Сковорода (симфонія) - Тичина Павло

знову. На місце
вдарилась,
разів два схлишіула
й нема...
В саду під деревом — *
курінь *
Зашуміла шовковиця.
Оріх затрепетав 1.
•]
Там спав Сковорода
годин чотири на добу,
а все ж останнє врем'я
думав 2.
І зараз він прибіг
не від дощу сховатись —
думати, боротись!
Гарячі руки простягнув —
і попливла земля,
а сам возноситись почав
все вгору, вище, вище...
І бачив землю,
всю її неправду, неначе вдень,
так ясно.
1 На берегах рукопису проти цього рядка написано олівцем:
"Шех сигн[альный] пист [олетный] выстрел".— Ред.
2 Проти цього й подальших рядків на берегах написано олів-
цем: "Якась сила потягла його до біснуватого. По дорозі — огонь
в печері Досифея".— Ред.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, N 1248, арк. 3—9)
[III. GRAVE]
...На землі
зв'язана
лежала Маринка.
— Грязь! — розбило сон над садом —
і Сковорода прокинувсь.
Над ним біснуватий*.
Ніч переснилась,
і дощ одшумів.
Спішили хмари обсушитись,
а небо від краєчку —
мов сріблоглав посиніло...
Ніч переснилась
і дощ одшумів.
І тільки з Києва грозу ще чуть було,
а що саме —
не розібрать.
< Кричав біснуватий і крик...> *
Кричав біснуватий*
і той крик... *

(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, JSft 1248, арк. 2 зв.)

[IV. GRAVE]

Та ще немов коло дзвіниці
почулось тихе ржання.
Зарипіла брама й зупинилась, когось принявши.
< Когось принявши >

Та от знов на місце вдарилась,
разів два схлипнула — й нема.
Почав круг церкви сторож в калатало.

Сковорода:
всяк єсть там, де серцем сам.
Ченці:
— Та ми не про те,—
ми завжди раді ближньому служить.
Сковорода:
покиньте рясу,
пахать ідіть.
Досифей:
Ні, справді.

Нехай ти нас, ченців, не любиш,


< (Сковорода всміхнувся) > < (Сковорода загруз бровою) >
Нехай ти іудействуєш і Нову
Людину
знічев'я мрієш утворити
< (Сковорода загруз бровами) > < (Сковорода всміхнувся) >
< (Сковорода загруз бровою) >
Але скажи: ти ж маєш Бога! —
< (Сковорода всміхнувся) > (Сков [орода] загруз
бровою)
Невже тобі нічого він не каже,
що
край наш унія терзає?

Що треба боронить благочестиву віру
,
а ти все маніхействуєш.
< 3 [асміявся Сковорода] > < (Сковорода схопився) >
Сковорода всміхнувся:
Глухим дзвонити [?]
А оріхові бороди < кругом вколючились у нього > уважно
вколючились з усіх боків
і ждали, що він скаже.
*


9*

259

< всяка ж секта ттахне власністю>

Замовкла братія.

(ЦДАМЛМ, ф. 4С4, огі. 1, № 1248, арк. 10)
[V. ОБАУЕ]

Сковорода:
— Всяк єсть там, де серцем сам.

— ми не про те:
ми завжди раді ближньому служить.
— Покиньте рясу, пахать ідіть.
(Павза, немовби хто з досадою руками: ну от?) *

— Ні справді.
Нехай ти нас, ченців, не любив,
нехай ти маніхействуєш і Нову Людину
знічев'я мрієш утворити,
але скажи — ти ж маєш Бога! —
(Сковорода загруз бровою)
невже нічого він тобі не каже,
що край наш унія терзає
1
< (Сковорода всміхнувсь) >

Чи може ти, глухим дзвонивши, й сам уже оглух
навіки?
О мізантропе! *
Оріхові бороди < уважно > вколючились з усіх боків
1 ждали, що він скаже.
< Сковорода:> То де ж тоді < шукати правди > шукать
нам правди,— де?
< (Сковорода всміхнувсь) > (Сковорода всміхнувсь)


Збоку на берегах дописано олівцем: "Апулей".— Ред.


Ти ж чув про грамоту цариці *,
про Мелхиседека про ножі*.

— Скажи ж:
народ наш —
чи може ми та жертва рання?
Сковорода: ...на фоні сміху рококо, ^
на тлі байдужого пізнання1
—
— Народ піднять на бій чи й нам пійти на прощу? *
Сковород а:
ви спотикаєтесь об Польщу.
— Ти нас немовби на бруску тримаєш *
і нічого не кажеш*
Оріх [ові] бороди одколючились *
і з жахом одхилились *.
Ой щось ти з нас
< смієшся > *
Так де ж тоді шукать нам правду, де?
...я тут, тут, тут —
< скотилось по даху> 3 скотилось по даху,
затріпотіло в листі
і, навхрест зблиснувши, як в комедіях
Арістофана,
< перед тобою > сміх душить свій почало —
ой клобуки, та перестаньте ж.
1 Збоку дописано: "Мій жребій з голяками".— Ред.
2 На берегах рукопису дописано:
"Один з ченців: "Насамперед треба німців (учених)
вигнати, бо від них все зло".
"Розуму закони". Ваг[алій], ст. 280."
"...бо я виливаю, власне, вирізую не з воску, а з міді та
каменю. (X і ж д е у, нібито слова самого Г. С [ковороди])"
"Ви ножі, а я брусок.

І я гостритиму вас,
аж поки не перегострю".— Ред.
3 Дописано червоним чорнилом: "(ринва)".— Ред.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1248, арк. 11)

[І. ШБОШТО. РШАЬЕ]
День хирявий, хмурний, хмаристий.
Поділ розсипавсь при воді
< ворушиться, шумить в тумані > і торгував в тумані.
Дніпро ж немов < стоїть > стояв на місці
сліпий-сліпий та більмастий
< більмастий >
і не
знає, куди сльози свої ,
куди скарги < свої > посилати —
чи до моря, моря < всесвітнього океану >
всесвітнього ,
чи до Москви, назад.
Як став Сковорода —


усе забув од горя

Стояв так не годину,
все поривався говорить.
Простягне руки до Дніпра
та й знов тремтячі одведе,
< тихо,
немов воздух >

немовби воздух
< прийме > тихо прийме.
Сльози гніву,
1 На берегах напроти дописано: "Каліки".— Ред.
бурі серця великого
говорить не дають !.

Стояв так не годину,
< хтозна-скільки... >
Аж загудів гладкий далекий дзвін.
Карнавками плакучими Поділ забрязкав,
а там ізліва, справа, всюди, скрізь —
плакучі, слізні та єлейні.
Забув Сковорода неділю,
забув себе, годину й час,
лиш все в лиці своїм мінився,


мов дзвони ті
то вороги були

і били його, били ,
догматами сухими забивали
< любителя свободи одступника. І що дивніше — перша
вдарила Софія >
< свободи любителя одступника >. І що дивніше —
перша вдарила Софія.
І древнє своє ластовиння
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, Кя 1257, арк. 1)

[II. RISOLUTO. FINALE]

Нум драти пір'я, а я вам розкажу,
як дівувала я колись.
Бувало, підуть дзвоні у танець, візьмуся в боки —
так тільки Десятинна поглядає.
До Візантії чуть було, як підківками одбивала.
Що тих гетьманів я міняла!
А от же кожен руки цілував
і присягав на вірність,


бо треба було
народ держать.
< Софія теж. Не ви [терпів Сковорода]
Ну нехай... >
1. Не видержав Сковорода:
Софіє, не бреши! не вдержиш
народу цим.
Якраз в тобі почнеться нова церква,
нова премудрість < проста > красна,—
та не по-темному, а просто.
Не через двісті — через чотириста, а буде!
Не видержав Сковорода й побіг,
побіг униз,
через торжища,
пішов понад Дніпром,
все далі, далі.
А вслід йому "анафема" кричали дзвони
і смрадний дух десь із Подолу доганяв,
і гнав його на села — туди,


де ледве ще з туману
майбутнє вибивалось.
А ген за полем, [за горою
Лавра богобоязлива
перстом у небо указує,
навколо гордо позира.]

< Тільки Андріївська не дзвонила >
Одна тільки церква не дзвонила —
Андріївська.
Як лялечка, як панночка , стояла
над горою.
Стоїть, не журиться —
упасти не впаде:
кріпкий під нею чорний горб,
як не дзвонить, то видержить.
цариця поставила в знак приязні киянам —
< своїм > < мовби > немов хотіла цим сказать,
що Україна
отак в Москві над кручею, над прірвою поставлена.
Ось тільки задзвони,
збунтуй той чорний грунт —
на віки пійдеш в прірву,
дощенту рознесем!

День хирявий, хмурний, хмаристий.
І кволий Київ
ворушиться в тумані,
як сонний.
Здається, світ увесь заснув у лжі, в неправді,
у насильстві.
А дзвони гудуть,
а дзвони присипляють:
Спи, спи, < нічого боятись > місце добре, нічого
боятись.
з[аспи...] спи.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1257, арк. З, 2, 3 зв.)

І відступивши від Марії,
він їй руками посилав прокляття —
Іди! іди! — хотів їй крикнуть ,
а мо' й кричав,
та тільки голосу не чуть було,
як у козака,
що у рову він бачив.
— І-ди, не муч мене, іди.
< Марія ж тільки усміхалась >
< Чоловік > < Офіцер > Чоловік підійшов,
брязкаючи шаблею.
— Ось, любий, мій учитель,— і зареготала.
І обоє, взявшись за руки,
нахабно дивились
на Сковороду,
і тільки в Марії
в очах — огонь
мигне
і згасне.
(ЦДАМЛМ, ф.