Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
І дітей наших подушив... Прости мені, мій любий... Прости...
Постать мерхла, розсипалася на попіл, розпливалася в повітрі, він летів за ледь видимим привидом:
— Орисю! Орисю...
Захихотіло зловісним голосом Гора: "...не врятуватися, ... їм нікому не порятуватися".
Іломер скинувся у дуплі і припав до духвовини: це справді голос проклятого ускока. Це направду був він!
Глава 2 ВЕНЕДІЯ КЛИЧЕ
Гор сидів побіля високого вогнища у широкому колі бородатих напівголих мужів з набедреними шкіряними запиналами, з мечами, притороченими до поясів.
"Он воно що", — видихнув Іломер. Лапнув за меча і ледь стримався, аби не вискочити зі своєї засідки. Та все ж останні події, які він пережив, далися взнаки, острожили: спочатку треба вивідати, що за сватів навів у Праліс супостат. Тоскно занило під серцем: на Венедію прямують.
— Ось він — справжній Чорнобог, — прозрівав Іломер.
Ось кого насправді треба страхатися, бо чорною гадиною заповзе отака почвара до людського гніздів'я, і ніякими молитвами, жертвами, ніякими словами її не вгамувати.
Припавши вухом до отвору, прислухався.
Гор розмовляв зі своїми співбесідниками через толковинина:
— Ніхто краще за мене не знає засідок і вільних переходів через ліс. Володар не раз радився зі мною, де ліпше поставити сторожові вежі і виставляти чати. Отож і кажу ще раз: далі нині йти нічого. Можна натрапити на кінні венедійські дозори. А тут ще безпечно. Сюди, наскільки мені відомо, венеди не надто потикаються. Звідсіля, ось з цієї галяви, можна починати приступ посаду, змітаючи на своєму шляху усі заслони. Головне, не дати спалахнути вогням на сторожових вежах. Їх треба підрізати насамперед: тихо, непомітно. Треба думати як.
Товстий черевань, закинувши волохаті лапи у густу траву, вгризався в печене оленяче стегно, поплямкував. Здавалося, що не слухає мовця, та на останніх словах різко відхилився і виплюнув обглодану кістку просто в пику довготелесого Гора.
— Вежі... — зареготав і зловісно поплескав по плечу. — Що тут думати? Які порубаємо, а котрі нехай собі горять разом з йолопами, що на них. Їм не утриматися супроти нашої сили. Хвиля за хвилею пливуть вандали на цю землю. Не лише твою Венедію, — усі городища, весь цей край пустимо за вітром.
Гор сіпнувся.
Черевань знову зареготав:
— Не журися, робе, отримаєш, чого просиш. Дам я під твою руку цих нікчемних людців. Будуть замість хортів. Поганяй ними, якщо хочеш. І Венедію забирай під свою владу, та... тільки після того, як там побуваю я зі своїм військом.
Чорнобородий товстун лиховісно по-звіриному завив, а у проміжках між завиванням його зуби вгризалися у печеню, що скрапувала жиром на волохаті груди.
Перегодом ще раз глянув на звеселілого Гора, що улесливо заглядав йому у вічі:
— Гляди, робе, не здумай щось вчворити, як нещодавно! — смикнув за товсту мотузку на поясі, Гор зарив носом просто у палаючу головешку багаття. Заскавучав, по-собачому відповзав. Коли підвів голову, на носі вибулькнув червонястий пухир. Бечак реготав.
В Іломера напнулися жили: ось вони сидять, їх кількоро десятків, та вони не знають Пралісу, стрілами їх можна всіх перекосити. Якщо Гора... Якщо насамперед Гора... Поки той не натворив ще більшого лиха.
Хай самому згинути, але убити татя. Іломер звивався у дуплі і скрипів зубами.
Врешті, не витримавши, обережно відвів гілля тернового куща і, ледь висунувшись із своєї криївки, напнув лука, наводячи стрілу на довготелесого чоловіка, який ласо поцмокував, смакуючи майбутню удачу, що ось-ось мала нарешті спасти на його голову.
Дупло було широким, стояв, розкрісливши ноги, стріла ледь бриніла у тятиві. Напинав лука і відпускав. Не страх смерти зупиняв його. Не страх...
Чужаки позводилися, погладжували набехтані животи, голосно ригали. Товстун свиснув. З хащ вилетіли прислужники, тягнучи за вуздечки коней. Товстун рикнув, за мить всі уже були на своїх сідалах, один за одним вислизали назад у темінь. Найдовше бовваніла перед очима Іломера спина Гора: убий! Убий татя! Ціпив зуби.
Багаття дотлівало. Червоні спалахи вилизували довкілля кривавими вовчими язиками. Скрадаючись, вислизнув Іломер з ясенової криївки, шмигнув у зарості горішника, за яким випасався його Вогник. Коня знайшов злитого з тінню всохлого дерева. Напруженого, готового до миттєвої втечі, але зі спінених губ не вилітало ані звуку.
— Мудрий мій друже, — вдячно шепотів йому на вухо Іломер, забираючись на спину, — спасибі, братику, що не підвів мене.
Рушив у тому ж напрямку, куди зникли пришельці.
Йшов по гострому запаху поту, власне, сам Вогник безпомильно вибирав дорогу, якимось побитом здогадавшись, чого хоче його стривожений господар. Іломер пікся: скільки ж їх? Де їхнє стійбище? Стосовно замірів сумнівів уже не було: йдуть на Венедію.
Сонце уже високо стояло вгорі, коли юнак вийшов до стрімких кам'янистих скель. Відпустивши коня, ящіркою поповз до ледь видимої ущелини. Звісив голову, відсахнувся: море людських голів. Вся западина між скелями заповнена чужинським військом...
Іломер мчав, не вибираючи дороги, через ліс навпростець. Кінь, аби передихнути, переходив на стрімку рись і знову мчав летючим галопом. Його не треба було підганяти, і все ж Іломер раз по раз скрикував: "Швидше, швидше, Вогнику. Любий, дорогий, Вогнику, рятуй, брате!" З коня увсібіч розліталися клоччя піни. Вершник і кінь стончилися у випущену з тятиви стрілу. За пару годин їх перехопила перша венедійська чата. Коротко, різко віддав накази, припиняючи розпити. Шестеро вояків помчали навспак, слідами Іломера, на розвідини. Іломер пустив коня напустом на Венедію.
Увірвавшись у посад, кинув вуздечку переполоханій Ярині:
— Походи з ним, кінь розпарений, тільки води не давай, остуди потихеньку. — Ярина тільки зиркнула, без вагань підступила до велетенського змиленого скакуна.
Вихором влетів Іломер до терема володаря:
— Біда, Овсію. Неміряна сила йде на Венедію. Володар скочив, лице заливала блідість:
— Хто?
— Давні знайомі — вандали. Досі вони проривалися до нас невеликими загонами, але нині... Велика оружна сила суне на нашу землю, велика і страшна. Немає в наших числів'ях слова для них...
Іломер по-юначому швидко залопотів про те, що уздрів з дупла та в ущелині, але, оговтавшись, повів мову повільно, не пропускаючи жодної дрібниці. Тільки руки видавали його хвилювання. Руки крутили стрілу, що не убила Гора.
Скоро світлиця наповнилася венедійськими старшинами, всі ж бо зауважили, як молодий ватаг влетів у посад. Уважно слухали, хмурніли. Овсій все ще на щось сподівався:
— А може, їх шлях не на Венедію?
Запитання провисло у важкій тиші. Іломер глипнув спідлоба:
— Ще раз кажу усім, а ви почуйте: йдуть супостати на нас, і веде їх відступник нашого роду і нашої землі. Він знає, де знаходяться наші застави, залоги, він омине ложні стежі, що ведуть до боліт чи до западні. Своїми вухами я чув, як він похвалявся.
Не називав ім'я Гора, всі знали чому: аби не посіяти словом лиходійство, не продовжити йому життя. Однині жодна мати не назве цим іменем свого сина. Забудеться воно, всохне трава, що мала нещастя носити це наймення, забудеться ускок, котрий його носив, і тільки в серцях та у віках відлунюватиме при лихій годині: горе... горе... горе...
Геть сполотнілий Овсій витирав спітнілого лоба.
— Бий на сполох, володарю, — заговорив першим сивобровий Ведмідь — за законанням венедійських старшин, наступник стола Світозара. — Скликай венедів на віче. Треба палити сторожові вогні на валах і вежах.
— Ні! — Іломер понад силу видушував з себе слова. — Я ще не все сказав. Там у їхньому логові я бачив, як полонянки, я упізнав їх — дівчата з висілку золотарів, — так от, молоді венедки на собі тягали возика, на котрому сидів їхній зверхник. Він шмагав наших дівчат батогом, яко волів...
Ковтнув слину:
— Володарю! Володарю нашої україни! Не сполошні вогні має пускати нині Венедія, се нічого не дасть. Венедія мусить запалити вогнище Великої Матері, скликати до себе не тільки воїв, ратників, а увесь венедійський нарід, старих і малих, жінок і немочних — усіх. Тільки за нашими валами можна сподіватися оберегтися від лиходіїв, всі інші наші стійбища не укріплені, ворог такою силою їх змете. Біда велика, тож мусимо в такі часи бути всі купно. І тільки так ми зможемо вистояти.
Вогнище Великої Матері... Родове вогнище...
Ще ні разу за всі літа Венедії не спалахував Великий вогонь на Зеленій верховині. Отже, прийшла крайня біда.
Овсій вжахнувся, запручався:
— Який ти швидкий на раду, начільнику. Ми зібрали урожай, наповнили наші засіки та обори, підготувалися до приходу Сніжани. Якщо злетиться весь нарід, всі наші припаси підуть за димом. Як зимуватимемо?
Питання...
Мовчки кусали вуса венедійські старшини, перезиралися. В руках Іломера з гучним тріском зламалася стріла, прошепотів тихо, сумовито:
— Про що мислите, венеди? Своїх добр шкода? Як зимуватимемо... А подумали, чи житимемо? Не втратити б більше. Немає в нас іншого виходу, бо йде сила на нас всім силам сила. Скликай, володарю, всі роди і племена під свою руку! Не зробиш ти, я сам піду на переступ супроти твого рішення і дам знак Великій Матері. Я сказав все!
Овсія начебто й не зачепили бунтівливі слова молодого ватага. На могутньому лобі кривава роса од дум. Не про володарський стіл мовилося, не про те, хто перетягне його до себе... Не той час, аби про марне.
— Буде так, — відітхнув важко. — От лише як дати знак Великій Матері? Дорога на Зелену верховину неблизька. Стратимо час.
Всі глянули у бік гори, яка синюватою димаркою курілася в небо.
— То мій клопіт, — здвигнувся за двері молодий ватаг. Надворі скипали хвилі людських голосів. Страшна віда
перуном облетіла посад. Бевкав мідний Пан, подзеленькували мечі, іржали коні, приведені з загону. Перед молодим начільником розступилися. Він швидкою ходою подався до венедійського святилища. Небавом з підніжжя дерев'яного ідола Ясновида підняв золотого щита Венедії з карбованим сонячним знаком — священний оберіг племені. Вийшов з-під зеленого склепіння Священного дуба, звів голову, примружився, підняв щита, на якого враз усією своєю вагою упало сонце, круг сліпуче сяйнув, вогняна лисичка, здвигнувши золотим хвостом, пригнулася, напружилася і враз стрибнула на високу гору, що мріла вдалині.
