Мальви - Іваничук Роман
А тоді піде за мною всюди, куди я захочу. Тоді затисну в жменю Ширінів і Баринів, на першому місці на дивані поставлю погорджуваного Яшлава, і стане він моїм вірним псом. А Тутай-бея назову другом. Людські скарги вислуховуватиму на вулиці і не шкодуватиму своїх щедрот. А тоді скажу туркам: "Додому йдіть з усюдів: з Кафи і з Ахтіара, з Судака і Керчі!"
Бадьорий настрій охопив Іслам-Гірея. Згадалися молоді роки, польський полон, тривоги за ханський престол, турецька неволя, і враз рвійною хвилею вдарився в серце спогад... "Ти — хан". Хто сказав ці два короткі слова, що напророкували нинішний день?.. Він і Сефер їдуть з Акмечеті до Бахчисарая віддати останню шану покійному Бегадир-Гіреєві. Сефер Газі навчає молодого Іслама державного розуму. А назустріч — дівчина, струнка, тоненька, ще дитина, і прекрасна, як пуп'янок тюльпана на світанку. "Ти знаєш, хто я, дівчино?" — "Знаю, ти — хан..." Звідки вона була? Ага, з Мангуша, Мальвою себе назвала. І він пообіцяв її знайти, коли стане ханом. Та це було давно... Можливо, дотепер і заміж вийшла. Але він обіцяв, його обіцянка мала бути платою за ворожбу. Лукавити з долею не можна. Треба розшукати її і хоч подякувати... Так, у намазний день він прийме прохачів, а Селіма пошле по неї. Хай зажадає від хана, чого сама хоче.
...Після обіду намазного дня Іслам-Гірей нарядився в легкий одяг воїна і в дивно молодечому настрої, наче й не тяжів над ним тягар ханства, скакав на коні до Ашлам-сарая, де мала чекати на нього юна ворожбитка з Мангуша. "Чи прийшла, чи розшукав її Селім? — думав дорогою. — І що сказати їй, чим винагородити? А може, таки спитати, чи не бажає, щоб хан виконав колишню свою обіцянку?" При цій думці ніжне бажання, якого давно не знав, пройняло тіло. Наче юнак, скочив Іслам-Гірей з коня і рвучко увійшов до селямлика, розсунувши портьєри обома руками.
Посеред кімнати стояла дівчина. Чорні брови збіглися до перенісся, від скронь до підборіддя спливала молочна блідість і ще краще відтінила смоляне волосся і темно-сині очі.
Стояла з відкритим обличчям, непорушна, злегка тремтіла. До неї підходив той суворий і гордовитий хан, що недбало кидає людям на голови мідні монети. Ой, ні, не він... До неї ступав той самий лицар, якого колись зустріла в Ашлама-дере — з мужнім обличчям, гострим гарячим поглядом, з випнутою вперед бородою...
Іслам-Гірей торкнувся долонею до її лиця і проказав, ласкаво усміхнувшись:
— Я не можу впізнати тебе, красуне, хіба по твоїх очах, що сині, як води дарданельські. Бачиш, сповнилося твоє віщування, і я готов сплатити тобі борг.
— Мідними монетами? — тихо спитала Мальва.
— Я зроблю все, що тільки ти захочеш. Але грошей, пам'ятаю, я тобі не обіцяв... — Іслам торкнувся в хвилевій задумі пальцями до бороди... — Я сказав тобі тоді...
— Ти сказав: "Будеш моєю третьою, але першою дружиною, " — докінчила за нього Мальва, не зводячи з хана заворожених очей.
— Це пам'ять розуму в тебе, Мальво, чи пам'ять серця? — спитав Іслам, вражений безпосередністю дівчини.
— Не знаю, не розумію...
— Ти б погодилася стати моєю дружиною?
— О, так! Як же інакше? Я ждала і вірила, бо ці слова сказав мені лицар. Тільки мама нічого не знає... Хан повернувся до дверей.
— Селіме! — гукнув. — Скачи в Мангуш і привези сюди її матінку. Скажи їй: хан до ніг кланяється матері найчарівнішої у світі красуні і просить прибути у свої покої...
Ним опанувала пристрасть справжньої любові, якої не знав досі.
Він схопив на руки Мальву і пригорнув її до себе. Вперше в житті відчула Мальва міць і солодкість чоловічих обіймів. Інстинктивний жіночій протест стрепенув нею, вона вихопилася з ханських рук, знесилена і спрагла, як тоді — у сні на Чатирдагу.
— Ти хан великий і могутній... Та я скоряюся тобі не тому, що ти хан. Я люблю... Благаю, не зроби мене бекечею [140] в гаремі...
— Не бійся, красо моя. Ми завтра ж справимо кябін [141].
Повернувся Селім. Він був не такий, ніж перше. Очі, в яких завжди світилися відданість і готовність у кожний мент умерти за хана, заволоклись тривогою, збентеженням, сумом.
— Хане, — сказав він. — її мати... вмирає. Зойкнула Мальва, прожогом кинулась до виходу і погналась ущелиною.
— Мамо-о!..
Миготіли різнобарвні плями перед очима; все, що сталося сьогодні, здавалося тепер їй сном, а дійсність прийшла страшною вісткою: мати вмирає. Через неї, через неї... через неї...
Вбігла в хату. Стратон стояв біля постелі чорніший від ночі, вороже глянув на Мальву.
— Ти заплатила їй за все. І за своє народження, і за те, що не дала тобі загинути в цій страшній неволі...
— Вмерла?! — скрикнула Мальва і припала до матері. — Вай, вай анам! [142]
Марія розплющила очі, кволо прошепотіла:
— Ти тут, дитино?.. О Соломієчко моя. Не плач, не плач, я... я не хвора, тільки'серце не послухалося чомусь. Скільки воно витримувало... Я завтра встану. І ми підемо на тихі води... на ясні зорі... О, як я чекала цього дня! Грамота у нас є, ми вільні... Чому ти йшла до них, дитино?
Мальва впала перед матір'ю на коліна і чолом притулилася до її шорсткої долоні.
— Мамо, чуєте, мамо... — Марія підвела голову. — Ти вислухай мене. Я чекала його... Хіба я могла знати, що цим завдам тобі горя? Я полюбила його ще малою, він тоді не був ханом. А ти ж мене мусульманкою виховувала, я не вмію тужити за тим, що ти, хоч і хотіла. Я не знаю тих ясних зір і тихих вод твоїх. Вони в мене тут — у долині Узенчика, на верхах Чатирдагу, на вулицях Бахчисарая, в його очах. Але той край, що ти оплакала, не чужий мені, бо він твій. І якщо хан мене любить, хіба він піде плюндрувати землю моєї матері? Я люблю його, мамо. І ти не губи мене своїм краєм так так само, як мій згубив тебе...
Мальва ридала і цілувала Маріїні руки. Марія підвелася, спершись на подушку ліктями, їй у голові не вміщалось, що той самий хан, перед яким вона сьогодні лежала ниць на землі, має стати її зятем. Тут щось не так... Вона — полковничиха Самійлиха — ханська теща? Роздивилася по хаті, заглянула Стратонові у вічі, чекаючи від нього поради. Але він не відповів на її німу просьбу. Руді брови опустилися аж до повік, і докір тьмянів у його блідуватих очах.
— О Ісусе, що я наробила! — схопилася обома руками за волосся і забилася в розпачі на постелі.
У п'ятницю перед обідом із Мангуша виїхала крита шаламаджею [143], замаєна пальмовим віттям кантара. Спереду сидів молодий погонич, погейкував на п'ять пар гладких білих волів і розкидав у натовп, що висипав із Мангуша і Бахчисарая в ущелину Ашлама-дере, барвисті хустинки. Позаду кантари йшли музиканти, виграючи на зурнах і чонгарах [144].
Весільна процесія зупинилась перед літнім ханським палацом, їй назустріч вийшов сам Іслам-Прей у соболиній шубі. Він підійшов до кантари, розсунув шовкові завіси і виніс на руках молоду, закутану в золоту фередже, закриту яшмаком із рожевої турецької кисеї. Під музику, гамір і вигуки він проніс її між рядами людей і зник за воротами палацу.
Постояли мангушці і розійшлися — здивовані, заздрісні, а деякі з надією, що чей заступиться за них колись молода султан-ханим Мальва.
Ні Марія, ні Стратон не проводжали весільну кантару, не бенкетували на доччиному весіллі. Сиділи зі своїм чорним горем у Стратоновій світлиці, такій тихій-тихій, мов по покійнику.
Сім веж Ор-капу навіки зачинилися перед Марією, пересунулися з Перекопу, і зупинилися непройденими горами довкола Маріїної домовини над долиною Узенчика.
Дотепер цих скель не помічала Марія. Адже біля їхніх стін жило тільки її тіло, працювали тільки її руки на гріш, а душа, а надія були далеко поза ними, тому скелі не гнітили. Нині ж вони зійшлися, стулилися білими ребрами, загородили той вузький прохід, яким довгими роками мандрувала з Мальвою у край веселий...
Дві гори: Анам-каяси і Балан-каяси... Гора-мама і гора-дитина. Колись, кажуть старі татари, тут жила вдова з дочкою. Посватався до Зюлейки розбійник, і пішла Зюлейка йому назустріч. Побачила це мати і закричала: "Краще камінням станьмо!" І перемінилися обидві на скелі.
О, якби мала тепер Марія таку чарівну силу!
Не втішив її ханський багатий агарлик — плата за наречену. В десятикрат повернулися Марії тяжко зароблені гроші на грамоту. Та кому тепер вони були потрібні?
Минув тиждень, другий, і вибралася стара мати, ханська теща, до палацу провідати дочку. В чорному і чорна на обличчі, мов тінь людська, підходила до зачинених залізних воріт. Зупинив її стражник у гостроверхому шоломі, з бердишем у руці.
— Куди, стара!
— Я до дочки, — сказала, блукаючи поглядом по землі. — Вона дружина ханська.
— Ти? Мати Мальви-ханим? — здивувався стражник, і тепер підвела на нього очі Марія. Довго дивилася на воїна і вже забула, чого прийшла. Десь вона бачила це біляве обличчя, колись воно майнуло повз неї і дивно стривожило материнське серце... Ах, це було давно, тоді, коли покійний хан Бегадир вирушав на Азов, а вони обидві з Мальвою вперше мандрували в гори, тікаючи з голодного степу... Так, так, це той, схожий на святого, що береже матір божу на скелі Успенського собору. Тоді Марія не бачила його очей, а тепер вони дивилися на неї холодно і неприступно, але такі знайомі, такі знайомі. Боже, це ж Мальвині очі!
Вражена неймовірною здогадкою, підступила Марія, простягнула руки, і зів'яли вони.
— Ти — мати ханим Мальви? — спитав ще раз сеймен Селім, уже м'якше, та все ж з недовір'ям.
— Так, так... — шепотіла. — А ти, хто ти? — запитувала і слабла. — Хто ти?
— Не годиться воїнові на службі з жінкою розмовляти, — суворо відповів Селім, але не зачиняв воріт, стояв скований безумним поглядом цієї незнайомої жінки. — Добре, — сказав по хвилині, — я доповім кизляру-азі, що до ханим прийшла її мати.
— Хто ти? — не чуючи його слів, допитувалася Марія. — Ради життя твоєї матері, скажи, хто ти?
— Я не маю матері. В мене не було її... — відповів, і сум промайнув по суворому обличчю воїна, промайнув тінню хмаринки і щез.
— Хто ж народив тебе на світ? Чей же мусив хтось тебе на світ народити! — скрикнула Марія, і відступив за ворота збентежений Селім. — Ні, ні! Не зачиняй, благаю! — впала на коліна Марія. — Скажи мені тільки одне: звідки ти прийшов сюди?
Селім підвів її з землі, мовив лагідно:
— Ти хвора розумом, жінко, і йди собі.
