Українська література » Класика » Мальви - Іваничук Роман

Мальви - Іваничук Роман

Читаємо онлайн Мальви - Іваничук Роман

Війна з Венецією. Добре це чи погано? Теж, мабуть, добре, бо крові турецької виллється немало. Що відповісти гінцеві? Відмовитися виконати перший султанський наказ, коли ще кермо не прибране до рук, — ризиковане. Іти на Московітію, якій ще Мухаммед дав шертну грамоту [136], невигідно. На Україну? Ні, України чіпати зараз не треба. Тепер козацтвом зацікавилися Англія, Франція, Швеція, Голландія. Хмельницький здобув під Дюнкерком блискучу перемогу над іспанцями, він ще може стати Кримові в пригоді. А Ляхистан не платить упоминок, тож є нагода самим узяти, хоч султан і не каже йти на них. А піти треба — Крим ще не оклигав від голоду.

— Перекажи султанові, — сказав хан після довгої на-думи, — що покірний слуга Іслам-Гірей запевняє його у своїй відданості і є раб і порох перед ним. Але кримські люди в Стамбул не підуть — голод у нас, чим там поживляться? Підуть на гяурські землі за ясиром для султана.

...Аж зимою верталося військо Іслам-Гірея Покутським шляхом, ведучи поперед себе десять тисяч польсько-українського ясиру. А із Стамбула йшли у Варшаву посли запевняти короля Владислава, що напад на Польщу вчинив Іслам-Гірей за згодою Аззем-паші, за що великий візир покараний на горло.

Довгою була дорога, холоднеча косила бранців, ремствували мурзаки і сеймени на те, що після султанської саути не залишиться їм нічого.

За Перекопом відібрали дві тисячі сильніших мужчин для султана, рештою почали ділитися між собою. Хан послав Сефера Газі і калгу Крим-Гірея наглядати за розподілом.

Невдовзі незрозумілий гамір, дзенькіт і стрілянина долинули до ханського шатра. Стали у засніженому степу один супроти одного два ворожі табори: мурзи на чолі з Крим-Гіреєм і сеймени — з Сефером-агою. Загриміли литаври, понеслись мурзацькі воїни в гостроверхих чорних шапках на сейменів, закованих у кольчуги і шоломи. Стялися алебарди і бердиші одвічних-суперників за здобич. Загавкали пищалі і кремінні пістолі, засвистіли стріли, задзвеніли ятагани і шаблі.

Вдарив хан шпорами коня, прискакав на поле битви, та спинити не мав уже сили. Мурзи оточили сейменів і кришили їх шаблями.

— Истер! Истер! [137] — несамовито кричав хан і, наражаючись на смерть, носився по полю. Бій почав стихати, повернули коней мурзи і збіглися з усіх боків навколо хана.

До Іслам-Гірея під'їхав на коні ширінський мурза, син гордовитого і владного Алтан-бея, який не забув ханської зневаги під час коронування.

— Хане, — сказав він, дихаючи клубками пари в обличчя своєму вождеві, — ти наш володар, а ми твої слуги. Нема володаря без слуг, піддані ж завжди знайдуть собі пана. Ми згодні коритися тобі, але ж не самозванцеві, в жилах якого не тече й краплі благородної крові. Вели арештувати Сефера Газі, який, мов боягузливий тхір, утік із поля бою. Ми знайдемо його. Ось тобі готовий наш ярлик на його арешт, прибий тамгу. Не можуть беї терпіти, щоб головним агою війська татарського був ниций раб, який виріс на грабованих сейменських харчах.

Сахнувся Іслам-Гірей: засудити до страти аталика! Він підвів було руку, та опустилася вона — в цю мить не мав ханської влади і повернути міг її лише ціною життя Сефера. Обличчя мурз були суворі й рішучі, очі їхні говорили: "Ми тебе посадили на трон, ми тебе й знімемо з нього". І тоді ханові згадалися поради аталика: у вождя повинно бути два обличчя — лицаря і підступного змія. "Так ось на кому мені доводиться здійснювати вперше твою науку, добрий мій вихователю!"

Ширінський мурза подав Ісламові записаний папір, хан зняв із пальця перстень і тремтячою рукою приклав його до ярлика.

Відділ бейських воїнів полопотів степом у напрямі Кафи в погоні за Сефером-агою.

Тоді до хана під'їхав володар Перекопу Тугай-бей і мовив, не розпогіднюючи свого зцупленого жовнами обличчя:

— Хане, я в десять разів сильніший за тих, яким ти сьогодні скорився. Сильніший я зі своїми ногайцями і від тебе. Але не личить міжусобитись тоді, коли на ханський престол послав аллах мудрого вождя. Сефер-ага перебуде лихий для нього час в Ор-капу. Така голова не повинна злетіти з пліч. І твоя теж. Можеш розраховувати на мене, хане.

Довго Марія чекала прийому в хана. Повернувшись із походу, він не впускав до себе нікого. Аж у намазний день [138], коли сусід сусідові приносить хийчагу [139] за упокій померлих душ, а перед воротами ханського палацу роздають жебракам і циганам їжу, Іслам-Гірей прийняв прохачів.

З трепетом заходила Марія до ханської канцелярії в супроводі мангушського кет-худи, який за добрий калим погодився посвідчити, що Марія і її дочка — правовірні мусульмани, що повертаються вони до гяурів, аби проповідувати серед них найсправедливішу на землі віру.

Залишивши чарики на сходах, Марія увійшла до канцелярії і впала ниць перед ханом. Іслам-Гірей мовчки кивнув на казнадара, що сидів збоку за столиком. Той велів розповісти свою просьбу, вислухав, глянув на хана. Хан кивнув. Марія висипала перед казнадаром купу алтинів, тоді писець, що сидів поруч, почав писати.

— Прочитайте, — заблагала Марія. — Не вмію я. Писець прогундосив:

— "Жителям Мангуша Марії і Соломії, які удостоїлись отримати цей красномовний хаканський ярлик, можна пройти через укріплення Ор-капу в Ногайські степи і далі, і ніхто з моїх слуг хай не чинить їм ніяких перешкод.

Великий хан Кримського улусу

Іслам-Гірей"

Збулося! Кінець неволі! Та невже це правда? Марія кланялась і плакала, вибігла з ханського двора і щодуху помчала ущелиною до Мангуша.

— Мальво! Мальво! Соломієчко! — кликала на своєму подвір'ї, але ніхто чомусь не одізвався.

Відчинилися ворота Стратонового обійстя.

— Стратоне-е!

Стратон викульгав на поріг, обличчя його було брезкле і осунуте; він якось винувато розвів руками. Тривога прокралась у серце матері.

— Де... де Мальва?

— Я не пускав, просив, погрожував... Але вона як не при своєму розумі...

— Та що ж трапилося?! — закричала в розпачі Марія, і закляклі руки звелися до горла, наче хотіла себе задушити. і

— Заспокойся, Маріє... Чей же не вмерла. Приїхав сьогодні до нас якийсь там ханський стражник і сказав, що хан велить... не велить, а просить, щоб Мальва з'явилася перед нього. Я нічого не розумію... Яким вітром може відати хан про нашу Мальву... А вона поїхала... Казала, що вернеться і все тобі розкаже. Маріє, не бери собі того так до серця... Плачем лиха не виплачеш. Грамоту дістала? То завтра підете...

— Ось вона, моя кривавиця... Ось вона. Я знаю... Теперь я вже знаю... О боже!.. В ханські наложниці моя дитина! — Вона простягнула до Стратона руку з грамотою, хитнулася, схлипнула і непритомна впала на землю...

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Мати моя дорогая,

А я ж тебе не пізнала.

Скидай з себе свої лати,

Будеш з нами панувати.

Українська народна пісня

"Сказав пророк, хай над ним буде мир: підуть люди до раю по мосту-сірату, тонкому як волос і гострому як меч. І поведе їх Монкір..."

Цвяхом застряв цей хитромудрий хадіс у мозку Іслам-Гірея, і тлумачив він його сам, без хафізів, приймав його для себе, виконував собі з нього власну ханську тактику.

Багато днів після повернення з походу на Ляхистан Іслам не знаходив заспокоєння для свого сумління.

З усіх кутків, з-за канделябрів, через вікна з саду дивились на нього пронизливі очі з-під прискулених повік. Аталика прирік на смерть! Віддячив за науку, за врятування з неволі, за ханський престол.

А потім у пам'яті сплив почутий ще в Занджирли-медресе хадіс, неначе писаний для нього. Кожну людину веде свій ангел Монкір по тоненькій волосині риску. І тільки тим, хто ладен вигинатися, щоб зберегти рівновагу, хто може ущерблювати свою совість, вдається пройти по ній у рай. Ті ж, які йдуть прямо, падають у джаханнам...

Прийшов спокій до хана, а з ним дивне, блюзнірське відчуття вдоволення з перемоги над самим собою: для досягнення мети він зможе тепер усе зробити. Хай прямо йдуть ті, які мають тільки себе і своє сумління. У нього є Крим.

Довго не знав нічого про долю Сефера Газі. Йому бракувало аталика — не для заспокоєння совісті, для порад. Мусив тепер про все думати сам. Що зробити, щоб стати могутнім самодержцем, щоб тамгу він прикладав тільки тоді, коли захоче цього сам? З чого почати? Зморений голодом народ тягнеться до грабунків за Перекоп, а він знає, що зараз північних сусідів чіпати не можна. Беї тримають у своїх руках трон і військо — піти на них тепер нема ще сили. Порта поки що міцна...

Не приймав нікого, навіть калгу і нурредина. Чекав вістки від Тугай-бея. Цей залізний ногаєць стояв збоку, коли розшалілась злочинна битва за ясир. Не втрутився, коли хана оточили мурзаки. А в кінці подав йому руку. Звернутися тепер до нього, признатися в своєму безсиллі і стати залежним від нього? Ні, треба вичекати...

Нарешті з Ор-капу причвалав посланець з листом. Писав до Іслама сам Сефер Газі.

"Сину мій, я живий, і прийде час, що повернуся до тебе. Я радий, що ти вчинив саме так. Ти довів, що можеш бути ханом. Однак не зловживай моєю наукою, і аллах благословить твої наміри. Із спільниками будь дипломатом, а не іудою, з ворогами будь хитрий і підступний, як ядуча змія, а друзів, які тобі в пригоді можуть стати, не зраджуй. Друг ще простить, зате сама доля може часом помститися".

Вражений великодушністю аталика Іслам-Гірей спустився із спальних покоїв у малу мечеть і довго молився. Потім вийшов із палацу сам, без супроводу, і подався вгору понад Чурук-су в бік Качі. Вийшов стежкою на гору, звідки видно було резиденцію нурредині_ Казі-Гірея. Треба б поговорити з молодшим братом, порадитись, як бути з калгою Крим-Гіреєм, який став: на бік беїв. Але ні, ще рано. А може зовсім не треба... Добре, що Сефер Газі живий.

Повернувся і пішов горою по гребені до Чуфут-кале. Не хотілося сьогодні заводити ділових розмов. Минав букові безлисті гаї і поляни з промерзлими кущиками жовтобруньчатих ялівців; з низин тягнуло весняним запахом — там уже зеленіла трава, та й на верху хіба тільки за копичками ялівців сіріли клаптики снігу.

— Сефер Газі живий! — повторив ще раз уголос. — Він ще повернеться до мене, хай тільки я зміцнію. А зміцнію тоді, коли народ побачить різницю між мною і моїм попередником. Зніму військовий податок, який наклав Бегадир, відновлю на Перекопі торгівлю сіллю з гяурами, хай оклигає народ, хай наповнить животи.

Відгуки про книгу Мальви - Іваничук Роман (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: