Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Немає страху перед богами Венедії. Нема покори перед богами Венедії. Богам потрібен страх? Твоєму Богові також потрібен страх? Я не вірю...

— Бог — це любов, — звично відказав на звичне запитання. Та мислив про інше: — Звідкіля ти знаєш арамейську мову?

— Від неї, — кивнула дівчинка убік Марії. Та хапливо пояснила:

— Я лише говорила, а вона запам'ятовувала. У неї великий дар пам'яті. А може... — замислилася, — може, то святий дар любити людей.

Апостол м'яв у руках шкіряного паса з різьбленими витинанками вовків, злитих у поцілунку: згоджувався... дивувався? Сам не тямив... Для нього мова з'явилася і ожила нараз, з голосом першого стрічного поселянина Венедії. А до того вона таїлася у його снах і мареннях дивним знанням, прориваючись у снах далекими згуками, покликами, відлунням дивних пісень. Це оселилося у ньому з часу появи воскреслого Ісуса перед його учнями у Єрусалимі. Вони уже знали, що Він повернувся. Тулилися один до одного, молилися і чекали. Було передчуття, що Він знову прийде.

Що се? Гроза? Тільки на деревах не схитнувся жоден листочок. Страшна буря пронизала його до кісток, але пір'їна на столі не схитнулася. Погас світильник чи просто померк перед грізним світлом, яке розкололо все єство, бурхнуло всередині ярим полум'я, виполюючи і випалюючи все земне, мізерне, плотське, всі дрібні помисли і думки, всі ниці поривання. Як Він говорив?

"Короткий ще час світло з вами. Ходіть поки маєте світло, щоб темрява вас не огорнула. А хто в темряві ходить, не знає куди іде він... Аж доки маєте світло, то віруйте в світло, щоб синами світла ви стали".

Щоб синами світла ви стали...

Тоді вперше йому з'явилося видіння незнаємої, небаченої, але рідної землі і людей. Зазвучали голоси і співи, сміх і ридання. Провидіння привело його на ці береги. Він упізнав цю землю і цих людей. Сюди, саме сюди, посилав його Ісус проповідувати Благу вість, саме про цей край говорив він, прозираючи його майбутнє.

— Я знаю, що наш Господь приходив на цю землю у образі Сина Людського, — порушила глибоку задуму Апостола горбатенька Дара, тонка рожева шкіра враз пополотніла, і на її чудовному личку залишилися жити лише великі печаловиті очі. — Отче, Він приходив не лише до тебе, але і до мене... Він приходив до всіх. Охрести мене!

— Ніколи! — Нажаханий Апостол кинувся до дверей, спотикаючись об розвішані на дерев'яних поставцях барвисті вироби. Цвірінькали птахи. Шумів запашний вітер. Гріховний світ. Гріховна, нерозкаяна душа...

При виході на нього налетіла пишнотіла, дужа молодичка і стерла гучним лементом всі інші звуки:

— Маріє, чужинко! Рідненька! Моя дочка помирає. Вона не може розродитися. Повитуха сказала, що вона помирає!

Марія похапцем натягала на голову чорну шаль. Її не здивувало звернення венедки по допомогу. Заметушилася у кутку маленька Дара. У напівтемряві, куди вона забрела, не було помітно потворного горба, кривеньких, косолапеньких ніжок. Стурбованістю і чистотою віяло од юного личка.

Апостол вийшов першим, але його перегнали Марія і товстенька венедка, яка лементіла не вгаваючи. Вони завернули у сусіднє дворище. Невдовзі туди покривуляла маленька Дара.

Апостол безпорадно тупцював посередині битого гостинця. Побіч тупали, голосно помекуючи, круторогі корови, звісно ж до водопою — синявої річечки, що змійкою снувалася навколо земляного валу. Гордо поцьвохуючи довгою лозиною, чимчикував білоголовий безштанько. Пливли кучеряві баранці хмар. Апостол відчував у своїй душі самотність і страх.

Дотепер ясний світ, пронизаний живим тремтінням, швидко вичахав, сірів, блякнув, даленів. Він виштовхував його з себе, виштовхував все далі і далі.

Свого вірного Апостола покидав Господь.

Чому?

Що він вчинив не так? Що він зробив?

Апостол тупцював на місці, опираючись на плече стривоженого Янека, і не міг ступити кроку. Щось його спиняло. Він повинен повернутися.

Апостол Андрій непевною ходою знову повернув у дворище Дари, сів на лаву, опустив голову.

Марія...

Глава 20

ТАНАЇС

У тому житті її звали Танаїс. Танаїс-килимарка.

Тоненька, як очеретина з прибережжя Ґалілейського моря, сірими, плавкими, як висока хвиля під місячним граєм, химородними очима, вона часто виходила назустріч п'ятнадцятилітньому Андрію, і весело клекотів її пташиний голос:

— Давно тебе не було у наших краях, гостю дорогий. Чи забув мою Ію? Чи дорогу до нас забув?

Вона була не набагато старшою за нього. Але вона була жінкою-матір'ю. Між ними лежало провалля не років, а пережитого. Вона була старша за нього на ціле людське життя — свою маленьку дочку, і на одну людську смерть — свого чоловіка.

Ніхто не знав, звідкіля вона з'явилася у Копернаумі. Одного разу на курній дорозі постала босонога жіноча постать з немовлятком на руках. За худенькими плечима метелявся благенький клуночок. Вона ледь переступала, знесилено хапаючись раз по раз за груди. Жінка вочевидь прибилася здалеку, це було видно по її потрісканих губах, запилюженому, сірому од поту і бруду плащі. Біля воріт старої Сари вона зомліла.

— Вона голодна і хвора, — прокаркала огрядна стара єврейка у смугасному довгому халаті. — Я заберу її до себе.

Сусідки спробували заперечити: невідомо звідкіля принесло приблуду. Може, волоцюгу береш у дім, повійницю. Може, вона нечиста, безбожниця?

Стара жінка грізно зиркнула на гурт розхвильованих квочок:

— Хіба не видно, хто вона, — матір з дитям. Та й сама ще дитина. Господь послав мені втіху у старості, не вам у мене відбирати. Звідкіля? — люто передражнила. — А вам не все одно? А мені байдуже.

Вона сердито перекинула через плече убогий клунок, хижо схопила могутнім зрухом нещасну молоду жінку, руки якої заціпеніли на безцінному теплому згорточку з дитям, і рушила до своєї кам'яниці. Сусідки мовчки розступилися.

Єврейки кілька днів тупцювали біля її невисокої, викладеної з каміння огорожі. Жінки з дитям не було видно. Надворі біля овець клопоталася стара сердита Сара, гострого язика якої як вогню боялися сусіди. Які вже тут розпити, коли вона у відповідь зараз єхидно присікається, що то за чоловічий голос чувся поночі у сусідоньчиному дворищі, коли її рідний чоловік, усім відомо, поїхав на торги до Віфанії?

А коли потихеньку почала виходити під ясне сонце жінка з дитиною, то біля неї загрозливою тінню чапіла та ж гостроязика стара Сара.

Втім, вдалося правдами і неправдами вивідати, що жінку принесло аж з Єгипту, чоловіка скатували римляни, що вона килимарка. Потім, коли Танаїс, боязко тримаючись за лікоть Сари, з'явилася у жіночому притворі синагоги поміж жіноцтва Копернаума, всі заспокоїлися. Бліде, виснажене важкою хворобою личко було довірливим і щирим: так-бо не дивляться на людей ані блудниці, ані злодійки.

Просто нещасна, заблукана у світі дитина. Чи одна доля покалічена розпусниками-римлянами...

І жінки її прийняли до свого гурту.

Разом з ними вона туркотіла про свої жіночі клопоти, тішилася дитиною.

...Сьогодні Ія сказала "Сара". Перше мовлене слово — бабусине ім'я. Ах, мала хитрунка.

...Сьогодні Ія ступила перший крок.

...У Ії болить вушко.

...Ія любить купатися і ловити сонячні зайчики. Вона плаче, бо не може жодного впіймати.

З Сариного смугастого халата їй нашили маленьких. Вона гордо походжає по дворищі, клопочеться у квітнику і величаво поводить плечима, достоту як стара Сара. В хитреньких оченятах колобродить сміх.

...Ія. ...Ія. ...Ія.

Сонце сходило і заходило. І кружляло біля крихітного курчати.

Дівчинка росла.

Танаїс, аби віддячити старій Сарі за порятунок, почала ткати килим.

А може, вона сіла за верстак, щоб порятуватися од тісного затхлого життя, в яке закинула її доля.

— Лія, гей, Лія, моя курочка знесла сьогодні одразу два яйця.

— Та ні, Фаїно, то моя курочка приходила до вас у гості. У моєму гнізді сьогодні порожньо. Оддай моє яйце.

Теревенили про сни. Про те, чи можна у святу суботу годувати своїх ягнят...

— На дереві якась невідома пташка звила гніздо. Що б то значило?

Танаїс ткала килим.

З під її рук вилітали дивні візерунки, курів далекий шлях, сонячне проміння трепетало на чорному тлі, бунтувало, проривало шкарлупу сірої буденщини і сірости.

Стара Сара спершу із зацікавленням, а потім з дедалі більшою тривогою спостерігала за її роботою.

Вона була мудрою жінко. Вона сказала:

— Лиха доля, дитино, у тих, хто не такий, як усі. Прошу тебе, покинь, поки не пізно.

Танаїс безжурно відмахнулася:

— Продамо, матінко, купимо вам нового халата, теплу шаль, м'які сандалі. А Ію... О, Ію одягнемо як царівну.

— Щоб лиха не було з твого рукомесла.

— Вам що, не подобається? — здивовано супилася молода рукодільниця.

— Кому б не подобалося таке диво. То й то лихо, що це всім сподобається...

Стара Сара полюбила заблуду, а ще вона прикипіла серцем до маленької Ії. Синьоока крихітка розтопила душу сердитої Сари.

Помираючи, вона їм заповіла своє нехитре домашнє начиння, свій дім і свого великого халата, в який любила горнутися маленька Ія.

Мудрою була стара Сара.

Після її смерти хата кам'яна оселя спорожніла. Сусідки якось враз згадали, що Танаїс — чужинка, невідомого роду-племени. Що молитви вона промовляє якось дивно. Що хоча нічого такого за нею не помітно, але ж задивляються на неї чоловіки. А коси... коси у неї занадто пишні і довгі. Для кого вона б їх отак викохувала?

А головне — килим. Таки є в ньому щось гріховне. Занадто вони веселі, як язичницькі дійства у Самарії.

Сусідки буркотіли.

Згодом прийшли митарі.

Вони тупцювали біля низенької кам'яниці, нишпорили убогим дворищем, придивлялися, принюхувалися.

Зненацька з'ясувалося, що стара Сара була у великих боргах, що Танаїс з її щеням давно треба забрати до в'язниці Копернаума як злочинницю, яка порушує Закон. "Гроші, гроші, гроші", — туркотіли митарі.

Килим забрали через хвилю після того, як вона зняла його з верстака. Куценький Йова і його підручний уже чекали біля порога. Вони притьма скрутили в рулон сяйне диво і, викрикуючи у її бік страшні погрози, подалися до торжка. Вони були задоволені, рахуючи подумки майбутній прибуток.

— Ясю, як ти гадаєш, де краще вино — у Фаїни чи у Абрама?

— Вино всяке солодке, але у Фаїни подають його такі прислужниці...

— Йово, який у тебе довгий халат, ти у ньому наче підріс.

— Та вже ж підріс.