис­тя.

- Про ко­го? Зв­iсно, про Фе­до­ра! - од­ка­за­ла та й од­бiг­ла до дру­гих. Хрис­тя тро­хи одс­та­ла. "Та нев­же той Фе­дiр так уби­вається за мною? - ду­ма­ла во­на. - Пи­тав, чи бу­ду я? Пi­дож­ди, стрi­ну я те­бе де-не­будь, уже ж прав­ди до­пи­та­юся; та вже ж i за нiс по­по­вод­жу!.. Ко­ли ка­же твiй батько, що з ума те­бе зве­ла, - хай не­дур­но ка­же!" - нах­ва­ля­ла­ся Хрис­тя. їй так гар­но, так ра­дiс­но на ду­шi, лег­ко на сер­цi… бо той, що i за нею по­би­вається, її лю­бить… Во­на не зро­бить так, як чор­на Ївга зро­би­ла, та й ще сер­диться, ко­ли їй на­тя­ка­ють на Ти­мо­фiя. Нi, во­на не са­ма од­дасться до рук, а вiзьме йо­го в свої ру­ки. Хрис­тя ус­мiх­ну­ла­ся, при­га­ду­ючи, що б йо­го зро­би­ти та­ке Фе­до­ро­вi, як стрi­неться? На неї най­шла та дi­воцька жар­тiв­ли­вiсть, якої во­на дав­но вже не звi­ду­ва­ла.

- Чи пi­де­мо, дiв­ча­та, до Суп­ру­нен­ка ко­ля­ду­ва­ти, чи мине­мо? - спи­та­ла во­на, на­га­ня­ючи гурт.

- Пiдемо. Чо­го ми­на­ти? Цей край обiй­де­мо та то­дi й на дру­гий.

- Ви йдiть, а я не пi­ду, - ска­за­ла Хрис­тя.

- Чому?

- Боїшся, щоб Грицько цiп­ка не дав? - цвiрк­ну­ла Ївга.

- Ось пi­ди, пi­ди!..