Домбі і син - Чарльз Діккенс

Стрепенувшись, вона відірвала замислений погляд від вогню і, дивлячись Гаррієт в обличчя, мовила:

- Я марную час, а він дорогий. Одначе, якби я всього цього не передумала - не була б я тут. Мене, кажу, це довело до безчестя й погибелі. Я стала лялькою, якою побавилися трошки і викинули - ще жорстокіше й бездушніше, ніж це з ляльками роблять. І знаєте хто це зробив?

- Чого ви питаєте мене? - сказала Гаррієт.

- А чого ви тремтите? - гостро глянула на неї Аліса.- Те, що він зробив, обернуло мене в диявола. Я впала в безчестя й погибель і падала дедалі нижче. Мене вплутали в одне пограбування - в усе, крім поділу краденого,- а потім піймали й поставили на суд. У мене не було ні грошей, ні друзів. І хоч я була ще зовсім юна дівчина, я радше пішла б на смерть, ніж мала просити його, щоб замовив за мене слово, якби те слово й могло мене врятувати. Так! Пішла б на найгіршу смерть, яку лиш вигадати можна! Але моя вічно ненаситна мати пішла до нього від мого імені, розповіла все, як було насправді, й уклінно благала-просила останнього невеличного дарунку - кількох фунтів - менше, ніж пальців на оцій моїй руці. Хто, як ви думаєте, зі своєї руки ані півпальця мені не подав у моїй біді - мені, що, як гадав, лежала ниць під його ногами,- навіть у такій марничці, в знак пам’яті, мені відмовив, раденький, що мене зашлють подалі за кордон, звідки я вже не буду йому докучати, бо помру та згнию там? Хто це був, як ви думаєте?

- Чого ви питаєте мене? - повторила Гаррієт.

- А чого ж ви тремтите? -Аліса поклала свою руку на її, заглядаючи їй в обличчя.- Чи не тому, що відповідь у вас на губах? Це був ваш брат Джеймс.

Гаррієт тремтіла дедалі дужче, але погляду від гарячих очей, що впилися в неї, не відводила.

- Коли я довідалася, що ви - його сестра (а це було саме тієї ночі), я, хоча скалічіла та втомлена, повернулась сюди, щоб жбурнути вам ваш дарунок. Мені здавалося тієї ночі, що, скалічіла та втомлена, я б цілий світ обійшла, щоб зарізати його, як побачу, в якомусь глухому куті. Вірите ви, що я щиро цього хотіла?

- Вірю. Але, боже великий, навіщо ви знову прийшли?

- Після того,- сказала Аліса, усе ще не відпускаючи її руки й не зводячи з неї очей,- я його бачила! Я бачила його серед білого дня. Якщо досі у мені жевріла ненависть, то в цю мить вона спалахнула полум’ям. Ви знаєте, що він учинив зло гордій людині і в його особі здобув собі смертельного ворога. Що, коли я виказала його тій людині?

- Виказала! - повторила Гаррієт.

- Що, коли я знайшла одного, хто знав таємницю вашого брата; знав, як він утік; знав, куди втік і він, і його супутниця? Що, коли я змусила того чоловіка викласти все, що він знав, слово в слово, перед отим його ворогом, що слухав у схованці? Що, коли я тим часом сиділа й стежила за обличчям того ворога, і бачила, як воно мінялося, аж змінилося так, що перестало походити на людське? Що, коли я бачила, як він, наче божевільний, кинувся у погоню? Що, коли я знаю, що в цю хвилину він - не так людина, як нелюд, уже в дорозі і, за стільки часу, мав би вже наздогнати його?

- Заберіть руку! - відсахнулася од неї Гаррієт.- Ідіть звідсіля! Мені страшно від вашого дотику!

- Я зробила це,- вела далі Аліса, наче й не чула, і все дивилась на неї палючими очима.- Чи видно по мені, що я дійсно це зробила? Вірите ви тому, що я кажу?

- Боюсь, що мушу вірити. Пустіть мою руку!

- Ні, ще. Ще хвилиночку. Чи можете ви уявити собі, яким повинно було бути моє бажання помсти, коли я зробила це через стільки років?

- Страшним! - мовила Гаррієт.

- Отож, тепер, коли ви мене бачите,- хрипким голосом сказала Аліса,- тут, на колінах, перед вами, коли я торкаюся отак вашої руки й дивлюся отак вам в обличчя, ви можете повірити, що щирість, із якою я говорю,- це не проста щирість, а те, що відбулося в моїй душі - не просто боротьба. Мені соромно вимовити це слово, але я змилосердилась. Я зневажаю себе; я змагалася з собою цілу ніч і цілий день. Але я, не знати чому, змилосердилась над ним і хочу виправити те, що наробила, коли ще можна. Я не хотіла б, щоб вони зустрілись, коли його переслідувач сліпий від люті й не тямить себе. Якби ви бачили його вчора ввечері, ви зрозуміли б, яка це небезпека.

- Але як цьому запобігти? Що я можу зробити? - скрикнула Гаррієт.

- Цілу ніч,- квапливо провадила Аліса,- він мені марився - хоч я не спала - весь у крові. Цілий день мені здавалося, що він коло мене.

- Що я можу зробити? - здригнувшись від її слів, повторила Гаррієт.

- Коли ви можете послати когось до нього, або написати йому, або переказати - не гайте часу. Він у Діжоні. Знаєте ви таке місто і де воно?

- Знаю.

- Застережіть його, що той, кого він зробив собі ворогом, осатанів, і що він погано його знає, коли не боїться з ним зустрітися. Перекажіть, що ворог його уже в дорозі - я знаю це! - і не бариться. Вмовте його, щоб тікав, поки ще не пізно,- якщо ще не пізно - і уникав зустрічі з ним. За якийсь місяць-два все буде цілком інакше. Нехай зустрінуться: тільки щоб я не знала. Де завгодно - аби не там! Коли завгодно - аби не тепер! Хай його ворог шукає його й знаходить сам - тільки не з моєю допомогою! На моїй голові і без цього гріхів доволі.

Вогонь уже не виблискував в її чорнім, як