Мальви - Іваничук Роман
Рабська покора, з якою він завжди входив у царські покої, зникла з його обличчя.
— Ти ще не бив мене, султане, і краще не роби цього. Замбул стане гніватися. Як керуватиме сонцеликий султан великою імперією, коли не стане всезнаючого Замбула? Самотність пасує тільки аллаху, бо він непомильний, великий Ібрагім на самоті може помилитися. А тоді Hyp Алі не пожаліє твоєї голови, як не пожалів Амуратової. Я ж тобі даю, як завжди, щиру пораду: пошли негайно по Іслам-Гірея на Родос, а по Мухаммеда у Крим.
Ібрагім стояв з опущеними руками, піт горошинами стікав по рідких волосинках борідки. Тепер він зрозумів: ота його могутність, те сплескування в долоні було самообманом. Усі ці роки ходив він по палатах, обдурений своїми ж підлеглими, і влада його триватиме доти, доки вони захочуть. Кара-гез! Все, що було дотепер, — це Кара-гез, а він, перекостюмований у султанський одяг в'язень, тішить публіку так, як цього хоче Hyp Алі і цей потворний владика. Ось він, балаганщик, розправив перед актором спину, дає йому зрозуміти, що вистава мусить мати кінець. Продовжити!.. За всяку ціну продовжити виставу. Грати так, щоб вона була цікавою, щоб публіка просила ще і ще, не вимагала опускати завісу...
...Гордо ступав Іслам-Гірей до султанського селямлика. Він уже був упевнений в перемозі. Розумний Сефер Газі — великий друг і мудрець! Але дивне одне: чому йому не допомогли капи-кулу — сеймени, а перекопський бей, який послав на султанське торжище свого салердара-агу [131] Мемета з мішком золота? Ісламові згадалася розмова з аталиком у Ашлама-дере: "Хто буде твоєю правою рукою?" Мансур-бей хоче бути нею. З Мухаммедом, видно, не вдалося. А чому? Невже брат не ласий на гроші? А може, побоявся бей давати золото в нездалі руки? І дає їх сильнішому, щоб купити хана для себе. Так... Але ж коли хабар заходить у двері, правда виходить крізь вікно. Невже йому не вдасться чинити свою правду, бо він куплений хабаром ще до вступу на престол?
Ібрагім возсідав на краю басейну, спершись ліктем на подушку. Він силкувався надати своєму обличчю виразу зверхності і владності, та блідість, змережана кров'яними жилками, робила його нікчемним, жалюгідним. Біля султана стояв задуманий великий візир.
Іслам-Гірей, постоявши мить перед своїми повелителями, вклякнув на землю, і тоді побадьорішав султан.
— Бачиш, Ісламе, я призначаю тебе ханом. Подивлюся, який ти є. Ти мусиш бути другом мого друга і ворогом мого ворога. Чи правда це, скажи, що Мухаммед готував зраду?
Іслам-Гірей глянув на великого візира. Аззем-паша знає, хто посилав бунтарські листи в Крим. Він зараз може про це нагадати. Але відступати нема куди.
— Не смію заперечити того, що є правдою, — відповів. — Правда — вище моєї любові до брата.
Іронічний блиск спалахнув у очах Аззем-паші і погас.
— Введіть Мухаммеда, — сказав Ібрагім.
Іслам рвучко повернув голову до дверей. Не сподівався побачити тут брата. Виходить — ще не перемога. Мовчазний Аззем-паша влаштує зараз допит Гіреям.
— Бачиш, Мухаммеде, — так само силувано повільним і наставницьким тоном вів далі Ібрагім. — Ти не хотів бути моїм другом, то поїдеш сьогодні на Родос, і дякуй, що дарую тобі життя. Але звідти вже не повернешся. Що маєш сказати?
— Крім поклону ногам твоїм, султане, нічого нині зробити не можу. А братові своєму з твого високого дозволу хочу нагадати приказку: "Коли риєш яму, рий по-своєму зросту".
Великий візир мовчав; Ісламові відлягло від серця:
— Не гоже розмовляти підданим у присутності повелителя, але коли намісник аллаха дозволив нам, ницим, отверзти уста, то скажу тобі, дост-ака [132]: яму по своєму зросту вирив ти. Мені ж ти повинен бути вдячний. Адже тільки три Мухаммеди правили в Криму, ти — четвертий. Всі вони померли раніше своєї смертної години, і всі поховані в Ексі-юрті на околиці Бахчисарая. Ти ж на Родосі доживеш до глибокої старості і закінчиш свій шлях у мирі й спокої.
— Але мене ти замінив, — відповів Мухаммед. — То звідки така впевненість, що не успокоїшся замість мене в усипальниці моїх тезків?
Ібрагім кивнув рукою, Мухаммеда вивели. Потім зміряв поглядом Іслама, і знову боягузлива блідість виповзла на його худі щоки. Він боявся цієї людини, що стояла перед ним у стриманій покорі і не усміхалася улесливо на його слова. Але відмінити свого рішення не мав сили. Великий візир мовчав, Hyp Алі чомусь не прийшов, Замбул же, певне, підслуховує за дверима.
— Скільки тобі років, Ісламе, і як ти сідаєш на коня? — спитав султан по хвилині.
— Мені всього сорок років, султане, а сідати на коня я тільки починаю, — відказав Іслам, і звелись острішкуваті брови у великого візира: Аззем-паша не чекав від нього таких відточено зухвалих слів.
— Ну, йди, — промовив тихо султан і додав, як щось не потрібне, другорядне: — А служи мені правдою.
Іслам-Гірей поклонився, підійшов до Ібрагіма, поцілував полу його кафтана і повернувся до виходу.
Слуги наділи на нього соболину шубу, покриту парчею. оперезали шаблею, прикрашеною дорогоцінним камінням.
Нового кримського хана супроводжував Аззем-паша у двір. Іслам ждав від нього настанов, але великий візир і тепер не промовив ні слова. Тоді хан сам зупинився і сказав, дивлячись в очі старому:
— Великий візирю, я прошу, щоб мені Порта не заважала різними фірманами розпоряджатися долею Криму.
Аззем-паша витримав гострий погляд Іслам-Гірея і вперше за нинішній день вимовив:
— Тобі підвели коня в добру для тебе пору, іди, я завадити тобі не встигну.
І знову зустрілись віч-на-віч володар і мудрець.
— Ти сказав тоді, Омаре, що кожна чужа земля сповнює наш народ тривогою. Поясни, що ти мав на увазі?
Великому візирові недаром згадалися саме ці слова меддаха. З-перед очей не зникав образ незалежного і гордого Іслам-Гірея, який явно обдурював Ібрагіма і повернувся у свій Крим не для жирування. Війна з Кримом неминуча, але хто тепер вийде переможцем, коли туди пішов царювати лицар і дипломат, а в Туреччині на престолі сидить недоумкуватий султан?
— Ця біда візирю, почалася з фальшивого твердження, буцімто не може бути різних народів на лоні ісламу. Скільки крові марно пролилося во ім'я цього догмату, а що вийшло? Татари залишилися татарами, точніше — озлобленими татарами, болгари і греки ісламу не прийняли. Мало того: в боротьбі проти нашої імперії вони зміцніли духовно, і розплата над турками неминуча. Хіба ти не був свідком того, як з'єдналися у спільній боротьбі проти нас руські й українці під Азовом? А що, власне, винен турок? Чи йому краще жити від того, що османи розповзлися по світу, чи потрібна йому Сербія або Єгипет для того, щоб він мав що їсти? Але відповідати змусять...
— Невже немає ніякого виходу?
— Турки почали своє існування з завоювань. Я ж гадаю, що народ, який не поклав міцних основ свого власного господарства, повинен бути сам із собою. Бо коли він прагне розвиватися за рахунок інших, тоді стається щось зовсім протилежне його бажанню. підкорені народи міцніють, панівні ж вироджуються, живучи чужим хлібом, розумом, мистецтвом.
— Наче чорний демон, ти пророкуєш усім нам загибель, Омаре. Як же так: пропаде наша могутність, і сліду від неї не залишиться?
— Хто це може знати? — відповів Омар ухильно. — Он глянь на золотий піастр. Золото є змістом монети, сама ж монета є тільки формою для змісту. Хтось колись з'єднав зміст з формою з метою користі. Уяви собі, що мета раптом втрачена — піастр не йде на ринку. Хіба пропаде зміст, якщо він справді золотий? Ні, він потрібний для нової форми, для нової мети.
Тихо відчинилися двері до візирового селямлика, на порозі став озброєний капиджій. Сіпнулися вгору навислі брови Аззем-паші.
— Хто дозволив тобі заходити у мій палац? — запитав грізно.
— Султан султанів Ібрагім велить тобі зараз же з'явитися перед його очі, — відповів капиджій не кланяючись.
Аззем-паша перевів погляд на Омара, меддах знервовано теребив бороду. Обидва знали: годі сподіватися добра, коли візира викликає не капу-ага, а озброєний охоронець султанських дверей.
— Скажи султанові, що я прийду, — мовив Аззем-паша.
— Мені велено прийти з тобою, великий візирю.
— Почекай мене біля входу.
Омар підвівся.
— Прийми ще одну мою пораду, ефенді, бо потрібна нині державі твоя розумна голова: коли йдеш до сліпця, заплющ одне око.
— Ні, — відповів візир, — досить я заплющував свої очі на безумство султана. Далі не велить мені цього робити ні бог, ні совість. Ти ж бережи себе, Омаре. І більше не приходь сюди, хто б тебе не просив. Ті часи, коли цар жадав мудрого слова, минули. Коли володар доходить до самодурства і вважає усі свої діла і вчинки доцільними, тоді вчителі стають зайвими. Вони заважають, і їм стинають голови.
Аззем-паша приклав руку до грудей, прощаючись з Омаром, і вийшов із селямлика.
Небо тремтіло осінньою синявою над притихлим Біюк-сараєм. Три мури, один від одного вищий, що огороджували султанські палаци, здавалось, підпирали довкола горизонт, і відзначив для себе візир, що донині його світ був не більший від цієї криниці, з якої видно невелике кружальце неба. Меддах Омар ніби вивів його на височенний мінарет, і Аззем-паша побачив, що дуже мало світу вміщується в султанському вицяцькованому дворі, в Стамбулі, і що ціла імперія — ще не весь світ.
У білій киреї, у гостроверхій смушевій шапці, величний і неприступний Аззем-паша підійшов до дверей султанського селямлика, і розступились перед ним капиджії.
— Яку справу маєш до мене, султане? — мовив різко Аззем-паша і глянув на Hyp Алі, що стояв у позі рисі, готової до стрибка. — Чи не міг би я залишитися з тобою наодинці, як це личить великому візирові на аудієнції у султана?
Очі Ібрагіма налились червінню, він скочив до Аззем-паші, вчепився йому в бороду і завищав:
— Де Замбул? Де Замбул?
Аззем-паша рвучким рухом відвів кістляві руки султана.
— Замбул? Не можу знати, де він. Я відаю армією і стосунками з державами, а не гаремом.
— Де Замбул? — махав кулаками Ібрагім і в істериці тупав ногами. — Він утік цієї ночі на воєнній галері, а ти нічого не знаєш? Знайди зараз Замбула або віддай свою голову! — репетував султан, і піна котилася з його рота.
Візир злорадно посміхнувся.
— Кожний цар, — сказав він, — який сп'янів від сваволі, твердіє тоді, коли влада з його рук вислизає.
