Мальви - Іваничук Роман
Замбул був твоїм першим радником, я над ним не владний.
— Дозволь, султане, мені сказати слово, — повернувся до Ібрагіма Hyp Алі. — Замбул купив галеру в капудана-баші. Я арештував адмірала, і ти матимеш змогу покарати його якою хочеш карою. Але ж не може бути, щоб такі справи творилися без відома командуючого військами.
Ібрагім остовпів від такого повідомлення яничара-аги. Він був би знову заверещав, та від страху пропав голос і, замість крику, прошелестів шепіт:
— Зрада... Зрада! Тугру, тугру віддавай! — простягнув руку до великого візира.
Здригнувся Аззем-паша. Він кожен раз, приходячи на аудієнцію до султана, чекав цього наказу, який означає — смерть. І все-таки приймати вирок від безумця здалося тепер страшним блюзнірством.
Він вийняв із кишені печатку і, повільно ступаючи, ніс її султанові.
— Тебе, Ібрагіме, як це годиться, називають сонцем. Так, ти заходяче сонце османської династії, яке кидає на землю довгі тіні, що сповіщають ніч... Я з радістю умру і перед смертю оплакую тих, хто мусить жити під таким володарем. Вони ж бо будуть свідками божевільних вчинків юродивого султана і упадку імперії.
Ібрагім злякано відступав у глиб кімнати: на нього насувалася могутня постать велетня, який зараз його розтопче. Султан забув у цю мить, що при вході стоять озброєні капиджії, а поруч всесильний яничар-ага, який тримає у руках яничарське військо і його на султанському троні.
Тугра наближалася до очей, ставала великою, як мідь таці, як жорнове колесо, і заступила врешті цілий світ: ще мить — і вона накриє його, розчавить, і від Ібрагіма зостанеться тільки великий знак на мармуровій долівці — пам'ять для прийдешніх султанів.
— Беріть його! — скомандував Hyp Алі.
У селямлик вбігли капиджії. Вони накинули на голову великого візира чорне полотнище і виволокли його за двері...
В цю хвилину несподівано для Ібрагіма і Hyp Алі до султанського селямлика увійшла валіде Кьозем. її висока постать неначе виринула з провалля, в якому безслідно щез великий візир, валіде різким рухом відкинула чорну шаль з обличчя, і воно, непроникливе, суворе, вмить сповнилося материнської доброти.
Hyp Алі насторожився. Чому Кьозем тут? Сьогодні вранці, коли він, яничар-ага, і анатолійський бейлербей Муса-паша вирішували долю великого візира в її світлиці, валіде не сказала, що зайде на султанську половину. Що надумала ця камінна жінка з очима кобри?
Валіде підійшла до Ібрагіма, який ще не отямився від смертельного переляку, і поклала йому руку на плече.
— Твої, о сину, помисли в діло втілені, воістину дивують підданих і близьких по крові. Ти мужньо розправляєшся з ворогами і щедрою рукою пригортаєш до себе тобі відданих. — її губи стягнулися у вузьку смужку, вона глянула на поставного і владного яничара-агу, готового прийняти з рук Ібрагіма державну печатку, яка поки що валялась на долівці, і мовила: — Анатолійський бейлербей Муса-паша тут. Він падає до твоїх ніг і славить аллаха за високе довір'я султана, який велить йому взяти тугру.
Обличчя Hyp Алі осунулося, посіріло. Бейлербей Муса, а не він? Але ж уранці... Він повернувся до султана і заволав:
— Великий падишаху, вона...
Та не докінчив. До селямлика увійшов Муса-паша, а за ним озброєний почет. В Ібрагіма засіпалась нижня щелепа, він сам нагнувся за тугрою і тремтячою рукою подав її анатолійському бейлербеєві. І тут перевтомлені нерви здали, він затрусився від приступу божевільної люті, заверещав і, вихопивши з піхви кинджал, замахнувся ним на яничара-агу.
— Замбула, Замбула дожени! Живого Замбула дайте мені, і ви побачите те, чого ще не бачили стіни Біюк-сарая! Смерть, о, яку смерть побачите!
Валіде своєю постаттю заступила султана від очей присутніх, а він у приступі шалу корчився, скавучав і стискав пальці довкола уявної шиї євнуха...
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Нащо, мамо, так казала,
Татарчатком називала?..
Українська народна пісня
Тільки одне літо пролітувала Марія в Мангуші, а там знову подалася з Мальвою на Чатирдаг — голод виморював Крим. Стратон залишався сам, з кожним роком старів, та все думав одне й те ж: як далі житиме без Марії, коли вона заробить грошей на ту грамоту і помандрує з Мальвою в рідні краї. Звик до них, рідні йому стали, і страшно було подумати тепер, що на старість залишиться один як палець.
А може б, і самому?.. Ой, та чого?.. З України ні вітру, ні хвилі, лежить вона десь там під синім небом і щулиться під нагайками або спить уже мертвим сном, стратована, столочена, кров'ю стечена. Гай, гай... І навіщо їй нести туди рештки своїх надій, решту життя свого на сплюндрування, на погибель?
Але ніщо не може переконати Марію. Наче скупий лихвар, складає алтин до алтина, недосипляє, ночами гроші перераховує.
В Марії турбота ще й про Мальву. Того літа, коли не йшли на Чатирдаг, щось трапилося з дівчиною, ніби підмінили її. То гаморіла, пурхала, мов метелик, понад Узенчиком — годі було її на місці втримати, а раптом стала мовчазною, не по-дитячому задуманою. Не чує, коли її кличуть, водить голубими очицями по світу, а видно: не існує для неї нічого, крім якихось своїх думок, невідомих матері.
Підозрівала Марія: тут виною Ахмет. Бачила, захопився парубок дівчинкою, то, може, й вона задивилася, адже буває це в дітей. Не залишала більше Мальви в Юсуфа, жила разом із нею в курені біля корів і верблюдиць та все приглядалась, чи не зустрічаються вони часом вечорами. Ні, не бували разом. Гасав він на своєму коні по верхах, іноді з'їжджав на чаїри, та все здалеку бовванів, а Мальва була холодно спокійною.
Сказала якось Марія дочці:
— Там Ахмет приїхав. Ти не підеш з ним погратися?
— Ні, мамо. Я вже не маленька, щоб гратися.
Ще більше дивувалася мати: що могло трапитися з дитиною, звідки взялася жура в неї? Чи то, може, прийшла несвідомою в її душу туга за рідним краєм? Раділа від такої догадки, сказала дочці потаємно:
— Скоро ми в хана грамоту купимо і підемо назавжди на Україну.
— А хто тепер хан? — спитала Мальва, зовсім байдужа до материних надій.
— Мухаммед-Гірей... Він, кажуть, любить гроші і радо дає ярлики за бакшиші.
— Ханом мав бути Іслам-Гірей... — відповіла в задумі Мальва, і дивом пойняло Марію: звідки їй знати такі речі, що це в неї за мова?
— Що ти можеш відати про ханів, Мальво? — з тривогою схилялася до неї мати. — Хто говорив тобі таке?
— Та я... я від татарок чула... — похопилася дівчина і відвернула голову, аби не помітила мати рум'янців, що раптом червінню впали на щоки.
— Нам усе одно, дитино, хто хан, — мовила Марія. — Аби лише не відмовив, аби не відмовив... У рідний край підемо...
Мальву вже не тривожили слова про Україну, про дніпровські степи. І не виглядала їх більше з Еклізі-буруну, і до тисячоголової печери не ходила, і забулася легенда про Орак-батира. Наче в одержимої снувалися її думки вузькою ущелиною Ашлама-дере до Бахчисарая і заповнювали весь світ. А мама знову про свій рідний край, знову про те...
— Чого нам їхати туди, мамо? Хіба тут погано?
Марія сказала б навіщо. Та чи зможе зараз Мальва це зрозуміти? Тут вона виросла і побачила світ свідомими очима, чужі пісні вперше зворушили дитячу душу, чужа віра канула отрутою в мозок дитини... Та вже недовго. Побачить дівчина тирсові степи, сади в молочному цвіту, кучеряві верби, білостінні хати, траву шовкову — і полюбить. Бо хіба є десь краща земля?
"Ти будеш третьою, але першою дружиною Іслам-Гірея", — товклась заодно думка в дівочій пам'яті, муляла душу і не в'яла, не крушилась серед одноманітних днів роботи. Гарячі очі ханича, його буйна велична постать щораз зриміше поставали перед нею, щораз чутніше відчувала на своєму плечі міцний потиск його долоні. Де ж дівся лицар, який назвав її своєю? Загинув у битві, помер, убили?.. "Що це мама знову з тією грамотою? Я нікуди, нікуди не хочу їхати!"
Аж третього літа Ахмет перейняв Мальву, коли вона поверталася від корів з бурдюком, повним молока.
— Мальво!
Він скочив із коня і несміливо підійшов до дівчини. Мальва, збентежена — чей не запрошувати гратись "в ашики" прийшов Ахмет, він дорослий, і вона вже не дитина, — соромливо заслонила хустиною пів-обличчя і дивилася на стрункого вилицюватого юнака, змужнілого і красивого. А поруч з ним богатирською тінню став лицар, якого вона назвала ханом. Поруч із пастухом. Той тримав у руці меч, а цей — карбач, стан богатиря облягав золотом шитий кунтуш, у пастуха звисав із плечей сірий чекмень, з Ісламових очей била владність і сила, з Ахметових — покора і несмілива любов. Мальві стало жаль Ахмета: адже він врятував її ще маленькою від смерті, він подарував їй стільки радості отим незабутнім "укум-букум-джарим-барим" І все ж — не такий він, не такий, не такий...
— Мальво, — прошепотів Ахмет, простягаючи руки. — Ти найкраща троянда серед усіх троянд на світі, ти найкраща квітка на чаїрах Чатирдагу, ти світло очей моїх... Я люблю тебе. Не закривай переді мною свого обличчя, не відвертайся від мене, я люблю тебе — свідками всі ангели раю, сам аллах...
Пломеніли пристрастю Ахметові очі, він поривався до дівчини всім тілом і насилу стримував себе.
Мальва боялася такого Ахмета і заперечливо хитала головою.
— Поглянь! — парубок вийняв із кишені чекменя жмут волосся, що його тоді так шалено стяв з Мальвиної голови, креснув кресалом, подув, і загорілося воно. — Я приворожу тебе! Поглянь іще! — Він вийняв із-за пазухи жовту пласку кіску, списану дрібною в'яззю. — Тут виписав на тебе ворожбу найученіший ворожбит із Бахчисарая. Ти будеш моєю, я люблю тебе!
Мальва злякано дивилася на розшалілого парубка і знову заперечливо похитала головою.
Тоді він вихопив із піхви ножа і з розмаху встромив його вістрям у м'якуш вище ліктя. Просякла кров крізь рукав, Ахмет навіть не скривився.
Зойкнула дівчина і, залишивши бурдюк, прожогом помчалася галявинами до шатра.
Невдовзі під'їхав до жіночого табору Ахмет. Він пошпурив бурдюком під ноги Марії і, не спитавши, де Мальва, сказав:
— Ахмет добрий, Ахмет не мстивий. Але Ахмет і не залізний. А тому на друге літо шукай інших чабанів і не приходь сюди більше!
З шатра вийшла німа Фатіма, вона дивилася на брата і розуміла його біль. Очі її сповнилися зла й ненависті, вона завила, підбігла до Марії і показала на степ, а в горлі булькотіли невисловлені прокльони.
Сахнулася Марія і зрозуміла, що чужа вона тут, що не можна їй залишатися далі в Юсуфовому коші — за братову кривду Фатіма жорстоко помститься.
