Сковорода (симфонія) - Тичина Павло

464, оп. і, М 1257, арк. 8—10)

[II. ВКОШТО]


Але зараз же
могутній дух його підняв
і пелену майбутнього розкрив в тумані П^ЛЇЇ НИМ.
На мить
заблисло все кругом:
побідні прапори і крики,
й робочий люд.
А з міста нижнього, димами вигинаючись,
трупний смрад пішов, як по великому побоїщі
(ще й гайвороння чорне) —
і знов закрилось.

— Земле, на якій стою,
земле, яку крізь туман проглядаю,

уся ти в неволі чорна у білих,
чорна земле.1

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, N 1257, арк. 12)

[III. БІЗОШТО]

[•
Стоїть, не журиться:
упасти не впаде —
кріпкий під нею чорний горб.
Як не хитать, то видержить.
Цариця поставила в знак приязні киянам,
немов < хотіла сказать > хотіла цим сказать,
що України вольний дух
отак над прірвою, над кручею поставлено.
Ось тільки < задзвони > збуди,
збунтуй той чорний грунт —
навіки підеш в прірву,
дощенту рознесем!2
Поділ розсипавсь при воді,
то в однім місці < вогнем > схопиться,
то в другому вогнем,
ще й завалує валом дим,
немов із фабрик.
А коло Дніпра
хтось черева повзе:
тихше! Тихше, бо почують!
І сама гора
у тил комусь заходить почала,
навшпиньках,
рачки,
з очима, нагостреними в < боротьбу > бій.
Тихше...
1 Збоку пізніше дописано олівцем:
"І довго гув гудок на далекому заводі (неділя?),
і довго спускався вниз перед кінцем,
мов під гору дорога..." — Ред.
2 Напроти дописано: "На лаврській дзвіниці були дзвони
бувш[ого] Вознесен[ського] жіночого монаст[иря] і запорозькі".
Ред.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, № 1257, арк. 16—17)
[IV. ШвОШТО]

*
Зверху дуби
шуміли — не шуміли,
без вітру гомоніли:
найшов, найшов, найшов...
І справді знайшов.

Знайшов Сковорода нову гармонію,
в якій замість любові
< новее зазгучало> щось інше зазгучало.
Очі, повні ненависті, < Сковорода перевів на дорогу. >
метпув на небо він:

це Ти,
це Ти, Спокійний, Косний Боже,
такеє < дозволяєш >
допускаєш?
Та й зразу засміявся:

і доки я християнином буду?
Зря до бога мертвого взивати
і потрясати < сліпо > душу перед істуканом.
Зря.
Голодний ворон над ярами:
Зря! зря!
А по дорозі люд тікав із < передмість > < передмістя >

Тікай, чоловіче, тікай!
Стояв Сковорода і ждав.
За ними ж нікого не було —
< тільки карета блискотіла ота, що вчора бачив він>
< тільки карета блискотіла ота, що вчора він бачив >
тільки карета вчорашня блискотіла,
і коні мчали живо, живо,
і машталір старався канчуком,
а пан як крейда блідий,
нагнувши голову з вікна,
блював...
Десь, певно, на бенкеті
за труд, за піт, < народ великий >
за долю України
всю ніч він нажирався
й додому їхав снідать.
Де ж Бог? 1
Глумлюся в заповідях Вічного!
Бог?
Аж тут ревнуло ревище і, сколихнувши воздух, вгорі
занило-погуділо,
а там
і друге! трете! раз — і
по мовчанню
мертвому
хлоп! хлоп! — озвалося за лісом.
І знову новії хвилі люду:
тікай! тікай!
І ворон над ярами...
< Вночі повстання нищима з Києва >
Оце ж той грім, що з Києва уночі
він чув,
2 І зрозумів Сковорода:
повстання!
Лише повстання знайдуть язик і мову,

,
якою б можна
до панів промовляти.
1 Рядки від "метнув па небо він..." до "Де ж Бог?"
написані пізніше між рядками та на берегах справа замість таких
викреслених рядків:
"Карета їхала
уся в гербах, у золоті, в барокко.
Якась княгиня, певно,
верталася з бенкету,
де із князьками пропивала
весь труд, весь піт, народ великий України".— Ред.
2 Рядки від "Глумлюся в заповідях Вічного" до "і зрозумів"
написані пізніше між рядками та на берегах рукопису зліва.— Ред.
Хлоп! хлоп! озвалося за лісом *.

Не хлоп, а < громадянин всього світу > людина *,
громадянин всього світу *.
І переповнився Сковорода ненависті до тих,
кого раніш немов не помічав
Лизавета, любительниця Муз і Малоросії,
гетьмани і гетьманчики, що < народ > раді свій народ
продать за титул, за < садибку > садибу,
і всі пани і прісно з ними сущії під мудрим скіпетром
премудрої Катерини,—
о як усіх він ненавидів, звірів неситих,
лютих звірів!
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1261, арк. 1 зв.)

[I.] FINALE
— Я наче знала, що ви тут,
< хотіла йти попід горою,
а вийшла сюди (ой дайте дух перевести!) >
< рятуйте, вони, як собаки, гнались > *
< рятуйте, вони, як собаки, о господи, гнались, > *
хотіла йти попід горою,
а я...*
— Маріє!!...
Мов пробудився з того світу,
мов двісті сонць ізразу засіяло —
блакитно,
весело,
червоно!
Маріє!.. Боже мій, та звідки!
Маріє, дитино люба!..
І пригортав її до себе, цілував,
і голос пив,
грудний-грудний, кленовий.
Марія зразу запручалась:
— Чекайте... зараз... потім...
що я хотіла сказать?
Звела очиці між собою,
бровами пам'ять запитала


і так застигла,
вся в сірому.*
Дививсь Сковорода: *
— Ой < де ж я бачив її сьогодні > де її сьогодні я вже *
бачив,*
1. < Немов я хотів спитать > *
і не пригадав.*
— Ага, скажи, в цьому я винен?*

Та тут ревнуло ревище
і за Софією мов затрусилось.
Затрусилась Марія,
зашепотіла страшно:
4. — О боже мій, вже пізно,*
*
вони прийдуть, вони знайдуть мене — я чую,*
учителю! *
Що ж мені робить? *


— Ідуть, це — вже їдуть, ви чуєте?
— Маріє, дитино моя, що з тобою?
Маріє, серце...
2. Марія нічого не чула,
все оглядалася чогось
і руки свої звільняла од рук учителя:

*
< Хотів сказати: ні
та й зупинивсь. >
*
3. *
Так от кого він научав!
Трупи, трупи...
Шумом незвичайним Поділ зашумів,
і стала гора у тил < заходити > заходить і готуватись
до бою.
А поміж деревами на горі
< озброєні міщани бігли, челядь і селяне — >

два козаки бігли *
просто на них:

Марія крикнула, рвонулась вниз —

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1257, арк. 10—11)
[IL FINALE]
< Маріє, стань >
< — ти знов сюди>
< — ти не пускаєш >
< Облиш панів
облиш, Маріє. >
Ти хочеш, щоб його зовсім < забула? > не знала?
Забудь, Маріє.
Навіщо він тобі?
Ти споглядатель істипи й спокою 1.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, Кя 1257, арк. 12 зв.)

[III. FINALE]
...Я наче знала, що ви тут,
хотіла йти попід горою,
а вийшла сюди.
— Маріє?..
Мов пробудився з того світу.
Мов двісті сонць ізразу засіяло
і < задзвонило > засурмило
блакитно!
весело!
червоно!
— Маріє!.. Боже мій... та звідки!
Маріє... — мріє дорога!
І пригортав її до себе,
< дивився в очі> і голос пив—
грудний, грудний, кленовий.

Марія < справді > < [нерозб.] > ж зразу запручалась.
1 Внизу сторінки дописано тим самим олівцем:
"Біснуватий: Сьогодні я кричав аж двічі,
так як і було умовлено".— Ред.
2 Далі два рядки не вдалося розібрати; на берегах рукопису
написано:
— Чекайте... зараз... потім...2
Але в очах,
в очах таїлось щось незнане,
незнайоме Сковороді,
мов іскорка якась
мигне —
і згасне.
сама ж вона
немов не договорювала

< чогось тривожно все> оглядалась
і руки свої
потиху звільняла
од рук < Сковороди > учителя1.
< [нерозб.] > іще вчулося:
"< Сьогодні в Київ приїхала.
Вона>
Сама тільки сьогодні приїхала,
оце в Софію йде.
< Сьогодні ж к[онцерт]>
Вона ж так любить слухать там Рачинського концерти...— та
й знову змовкла".— Ред.
На берегах рукопису напроти цього місця — такі рядки:
"— Маріє, сонце, < розказуй > ще
іще, іще, про все.
Кажи усе, усе,

Ти ж перша з українок
< убралась до науки,
філ[ософію] вчить почала>
що до науки стала.
< Народ любити не перестала? >
Народ і досі любиш?
Ти пам'ятаєш
сказала колись:
народ — це...—
Але Марія
не та була.

І тільки глухо почало,
мов знехотя, мов сердилась,
що про народ спитали." — Ред.
— Ну, от і < розповіла >
І душа < Сковороди > учителя
вже чула цюю зміну

і радість потроху опадала
на сум.
Але все ж слухав,
що казала,
і голос пив
грудний < грудний, кленовий... >
— Хіба ще та[ке] < погляньте > —
(пр[омінь мигнув] в очах і згас) —
Чуєш, чоловік мій < (ой, де ж він тут за мною йшов?) >,
що чоловік мій б'є повстанців
під Києвом у лісі
і нагороду має
зо самої Москви за це.
— Маріє, що ти? — сахпувся.
І потемніло
в очах Сковороди.
Так от кого він виховав!
Кого викохував!
Трупи! трупи! Людське ти зг[убила!] 1
що я хотіла сказать?
Звела очиці між собою,
бровами пам'ять < по [питала] > запитала
і так застигла.
— Щось таке... Ой, важне ж,
та
тут ревнуло ревище.
І за Софією немов затрусилось,
затрусилася Марія,
зашепотіла страшно:
— це там, це ж там, ви чуєте!
ходім туди, до нього!

— Маріє, дитино , що з тобою?
< Марія >

1 По тексту від слів "Але в очах" до "Трупи! трупи!
Людське ти зг[убила!]", писаному олівцем, пізніше по діагоналі
був написаний чорнилом інший текст. Він подається далі.— Ред.