Домбі і син - Чарльз Діккенс

Містер Перч поліз за пазуху, немов за отією статтею, але, не одержавши заохочення, витяг звідти свої боброві рукавиці, підхопив свій капелюх і попрощався; однак ще до полудня містер Перч встиг розповісти добірній аудиторії «Під Королівським Гербом» та й не лише там, як міс Турбот, обливаючись сльозами, хапала його за руку, говорячи «Ох, любий, хороший Перче! бачити вас -єдина моя втіха тепер!», і як містер Джон Турбот сказав жахливим голосом: «Перче! Я зрікся його! Ніколи не згадуйте навіть, що він мені брат».

- Любий Джоне,- сказала Гаррієт, коли вони лишилися самі й деякий час сиділи мовчки,- в тім листі погані новини?

- Так. Але нічого несподіваного,- відповів він.- Я вчора бачив того, хто його писав.

- Хто писав?

- Містер Домбі. Він двічі пройшов через контору, коли я там був. Доти мені вдавалося його уникати, але ж годі було мріяти, що так буде завжди. І це цілком природно, що моя присутність здається йому образливою. Я сам відчував, що так мусить бути.

- Він же не сказав цього?

- Ні. Він нічого не сказав, та я бачив, що він спинив погляд на мені, тож був готовий до того, що мало статися... що вже сталося. Мене звільнили!

Вона намагалася втримати якомога погідніший, якомога менш розгублений вигляд, але новина, хай там що, була гнітюча.

- «Зайве пояснювати,- читав листа Джон Турбот,- чому ваше ім’я звучало б тепер недоречно у будь-якому, хай і найвіддаленішому зв’язку з моїм, і чому бачити того, хто його носить, щодня було б для мене нестерпно. Повідомляю вас, що від сьогоднішнього дня всі службові справи між нами припинено, і прошу вас не робити надалі ніяких спроб відновити ваші взаємини зі мною чи з моєю фірмою». Ще вкладено чек, за щедрістю рівний словесному супроводу, і ось я - вільний. Бог свідок, Гаррієт,- це ще дуже поблажливо й чемно, коли зважити всі обставини!

- Якщо взагалі карати тебе за чужу провину - це поблажливо й чемно, Джоне,- м’яко відповіла вона,- то я згідна.

- Всі ми йому, як погане знамення,- мовив Джон Турбот.- Він має всі підстави морщитись на саму згадку про нас і вважати, що у нас нечиста проклята кров. Я й сам би так думав, коли б не ти, Гаррієт.

- Не говори так, брате. Коли ти, як кажеш, маєш особливі підстави - але це ти так вважаєш, не я! - любити мене, звільни мене від потреби слухати такі дикі, безглузді слова.

Він затулив обличчя руками, та коли вона підійшла, дозволив їй узяти одну руку в свої.

- По стількох роках служби, ця відставка, я знаю, дуже прикра річ,- сказала сестра,- а причина її - страшна для нас обох. Та жити треба, тож мусимо шукати заробітку. Що ж! Лякатися цього нічого. Не журитися - пишатися треба, що ми боремось, Джоне, і боремося разом.

Усміх бринів у неї на вустах, коли вона цілувала його в щоку, примовляючи, щоб не падав духом.

- Ох, сестро дорогенька! Прив’язала себе, з великодушності своєї, до пропащого чоловіка! Який ні доброго імені не має, ні друга єдиного, ще й твоїх друзів від тебе віднадив!

- Джоне,- рука її миттю лягла на його вуста,- перестань! Ради мене. Ради нашої багаторічної дружби!

Він мовчав.

- А тепер дозволь мені сказати,- тихенько підсіла до нього,- що я, як і ти, давно вже чекала цього. І коли я думала над цим, і боялася, що до цього прийде, і готувалася, як могла, до цього, отоді я й вирішила - коли воно станеться, відкрию тобі один секрет: у нас є друг.

- Ну, і як звати цього нашого друга, Гаррієт? - з журливою посмішкою відгукнувся брат.

- Щиро кажучи, не знаю, але колись-то він так серйозно, переконано запевняв мене в своїх приязних почуттях і в бажанні допомогти нам, що я йому й досі вірю.

- Гаррієт! - вигукнув здивований брат.- А де ж він живе, той друг?

- Я й цього не знаю,- відповіла вона.- Зате він знає нас обох і наше минуле, все наше не бозна-яке минуле, Джоне. Тому-то я, з його ж поради, і втаїла від тебе, що він тут був,- боялась, що це знайомство буде тобі неприємне.

- Тут! Він був тут, Гаррієт?

- Тут, у цій кімнаті! Один раз.

- Що ж то за один?

- Немолодий уже. «Вже сивий - як він сам сказав - і дедалі сивіший». Але великодушний чоловік, і щирий та добрий,- я певна.

- І ти його тільки раз бачила, Гаррієт?

- В цій кімнаті тільки раз,- одповіла сестра, і щоки її торкнув легесенький, перелітний рум’янець,- але бувши тут, він попросив дозволу бачити мене раз на тиждень мимохідь, аби пересвідчитися, що все гаразд, і що нам нічого не потрібно від нього. Бо я йому сказала, коли він пропонував свої послуги,- заради чого й прийшов був,- що нам нічого не потрібно.

- І раз на тиждень..

- Раз на тиждень, відтоді - і завжди того самого дня й о тій самій порі - він тут проходить; завжди пішки, і завжди в одному напрямі - до Лондона; і ніколи не спиняється, тільки що кланяється й весело помахує рукою, як добрий, зичливий опікун. Обіцяв, що так робитиме,- тоді, як пропонував оці дивні побачення,- і виконував свою обіцянку, ще й так чесно та мило, що навіть коли я, на самому початку, й непокоїлася трохи (хоч не можу сказати, що справді непокоїлася, Джоне,- він здавався таким відкритим і щирим!), то все це дуже скоро минуло, і я навіть раділа, коли надходив той його день. Останнього понеділка - першого після тої страшної події - він не з’явився, і я ще подумала була, чи не пов’язана якось його відсутність з тим, що сталося.

- Як саме? - спитав брат.

- Не знаю, як. Я лише подумала про такий збіг обставин, а пояснень не шукала. Я певна, що він ще прийде. А коли прийде, то дозволь, любий Джоне, сказати йому, що