Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
Ще недавно він би погидував навіть торкатися до милостині нечестивки. Тепер йому було байдуже. Фініками він ласував більше року. А лантух йому був вкрай потрібен, бо з його плаща залишилася мерва.
Спостерігало за ним з ненавистю самарійське селище. Але до нього не наближалися, оминали дике поле здалеку своєю кучерявою стежиною. Лише зрідка трохи підступала стара жінка з холодним вигаслим тваром і кам'яними очами й злобливо, з обридженням дивилася на вбійника своєї маленької внучки. Він пікся жалючим болем, опускав голову і ще затятіше носив і носив каміння до дороги, щоб потім, заривши його у неподатливу твердь, сходити кров'ю і слизом од страшного запаху, який пронизав його наскрізь. Наскрізь...
Час спершу сипався на нього дрібними, маленькими камінчиками, а потім якось непомітно загупав по голові велетенськими брилами років, згинаючи його спину в дугу.
Зрідка з'являлися на дорозі його колишні поплічники. До них більше так ніхто і не прибився. П'ятірка вічно хмільних стражників гордовито чимчикувала утрамбованою його руками кам'яною бруківкою і, зауваживши свого колишнього напарника, зупинялася й дружно тицяла в нього пальцями, обснованими коштовними перстенями, вочевидь вихопленими з попелища Храму Бика. Вони хапалися за животи, спостерігаючи за його снуванням туди-сюди. Не раз зупинялися на постій на іншому боці дороги, котулялися у заростях квітучого нарду, виталовуючи дорогоцінні квіти своїми роздобрілими тілами. Філдей відводив погляд і піднімав наступну каменюку.
— Ей, дурню! — рикав до нього Фавн, шкірячи потворну пащу і уминаючи запеченого молодого баранця. — Іди-но до гурту, доброго вина наллємо, хліба дамо! Ось нового халата тобі принесли.
Він відмовчувався.
Фавн погрозливо розмахував волосатими лапами:
— Гидуєш, друзяко! Намірився стати чеснішим за нас? Не вийде, божевільний мугирю. Ось я доберуся й заберу тебе до сенедріону. Передають подорожчани, що ти і в святу суботу вергаєш каміння, улещуючи проклятих безбожників.
П'яно похитуючись на жаб'ячих кривулях, переходив дорогу, моцуючись до бійки, та тут же натикався на стадо кам'яних здичавілих биків, що сірою лавою сунули на нього.
Фавн повернув назад до гурту.
Ніхто не спускався до кам'яного, проклятого Богом і людьми, поля.
Він був один на цьому безлюдному острові посеред квітуючої землі, яка бриніла людськими голосами, повнилася людською працею.
Він був сам-один, і йому ніхто не міг допомогти.
Часто вночі до самітника заповзав відчай. Філдей вихоплювався із своєї нори й у темряві оглядав свої володіння. Маленька лапичка живої, паруючої землі, а довкруг камінь, камінь, камінь...
Брав до рук свого пощербленого меча, підносив до горла, але тут же його овівав запах трави, коріння розлущувало камінь, вистрілювало блідими, зеленими стрілочками, які стрімко спиналися уверх, здіймалися високо в небо, гуготіли знавіснілим зеленим вогнищем. Він упокорено випускав з рук меча: він не заслужив смерти.
А вранці знову зубами, лобом, руками, ліктями, грудьми вергав кам'яне громаддя, котуляв, котив, носив, тягнув на своєму карку і на оленячій шкурі. Люто, нестямно змагався із кам'яним змієм, якого не в силі побороти нікчемний людський земляний черв'як.
Та все ж поле потроху оживало.
Живий клаптик поволі збільшувався.
Він зарікся озиратися, се тільки побільшувало його муку.
...Гупали, гупали роки.
Молодий колись мужчина став висхлим волохатим звіром із зацупілими нечуткими м'язами. Старіли і його колишні братчики.
Як завжди, вони чалапали гарно утрамбовною кам'яною дорогою, та вже не припрошували його до своїх трапез, лише лиховісно крутили вирлами й кидали слова найстрашніших проклять у його бік.
Філдей тягнувся серцем до кучерявої веселої стежки, якою йшли і йшли самаряни, несучи у високих глеках чисту воду зі святої криниці.
Вода... Він марив чистою, прохолодною водою, в яку можна зануритися спечним обличчям і пити, пити досхочу, не міряючи ані на краплі, ні на ковтки.
Воду він збирав з кам'яної довбанки, накривав зверху кам'яним плесканцем. Вода швидко випаровувалася влітку і просмерджувалася. Тепла рідина не втамовувала спраги, але це було все, чим міг підтримувати висхлу плоть.
Та він не міг попросити води в цих суворих людей.
Гуп...
І ще раз гуп...
Минуло двадцять років. Він їх не рахував. Пощо?
Зненацька його колишні, уже постарілі, підручні засновигали дорогою все частіше. Вони тепер навіть не дивилися в його бік, мали інший клопіт. Вони учеписто тягнулися за невеликим гуртом навколо високого тендітного чоловіка у золотавому плащі. Світлим метеликом він маяв на кам'яній, добре вимощеній дорозі і, обнімаючи за плечі мандрівців, щось лагідно їм промовляв. До закладника кам'яної пастки зрідка долинав його голос, і Філдей затерпав од болісного щему, що вперше так лагідно торкався його зашкарублого, зароговілого тіла.
Хім, Вепр, Самул, Фавн, Роня — згорблені, у брудній одежі — ненадовго їм вистачило золота з поганського попелища, подзенькуючи щербатими мечами, нипали за гуртом, іноді мовчкувато — коли до гурту прибивалися люди з навколишніх поселень, здебільшого лихословлячи у їх бік.
З наростаючою тривогою він спостерігав за дорогою.
Якось він побачив, як Фавн, люто клацнувши зубами, по-шахрайськи глипнувши у бік чорнявого молодого чоловіка, який ледь відстав від гурту, зігнувся й почав видовбувати камінь з дороги.
Щоб кинути в спину?.. Камінь...
З його кам'яного поля...
Філдей люто заревів і, вискочивши зі своєї неприступної засідки, кинувся до дороги, розмахуючи ведмежими лапами і грізно блимаючи очима.
Фавн розігнувся і потупцяв геть на кривуватих ніжках, а на Філдея поглянув чоловік у золотавому плащі...
Глянув розуміючими, добрими очима. І нараз усміхнувся світлою, вдячною усмішкою.
У грудях заклятого пустельника щось схлюпнуло.
Загорілися, засяяли золотисті йорданські іскорки, але вже не пекли, не мучили, не катували.
Війнула запаморочливим духом печальна рума-трава. Та в тому запаху уже не було загрози й ненависти, лише безкінечна журота і печаль.
Чоловік пішов собі далі.
Хитався, хитався світ...
Вранці, тягнучи дрібні каменюки у своєму мішку, він знову натрапив на того ж чоловіка, який міцно спав, опустивши кучеряву голову на холодний камінь. Філдей стривожився: як так? Де охоронці сього дивного чоловіка? Чому вони полишили його самого? А що, як гадюка з його поля? А якщо набредуть на нього храмові стражники?
Чоловік спав, прикрившись золотавою тоненькою тканиною, і здригався уві сні од холоду.
Вперше за роки... віки ... Філдей не доніс свою ношу до дороги. Він покинув мішка і рвонувся до своєї нори. Лихоманило од дивного, теплого відчуття, яке вперше захлюпотіло у його змертвілому єстві, щось в ньому забрунькувалося, затріпотіло, ожило. Схопивши свого дорогоцінного плаща з оленячої шкури, він помчав назад й обережно, намагаючись не дихати, прикрив його м'якою теплою накидкою.
Діяв тихо, але важким каменем гупало серце у грудях, і він боявся, що від цього гуркоту чоловік може прокинутися.
— Серце... Чи є в тебе серце, чоловіче добрий? — тихим голосом зашепотіла зеленоока дівчинка Рума.
Філдей крадьки відійшов від сплячого чоловіка. Потягнув далі свого рептуха, наповненого камінням, уверх до дорозі, на якій сходило сонце і розквітав новий день. Дорога була довгою, він тратив тепер чимало часу, аби натрапити на якусь порожню виямку, щоб посадити в нього кам'яні яблука з кам'яного поля.
Повернувшись, він не застав нікого. Плащ лежав, акуратно згорнений, він побожно торкнувся до нього, намагаючись вловити тепло дивного чоловіка.
Потім з відчаєм опустився на камінь. Пішов той, кому він міг розповісти все, єдиний, перед ким міг розкрити свою страшну душу. І може отримати відпущення страшних своїх гріхів. Він аж збентежився од таких думок. Люди йому простити не можуть. Хіба що оживе кам'яне поле.
Він розпачливо вперше за багато літ підвів голову й обвів зором усе поле. І затерп. Не було... Не було кам'яного поля! Темна, паруюча весняна земля простягалася до самого овиду, на ній залишився єдиний камінь, той, до якого щойно схилив голову чоловік у розкриленому золотавому плащі. Філдей з нетерплячим схлипом підважив останню брилу, і долоню обпекла срібна цівка чистої, прохолодної води.
— Вода... — заплакав Філдей, припадаючи до струмка потрісканими устами. Мерехтіло в очах, пахла земля, очікуючи посіву, грайливо-весело котилися краплі вологи до спраглого рота і серця.
Він умілими руками, звиклими за стільки років до важкої праці, розширив і поглибив струмок. Вранці у ямі заблищало голубе кружальце води.
...І прийшли люди.
Вийшло все самарійське селище — старі і малі, чоловіки і жінки. Прийшов сивуватий священик, який колись прокляв його у скинії навіки. У їхніх руках були саджанці дерев: горіхових, оливових, яблуневих.
Старезна зеленоока жінка несла пучечок веселої і пахучої трави, божественний запах лоскотав ніздрі, а коли вона посадила його у землю, пелюстки одразу випрямилися і заврунилися.
Люди садили сад, зарослий, нескладний Філдей метушився разом з усіма, тягав воду з колодязя, вперше за безодню літ сміявся, вперше обідав у колі самарійського селища, дивився без страху на зелену траву, пив червоне вино і їв, побожно поцілувавши, теплий хліб.
Йому запропонували бути охоронцем і садівником цього саду. У відповідь він заплакав і поцілував землю між руками зеленоокої стариці, попросив ще раз прощення за все зло, яке він вчинив, коли ще не знав Господа.
Вранці він вирушив в дорогу рівною, любовно викладеною, непідвладною часові і дощам дорогою.. Пішов шукати чоловіка у золотавому плащі.
Він ішов і думав, що легко, мабуть, буде по ній іти дивному святому чоловікові, сподівався що той далеко не міг піти, ось-ось він зустріне Його, впаде на коліна і розповість про все і запитає: як бути далі? Бо ожило його кам'яне поле, та ятриться чорною виною його дика душа. Бо простили йому люди, та не може він сам собі простити.
Потім він побіг, окрилений хвилюючим передчуттям полегкости. Вночі він зійшов на Оливкову гору, звідкіля відкривався вигляд на священне місто Єрусалим, і наткнувся на сивого чоловіка з очима, обпеченими нелюдською тугою. У ньому він ледве упізнав одного з тих, які веселою і щасливою зграйкою нещодавно тупцювали за Ним.
Філдей завмер і тихо, нажахано запитав:
— Де твій Учитель, чоловіче?
Де твій Учитель, Апостоле Андрію?..
