Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
І тоді в глибині його єства пробуджується стародавній гад, який звив там кубло, пручається, знавісніло сичить. Він голодний, вічно голодний, тому страшний. Іноді вершнику таланить натрапити на рідкісну оазу у безлюдній пустелі, де під нещадним сонцем дотлівають останні дерева і сточуються останні краплі вологи й де зачаїлися од нього нажахані люди. Тоді з уст вершника вилітає тріумфуюче ревіння, криваво спалахує довгий меч, летять на каміння немовлята, падають під копита жінки і старі, гад, висунувши голову, пожадливо смокче живу людську кров, п'є досхочу, до нестями, та все ж ніколи не може вгамувати свою невтолиму спрагу. Тому вершник, вихопившись з диму і вогню, знову кидає свого коня на пошуки нових жертв, аби покарати своїх кривдників нещадною дланню. Та, власне, яких кривдників? Хто й що може вчинити йому — грізному, пропахлому кров'ю, невмолимому духу пустелі?
Мчить залізний вояка. Переходи за переходами — ніде нікого. Випалена, потріскана твердь, обгорілі скелети дерев, німі руїни на місці, де колись буяло життя, лепетали діти, милувалися закохані. Він пришпорює коня, поспішає, змій, що оселився в ньому, не може жити без гарячої людської крови, сам він також не може жити без криків страху і розпачу. Так, він вічний, він поза часом і простором, але лише допоки є кого убивати, є що руйнувати, палити.
Та нарешті!..
Гучно гупає залізне серце. На овиді темна цяточка побільшується, світліє. Йому назустріч біжить легконога граціозна жінка — чорнява голівка, ледь скошені світлі оченята. Вона когось йому нагадує, втім, людина є людина. Люди всі однакові, у жилах усіх тече червона гаряча кров, запах і смак якої він відчуває на відстані, од якого хмеліє і наливається силою.
Жінка здивовано вглядається у вузькі бійниці залізного шолома, де кривавляться його очі, і нараз широко усміхається, привітно, заклично починає махати руками.
Він роздратовано думає, що вона не боїться, не тікає, а раз так — немає справжнього смаку в убивстві. Таке трапляється вперше, і це неправильно, він не витримає більше цієї безкінечної дороги по пустинній іржавій землі.
Вершник вагається. Ще ніколи не опускався його меч на голову людини, яка так привітно біжить назустріч йому — посланцю мороку. Чому вона так тішиться, либонь, збожеволіла при його появі? Таж ні: немає відчаю у її розпрозорених оченятах — тільки щира привітність і сяйна усмішка.
Усе ж понад силу здіймає такого важкого чомусь меча. Бойовий крик вилітає з горлянки. Він зводиться на стремена. Жінка простягає руки і усміхається.
— Кіме, — шепочуть її уста, — нарешті ти повернувся, Кіме. Як же довго тебе не було. Пам 'ятаєш, — її личко нараз смутнішає, — пам 'ятаєш, любий, як напали на наше місто хрестоносці. Все пішло за вогнем. Увесь наш рід потяли... І наша дочка, — жінка схлипує, — Кіме, пам'ятаєш, у нас була дочка...
Його мозок раптово розриває блискавка. Перед ним повільно висновується привид білого міста. Він піднімає до очей лівицю, прагнучи в останню мить уберегтися од кам'яних уламків, які, в цьому він чомусь певен, зараз ось зрухнуть на нього, видіння все не щезає, перед ним усе чіткіше постає картина білокам'яного поселення, бродять діти, сміється дивної краси жінка. Якийсь чорновусий юнак сидить за дерев'яним столиком і зосереджено щось майструє.
— Покинь, — просить жінка, обнімаючи його за плечі.
Видіння наближається, ще ближче і бачить залізний вершник в руках юнака дерев'яного лука.
— Покинь, — просить жінка, — біду накличеш.
Юнак обертається, чорні брови зведені в одну хижу риску:
— Не буду я більше терпіти уразу від чужинців. Чому мені мають наказувати у моєму власному домі? Чому я повинен просто за так віддавати їм свій набуток, своє добро?
— Вони зупинилися на короткий постій. Завтра вони рушать далі. Їм не потрібне наше місто, їм потрібна більша, багатша здобич. Хрестоносці зневажають нас — це правда, бо що для них пастухи, оратаї? З нас не візьмеш золота, коштовного каміння, пишних шат. Їм потрібний справжній ворог. Вони заберуть від нас данину і підуть далі.
— Вони повернуться...
— Вони ніколи не повернуться, Кіме. Вони хочуть звоювати цілий світ, тож за ними поженеться пустеля. Це її здобич...
Довкола них веселий живий світ, на полі колоситься жито, у садку гупають налиті сонцем яблука, ремигають за клунею воли, теленькає золотий дзвіночок у горлі його дочки. Лише близькі гортанні голоси, п'яний чоловічий регіт вказують на те, що не все у ньому до ладу.
— Потерпи, Кіме, ми народ не воїнів, у нас немає сил оружно підніматися проти такої сили. Та й з чим? Цим луком?
— Не можу, — голос юнака тріскає, мов розколена крига. — Та й не скажи. Цим ось луком я уб'ю нечеканих гостей.
— Схаменися, муже, пожалій своє плем 'я, рід, пожалій нас...
Він крутить у руках саморобного лука, тоскний спраглий вогник у чорних чоловічках то пригасає, то розгоряється.
— Не хвилюйся, — згідливо опускає голову їй на плече. Та полегшено зітхає. Чорновусий юнак звужує зіниці і пильно дивиться на залізного вершника.
Світанок. Прийшлий загін хрестоносців шикується на дорозі, тріпочуть білі хрестаті полотнища знамен, подзенькують щити, розписані великими білими хрестами, верховода, у чорній кольчузі, підперезаний срібним паском, білому плащі, коротко віддає накази. Білокам'яне маленьке мітечко тамує подих. Зараз, ось зараз рушать від них нарешті страхітливі гості. Ні, не їх милістю зобов'язані поселяни, що не впала на них грізна десниця зайд. Назавтра тих чекає велика кривава битва, тож не хочуть дарма тратити сили. Та й для чого їм розори у ближньому тилу — ще їм стануть у пригоді ці тучні стада, багатий урожай, що підспіває на полях, довгокосі дівчата, котрі затаїлися по погребищах. Верховода здіймає правицю, гучно звучить його владний голос і... переростає у хрипіння. У його горлі стримить стріла, на білий плащ скрапує рудяна пасока, і кричать поселяни од жаху, бо військо нараз розвертається, спалахують смолоскипи, піднімаються мечі, наїжачуються піки.
І... розверзається земля.
Юнак із своєї засідки за містом, сполотнівши, спостерігає на кривавим дійством. "Треба вийти, — думає він, — але ж я не винен, — булькоче у горлі. — Не хотів я терпіти пришельців і не терпітиму. Здобуду доброго коня і залізну зброю. О, я жорстоко стану мститися за свою Тан і маленьку дочку, за всіх тих, хто загинув сьогодні від руки чужинців. Я не залишу каменя на камені від їхніх міст і їхніх родів. Крови! Крови!" — гарчить юнак.
Вершник опускає руку долі. Знову над головою зловісно тріпотить чорне сонце. "До чого тут місто, — ліниво думає він, — до чого тут бевзь, який заповзявся воювати дерев'яним луком із незліченним військом? Ось переді мною вони б не вистояли. Тільки ж ніколи я тут у пустелі не стрічав стільки справжніх воїнів".
— Кіме! — на бігу гукає жінка. — Нарешті ти повернувся, Кіме!..
— Я тебе не знаю, — гаркає вершник.
— Ти знаєш мене. — Жінка летить до нього, і ясніє, квітне її обличчя.
— Стій, — хрипить вершник. — Я тебе зараз уб'ю, тікай! Тікай! Ге-е-еть від мене!
Жінка не слухає, вона біжить, розкриливши руки, її переганяє вітер, який занурюється під металеве забороло, з вітром приходить теплий дух людської оселі, дурманний запах губ цієї жінки, її шкіри. Ненависний запах людської плоті, од якого напинаються жили, а гад ворушиться, розкручується, розпрямляється, висуває у світ потворну голову. Він пожадливо сичить. Вершник видає утробне ревіння, виставляючи вперед свого довгого меча.
Жінка з розбігу натикається на нього і простромлює груди. Закочуються, швидко погасаючи, світлинки очей, і тільки губи ще шелестять:
— Що се? Що ти наробив, Кіме... що ти наробив, Кіме? Кров хлюпає на його залізні лати, кров пливе у спраглу
горлянку. Він хрипить од зловтіхи — він кат, він Суддя, ніхто не мине його кривавої мсти....
Перевернувся піщаний годинник.
Глава 1
СВЯТИЛИЩЕ
Венедією поповзли чутки: сивий чаклун одігнав від посаду духів Пралісу, боги покидають слов'янську країну, тяжко гніваються на венедів. Учора вночі здригалася й тремтіла земля: лютувала богиня Наві, либонь, за те, що в неї забрали її жертву: Янека. Сивий чаклун разом із дивною жінкою в чорному навели прозори на Рось, у ній з'явилися моторошні почвари з риб'ячими головами і собачими тулубами та змії-кропині. Пралісом бродять Киліяна та Ілліана — зміїні цариці, ой недарма тяжко захворів молодий мисливець Пугач. Навіть заговорена вода не допомагає від уроків. Вчора мисливці на заячих ловах перестріли самого Чорнобога, він погрозливо розмахував кулаками. Чужинець заворожив дружину володаря, обплутав своїми хитрими балачками Велику Ткалю...
Що день, то страшніші чутки облітали посадом. Венеди хвилювалися.
Овсій чув ці балачки. Аякже. Ще б не почути, коли біля терема з ранку до вечора тріщать добросердні венедійські сороки про лихо, яке спіткало його Ярину. Відмовчувався. Замислено поглядав на свою Ладу, яка зосереджено поралася по господарству та приборкувала двох воликів — синочків-близняток Вакулу та Микулу. Не міг навіть дорікнути, що одреклася вітцівської віри, відав — неправда се. Як завше, горів у теремі жертовний вогник, чинилися жертви, промовлялися веди і замовлянння, співалися пісні во славу Ясновида і Велеса. Нічого не змінилося у їх житті. Високо, як завше, дзвенів її голос під час жнивування:
Будуть снопоньки як дробен дощик,
Будуть конопки яко звіздоньки, Будуть стоженьки як місяченьки, —Будуть молотнички — все нарубочки, Що снопочок, то хліба бохоночок, Що колосочок, то пиріжочок, Що зерняточко, то дитяточко.
Венеди прислухалися до її примовок і усміхалися. А він нітився, коли, заставши його за застіллям, вона лукаво дорікала:
Господаронько... Ой сидить собі по конец стола, Перед ним колачі з ярої пшениці, Помежи колачі — світачі, Помежи свічі — чаші-глупачі, А що в глупачах? — Зелене вино. Зелене вино тобі службу служило За господаря та за ґаздиню, За всю челядку, за всю громадку.
О, ні, Ярина не зрадила віри правітцівської, та усе ж змінилася. Круті дуги її летючих брів поступово почали стончуватися, ніжно м'якшати. Погляд став осмисленішим, поважнішим, слова ваговитішими. Чудно, але заклопоталася володарськими справами, здається, більш за нього самого.
