Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
"
Дівчину таки скрутили.
Іломер на коні рвонувся через урвище, злетіли бризки, поплив, вимахуючи мечем і понукуючи хрипким голосом коника. Пізно... Запізно! Кораблі на середині ріки. Високо здійнялися весла. Разом опустилися.
По-ле-е-етіли...
Ось вони на закруті, ще видно чоловічі постаті, іще чути крик дівчини, —та уже ані мечем, ні списом, та ні ратовищем...
Венеди мчали конями понад Рікою, ще встигли почути:
— Батьку! Що ти накоїв, проклятий батьку!?.
Загін Іломера помчав далі. Овсій, різко осадивши змиленого коника, подався навспак. Їхав повільно, чіпко видивляючись по сторонах, враз постарілі очі виколихували темну і страшну думу: "Проклятий батьку... Брате мій... "
Шуміла, кричала, брязкала мечами і ратовищами розтривожена Венедія.
В різні кінці Пралісу на сторожові застави летіли загони. Скоро стало ясно, що Гор знову зумів прослизнути мимо заборол і що його немає в венедійських весях, займанках і висілках. Кривавий слід уривався біля річкового броду... Дана
— служка Великої Матері, яка вела погоню лісовими хащами,
— довго крутилася на піщанистій луковині і враз сумно завила, піднявши морду до жалючої бороди сонця.
Чорнобог тієї ночі змете всі зірки з небесного зводу своєю темною дланню. Світачі з палаючими смолоскипами обступлять чужинця, який лежатиме на уквітчаних марах, покритий мережаною веретою під безшелесним Священним дубом. Тільки десь у непроглядній височині на його вершині сумно перешіптуватимуться слов'янські боги. Апостол промовлятиме слова молитви, він не дозволить чинити криваву жертву з чорного півня і чорного ворона. Попросить дереворубів збити де—рев'яного хреста. У свою чергу Овсій попросить в нього дозволу поховати гостя за слов'янським поконом і венедійским Законом.
На світанку спалахне багаття. Світло з'єднається з світлом. Вогонь з вогнем. Опустить золоту голову Ясновид у чаші з золотистими медами.
Душа іудея усміхнеться і полине до того, кому так прагнув служити на землі.
Венеди скажуть на учті, що був він добрим чоловіком, та от ніхто не бачив від нього усмішки і ніхто не чув його голосу.
— То був великий лиходій, він багато скоїв зла, а потім народився ще раз — в любові... І вам він приніс цю любов. — відкаже Апостол Андрій.
Глава 16 КАМ'ЯНЕ ПОЛЕ
То був великий лиходій... Втім, по всій благочестивій Іудеї не було затятішого святенника. З'явився первісток у бідній кесарійській родині, тож батьки вирішили ще до народження присвятити його Господу. Виховувався священиками у храмових притворах. Був ревним служкою при жертвоприношеннях і молитвах. Добре знав усі заповідання Господні на кожен день, усі заборони і Закони. Недарма ж у його двадцять років вручили Філдею сирійського меча, мідного щита і міцні шкіряні сандалі. Він став сторожовим псом Храму Господнього у язичницькій Самарії.
Філдей не міг похизуватися знатним родом чи осанистим виглядом. Високий, кремезний, вирлатий, з хижо випнутими щелепами, смоляним кущуватим волоссям, котре не слухалося ані кістяного гребінця, ані води, такою ж цупкою бородою — було у цьому молодому чоловікові щось яструбине. Його не можна було ні розжалобити, ні розчулити. Це був бундючний та грізний страж єрусалимської твердині великого Господа, охоронець Закону. Щодня під палаючим сонцем він робив дальні переходи вздовж і впоперек окаянної землі заклятих безбожників, чигаючи на свою жертву. У нього було право звинуватити у святотацтві чи перелюбі будь-яку запідозрену ним надто вродливу самарянку, міг він, натрапивши у святу суботу на якогось роззявкуватого виноградаря, що знеобачки підняв із землі зламану бурею виноградну галузку, вимагати від самарійських благочестивців каменування небаченого грішника. Горе було тим, хто, піддавшись на спокусу, прикрашав свою оселю римськими статуями або кощунськими картинами з зображеннями людських ликів. Гріхом виповнилася земля Ізраїлю, римляни не лише накладали на народ побори, а й розбещували водопроводами, банями, закладали розкішні палаци, де плодилася скверна. Філдей вважав себе богообраним, він добре знав, чого хоче бог, — кари нечестивцям, страшної кари. Філдей був невблаганним у своїх присудах, і самаряни щораз сторожко роззиралися навсібіч, перш ніж перекинутися словом, завести пісню чи розпочати нову справу. Від землі Ханаанської до землі Ґалілейської простягався бісівський гріховний край, що ховав у своїх магічних сховах язичницьких ідолів. Гріховоди, які там жили, порушували Закон Мойсея, мало приносили гідних дарів Храму, не чинили священних жертв. Філдей купно з п'ятьма підручними, такими ж пострашнями, як сам, рискав садами, полями, долинами, зазирав за овечі огорожі та у людські вікна, наводив жах на Кесарію і Сіхем. Подовгу чатував на горах, зневажливим криком відганяючи хижих шакалів, диких свиней, вовків та лисиць. Що направду могли вчинити дикі звірі йому — суворому ревнителю Передвічного? Персту судьби. Його волею тягнули на вогонь чаклунок і повійниць, його велінням летіло каміння, лунали крики, біг нещасний грішник пустелею людей, вишукуючи дорогу до спасіння.
І не знаходив.
Ніколи не знаходив.
Для цього ж — аякже! — з'явився на прокажених землях сторожовий пес Храму Господнього Філдей.
Він пишався своїм кам'яним, незрушним до людських страждань і, глухим, до їх благань, серцем.
Та й чи було у нього серце?
— Чи є в тебе серце, чоловіче добрий? — запитувала лукаво молоденька, зеленоока прозеліточка, яку він заскочив зненацька біля священної для самарян та проклятої Всевишнім гори Гарізім, коли та завертала з неглибокої опадки своїх кучерявих овечок.
Вона м'яла в руках благеньку наміточку й нахабно усміхалася, не почуваючи за собою ніякої провини: "Таж прозрій, роздивися: а що, в святу суботу сонце не сходить, бджоли не вилітають з своїх ройовищ? Чи ви забороните літати он тій чаплі, рости фіговому дереву і пахнути троянді? А мої овечки, що мають цілу суботу мекати в огорожі? Та вони завтра ринуть на долину сердиті від голоду, як я їх тоді повизбираю? Ідіть, люди добрі, своєю дорогою, у Господа я вірую, не хочу, аби Він на мене сердився за те, що не поклопоталася про Божі тварі".
Вона не боялася його — маленька самаряночка на ймення Рума. Рума — трава, що пахне солодко і гріховно.
Рума — трава з зеленими бубочками очей, які проростають золотими пагінчиками сміху, і русявим волоссям, яке світиться золотими іскорками навіть поночі. Пухнастий, веселий вогник, сирота бездольна...
Вона таки дозолила. Підняла на кпини кого? Його — Філдея!
Розпиндившись, він смикнув її за голову, благенька наміточка впала, і обгорнув тендітну фігурку веселий туманець йорданських хвиль з золотими іскорками.
Поблизу не було поселень. Юна пастушка випасала свою отару на безлюдних схилах. Будиночки селища виднілися ген за кам'янистим полем. Та й, либонь, не свою отару, бо ноги були босі, літник благенький — слугувала, либонь, за кусень черствого хліба у багатих. Сиділа біля фігового дерева, безтурботно смоктала зеленкуваті плоди і безжурно дивилася на шістьох збройних чоловіків, які обступили її зусібіч.
Навіть тоді, коли він вдруге щосили смикнув її за волосся, усмішка не одразу щезла з її личка. Вона спершу зойкнула і по-дитячому довірливо поскаржилася, заглядаючи у вічі сердитому нападникові:
— Навіщо? Боляче...
Самул — вислозадий гладун — загоготав, Фавн — прозваний так за звіроподібний вигляд, нажабився, — по-шахрайськи оглянувшись довкола, недомірок Вепр витер спітнілою рукою лоба, Роня почухав западисті груди і ласо прицмокнув.
— Боляче?.. — навіть якось лагідно прошепотів, нахилившись до дівчинки, довготелесий Хім, шкірячись гнилими зубами і усміхаючись холодною, кам'яною маскою. — Боляче? Зараз тобі буде ще не так боляче, моя маленька солодунко.
І нараз сіпнув її просто собі під ноги у зелену траву. Вона спробувала звестися, недовірливо зиркаючи на них зеленими бубочками, в яких вичахали золоті промінчики, та тут же на неї впав Самул. Здоровенний гевал розпластався на юному тілі, втискаючи дівчинку у траву.
Вони затупцювали, гогочучи од зловтіхи і шалу. Прозеліточа м'якенька, як пух під крилом лебедя. Що станеться пухові, коли його трохи поскубати, — інший наросте, ще м'якший. Боляче, кричиш, о! то не той крик, зараз ти у нас закричиш не так, ось зараз ти заскавучиш, затріпочиш, зараз ти втопишся у своїх зойках, закрутишся під нашими руками, зараз ти почуєш, що таке справжня чоловіча сила... Зараз я тобі зроблю боляче, моя самичко, м'якенька прозеліточко... І я... І я! І я! Я!!!
Самул рвонув важкими лапами за пазуху. Благенька сукня розлізлася, розлетілася увсібіч, мов вирвана з корінням трава. Блиснула голубим джерельцем тоненька дитяча шийка, білі груди з рожевими недозрілими ягідками.
— Солодкі ягідки, — посмоктував Фавн і прискав слиною від утіхи, вгризаючись у дівчаче тіло.
Гурт захоплено вив, один за одним терзаючи юну плоть. Філдей не втручався, похмуро спостерігаючи за собачою тічкою своїх друзяк. Звісно, потрібно провчити, навіть таке виправдано з цими нечестивцями: самарійська нечисть породить таку ж нечисть... А поскільки Закон забороняє торкатися до нечестивих грішників, потрібно буде принести у жертву Господу біле ягня і прочитати очищувальну молитву. Він бридливо скривився: біля цих виродків і сам можеш збочити, та таке для нього заповідання — гнути цей свавільний народ.
Але чогось враз відвернувся.
Хім спостеріг. Відриваючи свого потворного рота од скривавлених губів дівчинки, погрозливо гаркнув:
— Філе! Твоя черга! Всі, так всі!
Його підвели і жбурнули додолу. Шкіра була ніжна, як весняний квіт, і хоч була заюшена потом і слизом його дружків, його раптом обдала хвиля чогось далекого, сумного і гіркого. Він жадливо припав до неї. Рума травичка... Відчував, як пронизує його хіть, розпирає темна, дрягка млява. Вона застогнала і задрижала, коли він грубо розбив її коліна і поринув у тремтячу, солодку, запаморочливу плоть...
І враз сіпнулася у хвилях судоми. Го-го-го, зарокотів збуджений гурт, тобі таки вдалося її розворушити та потішити. Вона нарешті пізнала, що біль від справжніх чоловіків буває солодким. Філдей ще раз сіпнувся у ній, і враз до нього дійшло, що дівчинка мертва. Що оте дрижання — останні корчі смерті.
— Тьху! — цвікнув Фавн просто на криваву личину дівчинки.
