Сковорода (симфонія) - Тичина Павло

464, on. 1, Kt 1184, арк. 1)

[II. ALLEGRO GIOCOSO. GRAVE. RISOLUTO]
...Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед < узлісся кринишного> кринишного
узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої молитви
і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють, клюють — не доклюються,
і солодко співають, сон розказують.
А сонце скрізь у всі кінці,
мов над главою Моісея,
послало сяючії роги,
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю наповняє
щедро, щедротно.
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
О Господи, як Ти всього мене наповнив
щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
1 мир, і злагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
0 Всеблаженний!
1 Всеблаженний зразу десь почує,
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігав, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелика й комашку дякує —
за все, за все!
Тим часом дзвін < округлий > із-за тополь
покличе пустинь на обідню,
і Бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному,
попід оградою,
мовчки...
І спиниться Сковорода
1 Напроти цього рядка олівцем дописано:
"заводу панського бриніння".— Ред.
(не може не спинитись!) —
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають,
що гість отця Іустина
до храму невхожий.
І гірко стане на душі,
замість гармонії пійдуть зітхання,
і тяжкі думи поженуть
у поле, на край світу...
Поле, поле!
яке воно кругле!
яке воно просте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає .
Отут,
тут справжній ключ до душі —
< пізнай > познай себе самого.
1 Колос зігнувся і дивиться в землю —
< пізнай > познай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен
перебігу —
познай себе самого.
2 Небо в тисячі люстер перехмарюється —
< пізнай > познай себе самого.

Одно і те ж старого городища сум —
пізнай себе самого
І понад гречкою бриніння бджіл


а ще отари понад лісом —
і Києва далекого торжественність нагорна
усе, усе в природі каже:
< пізнай > познай себе самого .
І знову сповнюється миру
Напроти цього місця дописано олівцем:
" Се ж бо єсть:
бренне, текуче і безкінечне
, немов фігурний триугол ,
в якому і три, і два, й один
одно і те ж".— Ред.
душа Сковороди,
і, тиху флейту з-за пояса діставши,
він починав славить світ,
Того, Хто в світ його послав
і < пізнавать > познавать себе самого научив.
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу, на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад, немов голубка,
з маслиною в дзьобу:
мир, мир душі твоїй,— сказав Всевишній,
мир.
І слухає Сковорода цю відповідь,
нової пісні < зачинає > починає —
очі заплющені,
хитається в ритм.
Подяка Богові за все,
найперше ж:
за те, що потрібне зробив нетрудним,
а трудне непотрібним.
На всіх шляхах життя
єднай свою хисткую волю
з волею Творця.
Подяка Богові за все.
Грає, грає Сковорода,
а день вже хмариться назад
і якось хилиться, як колос,
в землю.
Іде отара од води,
і дівчина-пастушка послухать зупинилась !.
Почув Сковорода невинний погляд,
очі розплющив.
Напроти на берегах дописано олівцем:
"Чернець,— подумала,— а не чернець!
безвусий, безбородий

дудка не проста",— Ред.
— Маріє!., ти?..
— Е ні, зовуть Маринкою.
Л почім ви мене знаєте?
— Маріє, Маринко...— без ліку повторяв,
і брав її за руку, і дивився,
довго-довго.
Такії ж очі були
у його учениці, у Марії,
коли в знайомого він жив на пасіці.
Вже стільки літ пройшло,
а він забуть не може
її ласкавість, і красу,
і повнолітній голос...1
— Маріє, Маринко...— без ліку повторяв.
Маринка сіла.
Спідничкою закрила ноги,
в долоні всю голівку узяла,
говорить.
— Чиї вівці пасе —
Хіба це пе 'днаково чиї < ? >
Колись я думала, що можна жить, працюючи,
аби земля родила.
Тепер — ні.
Бо батько й мати горби понаробляли —
а все панові, бодай йому
не дихать!
більш голівку заховала,
щоб сліз не видно.
А сльози, сльози як слова!
— Одна
пішла я раз у панський двір.
А пан на ніч сказав мені зостатись,
грозив ножем і мордував,—
та не далася я,
втекла.
А ці ченці —
о господи, пройти й у церкву не дадуть.
Та що й казать...
Помовчала Маринка,
й день затих.
То хмари все хмаріли,
а то у тучу всі зійшлись
і звідти
1 Напроти дописано олівцем і викреслено: "такії очі і в друга
його Ковалинського".— Ред.
ціляли в блиск розколотого неба,

< блискочучи в Дніпрі >
в Дніпрі одбившись.
У кучу вівці збились
немов із холоду
ягнятко на руки полізло.
— А вам, напевне, весело живеться, що ви все граєте?
Я бачила й учора вас...
А брат мій у повстанцях — та й зразу схаменулась.
Взяла ягнятко й понесла.
А вітер їй заходив збоку,
і рвав спідничку і кісник,
аж поки з вівцями в яру вона не зникла.
А вітер все заходив збоку.
< Сковорода>
Сковорода — на бистрі ноги встав,
хотів її догнати,
< хотів > обнять, потішить,
утерти сльози недитячі,
та тут
повз нього 1
Повз нього < блискуча >
карета,
закрившись курявою, на Київ покуріла

і довго пан із вікна дивився,
який то юродивий
очима доганяє його, а мо' й
словами.
Простягне руки до Дніпра
та й знов тремтячі одведе,
немовби воздух тихо прийме.
Сльози гніву, щастя,
бурі серця великого
говорить не дають.
"Напевно весело живеться..."
Ніколи блискавка отак не била , не палила,
як душу його
ці слова.
Справді.
1 На звороті аркуша під зірочкою дописано наступні 14 рядків
(до "Напевно, весело живеться...").— Ред.
Чого прийшов він в цюю пустинь?
Хіба не на те, щоб пожить,
щоб мир знайти й спокій,
і бога щасливого < від [чути] у> в собі відчути,
у < природі > натурі,
бога, якого і Сократу не вдалось побачить,
гармонію душі? —
А бог один,
і може там якраз,
де ту гармонію розбито.
І як я смів подумать,
що вже зробив щось для людей,
коли безвинні ллються сльози кругом, кругом,
а я од них тікаю!
< Противні мені приятелі, в яких я жив>
Чи ж друзі були мої друзі, в яких я жив,
< Гидка мені> чи справжня була моя проповідь,
яку я підносив.
Шляхту, шляхту бачив я, а не народі
Панство просвіщав, а не голоту!
У ній,
лише у цій останній,
я мир собі знайду
і боротьбу замість спокою.
Бо мир не просто правда,
мир є справедливість,
за всіх пригноблених піднятий меч.

Мінялася його душа,
як і природа.
Надходив вітер з вітерками < вітер >.
Пішов, хоч не хотів із поля йти

< пісок > закрутився пісок

і з вітерками вітер
< вітер >
і на одній нозі пісок за яром закрутився.
< — і з вітерками вітер — >
І думав дорогою:
шляхту бачив я...
І думав дорогою:
гармонія неіз'яснима

налився всесвіт повноти

і споглядає сам себе.
Але й його
< чиясь лінія > на два пересікає лінія:
на світ вгорі і світ внизу
і другий завжди рабство.
Чи ж друзі були мої друзі [?]
І на одній нозі пісок за яром закрутився,
і вперше усумнивсь Сковорода,
і вперше < іншими очима глянув > очима іншими поглянув
на небо, на землю, на себе.
Хмара ще ширше сиві краї свої закотила
і звідти так само ж здавалось
ціляла в брязк розтріснутого неба,
< одплеснувшись >
потріскуючи у Дніпрі...
Але за цим
такий орган гримів і грав простором-хором понад хором —
аж земля під низом стугоніла, трепещучи...
Дививсь Сковорода і думав:
а се ж бо єсть вже інший триугол:
земля, огонь, вода.
Земля, що правди прагне, права,
огонь, цей гнів, що сам рождається
з землі в задуху, в спеку, у туман.
Також вода, душа людини,



Проходив кладовищем.
...говорить.
Вже дощ стіною рівною підходив
і блискавки ганялись
8а смерканнями

як Сковорода,

у пустинь поспішив.

що все — не тільки радість,—
що все одсвічувать повинна.
Але ж бо єсть вже інший триугол.
— надходив вітер —
— А ти все сам з собою? —
зустрів у брамі Іустин.—
Іди, стоїть твоя трапеза,
і братія поговорить прийшла із Лаври.
— Чого тій братії!..— та й змовк.
В душі боролись два боги:
гармонія і справедливість,
і першу валивала лють,
бо де ж гармонія,
як справедливості нема [?]
— Я тут, я тут, я ...— по даху
скотилось,
затріпотіло в листі, < впало >
і < зразу > стихло.
— Ходімо < скоріше під дзвіницю > па ґанок,
гряд.
— Гряд! — ударило над ними
й завалилося
і < потім > довго блискавку сікло, сікло
і < довго > повторяло десь
вище октавою < внизу >:
— Бруд, брудом бруд...
А гряд од стін і від землі одскакувать пішов
мов стукотом підкований


у шумі, в бризках, у бризкошумі
мов стукотом підкований.
— Григорію, ось слухай:
ти, бачу, щось замислив,
немов тікать із пустині надумав.
Останься, поживи!
Ти бачиш, як тебе ми поважаєм,
як в кожне слово твоє вірим
про Бога вічного.
" Не мечіте
бісеру",—
Сковорода подумав.
< Підійшла > Вийшла братія.
— Останьсь, останься,— почали вмовлять.
Ще не набридло по світах?
Пора подумати за пристань.
А пристань тут твоя,
У нас,
у Києві, у Лаврі.
Ми знаєм всі твої таланти.
Ми знаєм розум твій і святість.
Стовпом істини ти будеш в нас
і церкви окрасою на Україні.
Затремтів Сковорода мов пламенем об'ятий.
— Ой, преподобнії!
Яких вам ще стовпів у церкву треба?
Доволі й вас,
стовпів неотесаних!
Ви ж церкву завалили,
що й за сто літ вона не встане!
Іустин тихо:
— Григорію, ось годі.
Не ображай лаврських отців.
Вони ж прийшли прохать тебе у ризу
.
Затремтів Сковорода, мов пламенем об'ятий.
— Ризо! ризо!
не багатьох ти преподобними зробила,
але премногих вчарувала.
Окаянствуйте!
окаянствуйте, поки не встав спаситель церкви.
А він як встане —
то першим же на вас!
Братія: Ти гніваєшся, учителю,
.
Скажи ж нам на прощання,
де < надія > < гордість
і надія >
щастя наше, де надія
< порадиш нам прохать >
і кудою нам іти [?]



.

Сковорода: Всяк єсть там, де серцем сам.
— Ах серце наше < нічого [не] бажає як добра >
добра завжди бажає ближньому.
— Покиньте рясу, ідіть пахать.
Замовкла братія.
Потиху
посунула назад.
Пішов і отець Іустин із ними в келію.
Ще довго там світили свічку,
ревли молитву по вечері
і, наревівшися, лягли.
Зостався сам.
Один,
у темноті,
у думах.
Дзвіницю хмари обганяли —
і бунтувалися вгорі тополі,
турляючись на схід...
< Гроза пройшла десь стороною >
< Гроза гриміла над [тополями] >

Гроза часами затихала
і другу грозу із Києва чуть було
й тоді
із Києва,
а що саме —
не розібрать.
< Зостався сам>
Зашуміла шовковиця,
оріх затрепетав
і дзвіниця < зразу > підскочила в малиновім огні.
— Грязь!
Гробокопателі! —
Хромії! —
ударив з неба голос, загримів,
і довго шар важкий розкочував,
щоб знов жбурнуть на землю.
Перевів дух вітер
і зразу
у всі ворота розігнавсь.
Л зверху дощ,
а зверху блиск —
грязь!
грязь!
Злякалися ченці
і засвітили свічку в келії,
і заревли до бога грізного до Саваота:
— Свят! свят!
ми чистії, ми духом нищії,
помилуй нас ...
А зверху дощ,
а зверху блиск —
грязь!
< грязь !>
В саду під деревом
курінь соломою накритий.
Там спав Сковорода
годин чотири на добу.
А все ж останнє врем'я
молився.
І зараз < прибіг він> він прибіг
не від дощу сховатись —
молитися, молитись!
Гарячі руки простягнув —
і попливла земля,
і сам возноситись почав.
Все вгору, вище, вище.
І бачив землю,
всю її неправду,
неначе вдень,
так ясно.
Царі ж, вельможі і пани

< народ загнали в церкву> < народу темному зв'язали
руки>