Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
І поллються ріки безневинної крови, бо не всюди проповідь любови знайде пророків любови.
"Провидіння, — просив Апостол, — провидіння... "
Він зайшов у ліплянку Дари. Роздивлявся. Знову і знову брав до рук вироби маленької майстрині. Велика Мати, Марія, Дара — у цих жінках було щось спільне. Жінки різних народів, вони видавалися йому посланцями однієї, ще незнаної на землі раси. У них не було зла, це були чисті, наївні і водночас вольові натури, які щиро вважали, що Бог — це життя і любов.
І... вічне творення любови.
Кожен по-своєму вони творили осанну Предвічному. Вони ніколи не сприймуть віру в єдиного всемогутнього Господа як систему обмежень чи заборон для розвою людського духу, людського пізнання.
Апостол сумнівався, чи правильно він вчинить, впустивши до Божого храму цих вільномислячих, свободолюбивих служниць. А потім нараз до нього дійшло, що він нічого не може вчинити: не в його волі закривати доступ до Нього, до Христа. Вони самі, без нього будуть уже шукати дорогу до Нього і вічним і віщим дороговказом для них будуть слова: "Істина визволить вас".
"Ото настає година, і вже настала, що ви розпорошитесь у власне своє, а Мене ви Самого покинете ", — знову почувся докірливий голос Учителя.
О, звісно, Апостол не мислив свого життя без Нього. Все його людське єство було пронизане світлом Христа, не було в нього іншої дороги, крім дороги Христа. Та тільки чому він зненацька відчув моторошну темряву і безмежну, безтямну самотину? Щось у ньому руйнувалося, і він не знав, що вдіяти, аби зупитити власне руйнування.
Янек співчутливо дивився на розтривоженого старця. Він відчував, що тільки-но щось тут трапилося надзвичайно важливе, але не розумів що. Чого ж так голосно й різко говорила Велика Ткаля зі Слом Живого Бога?
— Дара, мій Отче, добра дівчина, — насмілився-таки порушити довгу мовчанку. — Знаєте, її по смерті батька привели з висілка вуглярів і призначили в жертву богині Наві.
— І що? — зацікавлено зиркнув на Янека Апостол.
— Жінки Венедії підняли ворохбу супроти своїх мужів. Ліпше за Дару ніхто не шиє, не вишиває, не тче — самі погляньте. Дара мала бути заколена у Нав'їн день, але коли за нею прийшли духовиди, то біля цієї хижки їх стрінули венедійські жони з мечами. Сама Ярина підняла на володаря меча-двосічника. "Спершу твоя голова впаде, — кричала, — а потім її!" Янек хихикнув, згадуючи очевидно, щось веселе.
— Не оддали жони Венедії Велику Ткалю Наві?
— Де там... Всеньке літо стовбичили отут біля порога, збройні, люті, чоловіки ледь не навколішки просили їх не ганьбити їхньої чести. Поки Овсій не з'їв землю і не поклявся всіма богами і духами, що волосина з неї не впаде, охороняли дівчину.
Янек уже щиро і розкотисто реготав. Апостол і собі усміхнувся, уявляючи кругловиду Ярину з зброєю в руках супроти кремезного Овсія.
— Дара опісля не мала зла на людей, які хотіли її убити?
— Таж самі бачите, яка вона. Навіть нічого не помітила. Сиділа, творила свої тканки, співала свої співанки. Отакі, — Янек стиха затягнув:
Топчу, топчу ряст, ряст, Бог здоров 'я дасть, дасть, Іще буду топтати, Щоб той рік діждати...
По хвилі передихнувши, продовжив:
— Володар опісля всього сам зайшов сюди, роздивився її витворки і вклонився до землі, випрошуючи прощення. Так вона, вірите, ще і його потішала.
Десь зовсім близько почувся заливистий плач дитини і роїння радісних жіночих голосів.
Апостол полегшено видихнув, впіймавши себе на думці, що вже давно з тривогою ловить звуки з сусіднього дворища.
— Птаха — жона Кореня — народила первістка, — злетів під стелю Янек. — Слава Богу!
Ім'ям Бога хлопчина славив життя.
— Але, — думав Апостол, — що краще? Вогонь, який спалить людей і племена, — породження темних сил і носіїв темряви, слугуючих демонам зла? Ця вогняна бура може спопелити і людей Христа, але щастя для істинно віруючих постраждати за Нього. Страшно лише, що віра, утверджена руками зла, може виявитися уже не любов'ю, а законництвом, так було з вірою народу Ізраїлю в єдиносущного Господа. Не любов до Нього стала кермувати його життям, а страх перед фарисеями, сандуклеями, первосвящениками. Апостол бачив, чув: западає в землю біло-золотавий сяйний Храм Господа, жорстока муштра Мойсея виявилася безсилою супроти людської природи. Страх, а не любов оселився в душах іудеїв. Страх, ненависть не дали розпізнати у Христові Спасителя — посланця світла. Ні, він не посіє на цій землі зуби дракона, які потім можуть зійти кривавим цвітом. І замість хліба живого тіла Христа в руках вірних опиниться камінь.
"Провидіння, — просив Апостол, — Провидіння!"
Руками зла не можна утвердити добро. Не дозволив-бо Він Петрові підняти меча на Його кривдників. "Хто з мечем піде — той від меча і загине..."
Апостол Андрій сумнівався, що Велика Ткаля зі своїм первісним відчуттям природи і духів пророди зможе стати істинною християнкою. Істина від Нього і дається тільки Ним. Тільки через Нього, через зречену любов до Господа можна пізнати істину. Вона ж ніколи не відмовиться від своїх мальовидл — бо се її Слово, се її мова з Богом.
Чи з Богом?
Чи за цими прекрасними витворами не проглядає темна моторошна тінь, яка хапає за горло живих?
Він сумнівався, він не хотів цих запитань, та вони знову і знову поставали перед ним у своїй неминучості. Час для розмислів закінчувався, треба було приймати рішення. День по дню вони говорили про це в своїй єрусалимській громаді. Чи не буде це зрушенням древньої угоди богообраного народу зі своїм Господом, якщо допустити до Христової віри язичників? Всі уже відчували, що на місці цих злиденних бідарських общинних утворень гряде могутня і велична Церква-матір. Чи стане вона матір'ю всіх народів і племен землі, прощаючи їхні відмінності, враховуючи їхні звичаї, а чи переступлять через її поріг тільки обрані. Але ж Він сам говорив, що не прийшов до праведних, що прийшов рятувати грішних, сам запрошував гнаних, скривджених у своє серце.
Накрапав повільний дощ. Ледь видимими рисами прокреслював синяву імлу. Чорне гайвороння розповзалося крайнебом. Він подумав, що його рішення не сприймуть, не визнають, а може, й різко осудять інші Апостоли, яким Він доручив нести у світ Своє слово. Він помолився і щиро попросив у них прощення. Він не міг вчинити по-іншому. Він не міг стрясти цей світ гримучою грізьбою Павла, нав'язати цим людям пекельні видіння Іоанна. В ім'я Христа він полюбив цю землю, її дітей, він не зажене у серце Венедії кривого ножа ненависти.
Знав, що чинить справедливо, але смертна печаль охопила його душу. Він одпускав на волю спійманого птаха, та чи зуміє той правильно скористатися цим даром свободи? Які спокуси, які дороги він повинен перебороти, аби знайти нарешті своє єдине небо, в якому можна літати і до якого треба летіти?
Бо страшна доля у птиць, для яких неба нема.
Накрапав дощ, скипали на його очах сльози.
У хижку увійшла Марія. Розшаріла, розпалена. Тримала перед собою висхлі руки, подивовано на них дивилася: цими ось руками вона сьогодні порятувала два людських життя.
Цими ось руками...
— Благе діло сотворила ти сьогодні, — підбадьорливо мовив Апостол.
Вона вся потягнулася на його привітний голос та перечепилася об його смутний і болючий погляд. Зіщулилася.
— Я охрещу твою Дару, Маріє. Завтра на світанку я охрещу цю землю...
Їх було небагато, перших християн Венедії. Корінь — вірний дружко Іломера, Птаха з синочком, Янек, Любава, Дара — Велика Ткаля, Влас — молодий вугляр, Ярина — дружина володаря. Перед виходом за земляний вал їх наздогнали дві юні фігурки — Журавля і Світозари.
Звістку про хрещення у нову віру ще звечора рознесла по Венедії Ярина. Він же сам нікого не запрошував, не кликав, не примушував, не погрожував. Їх проводжали здивовані погляди венедів.
Земля скидала важкі роси, прокидалася. Скипалася кров на жертовнику богині Наві, невидимі у сизому тумані, підповзали стривожені духи Венедії. Кричала на Зеленій верховині невидима, кимось чи чимось налякана пташина. Рось, як завжди голубоока, весела, клубочилася хвилями густого туману.
Апостол опустив хреста у воду. І зійшло сонце. Чисте, умите, радісне.
Народжувся новий день, народжувалися нові люди.
На земляному валу виднілися темні, непорушні постаті — за ними спостерігали. Апостол і хотів, аби їх бачили. Нічого не хотів таємного, прихованого, бажав чесного і щирого життя новонавернених зі своїми співплемінниками. Нікого не хотів роз'єднати, прагнув з'єднати, тільки ще міцнішими, тіснішими узами. Цим першим буде важко, але Господь буде з ними. І не буде у їхніх серцях ані жаху, ані смерти.
Народжувалися нові люди у щирому просвітлінні сердець. Вони не впізнавали довколишнього світу, а, може, вперше осягали його красу, величавість та щедрість.
Охрестивши венедів, Апостол хлюпнув пригорщі чистої води на берег.
Розлетілися іскри, нажахані, кинулися врозтіч духи, застиг, а потім звуглів, розсипався на попілець густий туман. Апостол хрестив слов'янську землю, бажаючи їй добра, милосердя, радости, добрих рук, люблячих сердець.
"Щоб синами світла ви стали..."
В самого в душі розливалося сліпуче світло благодаті.
Сталося!
Юний Христос простягав над Венедією свої благовісні руки. Юний Христос обнімав і благословляв венедійську україну.
Книга друга
Знаю, так мститися гріх, але смерть треба сплачувать смертю.
Злочин до злочину, вбивство до вбивства потрібно додати...
Хай загине злочинець, хай прахом Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна.
Публій Овідій Назон. Метаморфози
Вимахуючи довгим мечем, виблискуючи круглим щитом, подзенькуючи іржавими стременами, летить безлюдною пустелею залізний вершник. Не знає втоми його жилавий кінь, не хилиться од вічних переходів могутній воїн. Звідкіля він? Якої землі, якого роду? Що за плем 'я його породило? Чорне жаске сонце випалило у ньому спогади про минуле.
Гупають і гупають копита у порохняві мертвої пустелі, та ніде не відлунюють. Ні шереху, ні подиху, ні подуву. Мертва пустеля, як сама смерть, суне слідами вершника, геть закованого у залізні лати. Іноді він на мить зупиняє свого велетенського коня, та не для перепочинку. Прикладає залізну руку до вузької щілини у заборолі і прострілює далину пильним зором.
