Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
— Однією грішницею менше... А тепер хода звідси і нічирик. Кущами, заростями, щоб ніхто не помітив.
Шестеро стражників, злодійкувато скрадаючись, пустилися довкруж гори. Філдей все ж озирнувся, мовби згадуючи про щось. Здалося чи примарилося? Дівчина зводилася з землі зеленою травою, простягала з мукою зелені руки, шелестіла, шепотіла йому услід: — Чи є в тебе серце?
Він здригнувся, але часу на розмисли не було. Могли наткнутися на людей. Гуп. Гуп — стукотіли сандалі, сонце сліпило очі, вони нарешті дісталися до харчевні. Виночерпій подав барильце доброго червоного вина. Вони жадібно жлуктали, хвацько жбурляючи під ноги срібні монети, підбадьорливо підморгували один одному, вони були героями, месниками. Вино кривавилося у глиняних чарах, густішало, темнішало. Темнішало на душі храмового стражника Філдея. Потім... Потім здичавіла мертва душа про все забуде, щоб заспокоїтися темним звіриним сном ситого хижака на запльованій підлозі і прокинутися од гострого, гіркого і печального запаху чаклунської трави руми.
Саме буде свята субота. Вони, як правовірні іудеї, поплетуться зранку до скинії, аби прославити невидимого Господа, якому відкрите все тайне і явне. Священик, перед тим як прочитати призначені на цей день слова із священного сувою, голосно прокаже слова відлучення від Господа й іудейської громади невідомих лиходіїв, які осквернили землю народу Ізраїлю глумом і вбивством самаритянки Руми. Пригнічені стражники похнюплено потупцяють, перезирнуться. Савул непомітно прикладе пальця до пухлих губ. Коли повертатимуться до готелю, де саме вони зупинилися на постій, всі дружно вирішать: треба мовчати. Вони спокутують свій гріх ще більшою ревністю по захисту Господнього промислу. Ось вони тайно вчинять підпал язичницького Храму Бика, пустять це гадюче гніздо за димом разом з усіма тамошніми чаклунами, за цей подвиг їм багато проститься, вони будуть чистими перед лицем Предвічного.
Він згідно кивне патлатою головою: все так! Бог знає їхню запопадливість, він простить їм, бо ж навіть коліно Веніамінове процвітає на землі Ізраїлю, а саме з цього роду юнаки вчинили глум не над нечестивкою, а над знатною іудейкою. Був певен у щирій прихильності Господа до нього. Був певен, що його Бог хоче війни і крови язичників. Він правильно вчинив. Вони ні в чому не винні. Ще декілька днів по тому бадьоро чалапатиме за своїми підручними самарійськими дорогами, затуляючи носа од все чутнішого запаху, та прийде час, коли він почне від нього задихатися. Запах-дух тягнутиметься за ним вдень і вночі. Скоро він не зможе навіть присісти на зелену, м'яку траву, буде вишуковувати камінь, зруб, а коли не буде нічого, окрім дороги, то знесилено падатиме просто в пилюгу під регіт п'ятьох посіпак, страхаючись звести голову і обпекти очі об зелене маєво. Та навіть у його снах завирує, запахне зелена трава, крізь яку просвічуватимуться золоті йорданські іскрини, спочатку як голочки, потім як жарини, скоро, охоплений пекельним вогнем, він гарчатиме од жаху і хапатиметься за горло. Той запах буде душити, труїти, од нього не буде спасіння навіть в Єрусалимі, куди нарешті вони приплуганяться, аби дати звіт первосвященикам про свої ревні подвиги в окаянних землях язичників.
Він з острахом підступить до Храмових воріт, та не зможе переступити через них, вклякне на коліна й цілий день шепотітиме слова молитви. Запах стане ще сильнішим, і врешті, розтягнувшись на східцях, він розпачливо завиє од безвиході та горя. На місці величного кам'яного Храму — білосніжного сяйного дива з пишними галереями і золотавими оздобами — перед ним забуявіють страшні зарості велетенської руми-трави.
Він по-собачому навколішки одповзе од кам'яних східців, понесеться кривими вуличками навспак до того місця, де вперше зустрів тоненьку напівдитину-прозеліточку, яка у святу суботу одчинила собі на горе овечу загорожу.
На світанку жителі одного з дрібних селитьб Самарії на кам'яному мертвому полі побачать знавіснілого кремеза, який хапатиметься за горло, задихаючись від прохолодного свіжого повітря. Поселенці за звичаєм прямуватимуть до криниці, аби принести додому краплі безцінної в цих краях вологи. А він колінкуватиме на пласкому камені і вимолюватиме у них смерти, тої самої, на яку прирікав не одного з їхніх родаків. Він, Філдей, проситиме людського суду, людської кари — скаменування.
Каміння на тому полі буде багато. Дрібного, маленького, більшого. Треба лиш узяти в руку і розмахнутися. Він не тікатиме. Філдей плакав і просив смерти, але самаряни проходили мимо, відводячи суворі погляди. Вони піднімалися стежиною, що текла між зелених сліпучих трав, і зникали. Один за одним...
Останньою з'явилася на стежці старенька бабуся з порослими зеленавим мохом кам'яними очима. Вона сказала:
— Убити — завелика для тебе милість. Хай судить тебе Бог. А люди такого страшного грішника не можуть ані судити, ані простити. Озирнися — чи ж може це поле стати квітучим садом? Чи може те, що закам'яніло, ожити?
Оці очі старенької жінки — єдиний камінь, який кинули люди в нього. Застиглі, кам'яні від горя очі...
Він завив, б'ючись головою об каменюку, вириваючи клубки волосся, розриваючи на собі одежу. Кинувся геть з цього кам'яного пекла, та нараз збагнув, що його взяли в облогу сліпучо-зелені пахучі трави, що золотіли на сонці і простягали до нього зелені долоні:
— Чи є в тебе серце?
Він не міг ступити на цю палаючу живими соками землю, йому не дано більше її топтати.
Не було виходу, не було порятунку. І не було для нього смерти.
Нарешті він надибав на вузенький прохід, який вів до дороги. Рвонувся по ній, але, коли вже хотів вихопитися наверх, на нього враз війнув густий запах трави руми. Він зігнувся од нестерпного болю, потупцював і нажахано подався навспак до кам'яних валунів. Там, посеред поля, яке родило лише каміння він впав, і заціпенів. Минали хвилини, години.
Він зрідка підводив голову і голодним зором дивився на людей, які сновигали дорогою, прислухався. У самарійському селищі люди клопоталися своїм господарством, порядкували у оливкових садках, виноградниках. До нього долинали їхні голоси, співи, сміх, дитячий плач. Дорогою котилися гарби, йшли мандрівники, тягнучи на собі важкі рептухи, купці, митарі. Жерґотіли простудженими голосами старчоводи, тягнучи за собою сумну пташину вервечку сліпців. Він заздрив навіть цим обездоленим жебракам, вони були голодні, обшарпані, бездомні, та на душі в них було тихо і спокійно. Вони були вільні, й цей світ належав і їм. Вони могли впасти на зелений моріг під шелестливою пальмою і насолоджуватися вітром, сонцем, пахощами квітів, пташиним граєм, неспішними бесідами один з одним.
...Не можуть тебе ані Бог, ані люди простити. ...Бо ж не дано цьому мертвому полю ожити. Не може це поле ожити і стати садом... Поле...
Він зіштовхнувся лобом з кам'яною стіною, з очей бризнули іскри, і в голові зачало розвиднятися.
На світанку він зведеться на рівні ноги і обійде своє лиховісне володіння, уважно приглядаючись і приміряючись силою.
— Ні, — палився розпачем, роздивляючись сіре громаддя, яке скипало незрушними страхітливими бурунами перед ним, — це неможливо. Це не під силу одній людині.
— Це нікому не під силу, — перебовком просувався, обдираючи коліна об гостряки валунів. Звідусіль насувалася темінь. Згори падало велике роз'ярене сонце, а тут ні зблиску, ні промінчика. Мертва пустеля втягала у себе світло і чавила його кам'яною десницею смерти. Либонь, за великий гріх скаменував колись Господь цей клаптик землі, і до Філдея нарешті дійшло, що якщо йому і є десь місце, то це тут. Сірі хвилі напливали на нього, похитуючись, привалюючи його живого у мертвому склепі.
Та все ж він підняв першого каменя і потягнув його до дороги вузьким проходом. Перший камінь був найважчим. Він декілька разів падав, забиваючись до крови й втрачаючи тяму од болю й нестерпної жароти. Він таки дістався до мети, своїм коротким мечем вирив на дорозі ямку і скотив туди валуна, надійно припасовуючи його до тверді. З іншого боку дороги на нього війнув духмяний запах, він заточився і знову впав, звиваючись у нудотних корчах. Він відповзав ногами назад і, коли дістався до своєї кам'яної могили, по— собачому заскімлів.
Знову озирнувся на своє кам'яне поле. І знову, натужно хриплячи, звалив на плечі наступного валуна. З порізаних долонь стікала пасока. Він падав, повз, вив, та каменя не покинув.
По кількох днях він догриз останнього сухаря і висмоктав з глечика останні краплі вологи. Розклав перед собою своє добро: меч, два ножі, глечик, похідний казан, плащ, стоптані сандалі. Плащ йому потрібен для того, аби тягати дрібне каміння, та що без нього він робитиме сам — надходила осінь, холодні вітри уже продували кам'яне поле, скоро загарцюють над ним шалені бурі. Орудуючи мечем та ножами, вирив неглибоку яму, обклав її каміннями, зліпив сяку-таку піч. Вогонь видобував з кам'яного огнива, довго марикуючи над двома крем'яками. На щастя, відшукалася і невелика латочка торф'яника. У різних місцях своєї кам'яної грядки поробив засіди для звірів, та вони туди потрапляли рідко. Зальотний заєць, приблудна косуля, з шкури якої він стулив теплого плаща і яким дуже дорожив, бо ж слугував він і за одежину, і за ковдру. Було багато гадюк, власне, саме кам'яне поле було великим зміїним логовом, а поскільки ще живою в ньому була наука первосвящеників, то він спершу страхався їх споживати — нечистою була страва. Щоправда, він сам був нечистим, ще гіршим, ніж це плазуюче гаддя, він сам більш не був людиною. Тож по кількох днях без ріски в роті, коли знесилів од голоду так, що не міг зрушити з місця навіть невеликого камінця, все ж підловив велетенську гадюку і, порізавши на шматочки, спік на мідному щиті. З того часу то був його головний харч. Гадюки його не зачіпали. Підповзали до його нори, сичали, світячи злісними фосфоричними поглядами, але жодна так ні разу на нього й не напала.
Зрідка подорожчани, завваживши колотнечу людиноподібного волохатого павука, який ворушився на кам'яному мертвому полі, кидали йому милостиню: хто коржа, хто жменьку рису. Гроші він викидав назад без слів і пояснень. Якась пишна римська мотрона, якось проїжджаючи у розкішному драмадані мимо його гнізда, скинула мішок з фініками.
