Домбі і син - Чарльз Діккенс

виникнути деякі - більші чи менші - ускладнення, але загрози нема, хіба що... так, хіба що глава цієї фірми, не здатний змиритися з думкою про звуження її інтересів і рішуче неспроможний збагнути, що вона потрапила - чи може потрапити - зовсім не в те становище, в якому він завжди собі її уявляв, змусить її працювати над силу. Отоді наступить крах.

- Але нема підстав боятися цього? - сказала Гаррієт.

- Хай між нами не буде недомовленостей,- відповів він, стискаючи її руку.- До містера Домбі неможливо підступитися зараз- він набундючений, нерозважливий, різкий, нестримний. Але той стан крайнього роздратування і перезбудження, в якому він зараз,- цей стан може минути. Ну, тепер... Ну, тепер ви знаєте все - і найгірше, і найкраще. На сьогодні - годі, і на добраніч!

Він поцілував її в руку і, виходячи за двері, де чекав її брат, жартома відсторонив його, коли той налагодився щось сказати - мовляв, скаже, якщо захоче, іншим разом, бо ж вони ще побачаться невдовзі, та й не один раз, а тепер нема на те часу,- і швидко пішов геть, немов боявся почути бодай одне слово подяки.

Брат і сестра просиділи, розмовляючи біля каміна, майже цілісіньку ніч. Їм не хотілося спати, бо перед ними відкрився новий світ, і вони почувалися, наче двоє потерпілих, давним-давно викинутих на безлюдний берег, куди нарешті пристав корабель,- тоді вже, як вони погодилися з долею і втратили надію на інше життя. Але було в них і ще одне, зовсім інше відчуття, що не давало їм спокою. Темрява, з якої заблисло оте нове світло, погустішала, і тінь їхнього віроломного брата витала в будинку, куди ніколи не ступала його нога.

Її несила було збутися, навіть сонце не здужало прогнати її. Була вона тут і наступного ранку, і вдень, і ввечері. Особливо виразна й похмура була ввечері, як виявиться далі.

Джон Турбот пішов кудись з рекомендаційним листом од їхнього друга, і Гаррієт залишилась удома сама. Перебула на самоті кілька довгих годин, і ні сіре, непривітне надвечірня, ні сутінки, що насувались, аж ніяк не поліпшили її пригнічений настрій. Образ брата, давно не баченого і майже що чужого, поставав перед нею у щораз іншому вигляді, напуваючи її ляком. Вона бачила його мертвим, умирущим; їй здавалось, що він кличе її, дивиться на неї, супить брови. Картини, що малювала її уява, були такі реальні та яскраві, що, коли посутеніло, Гаррієт і голову боялася підвести, щоб десь у темному кутку не вздріти отого видива - плоду її збуреної фантазії. Раз їй явно привиділось, що він ховається в сусідній кімнаті, і хоч вона чудово усвідомлювала, яка це маячня, і не вірила їй, все ж примусила себе встати й піти туди - ради душевного спокою. Та марно. Тільки вона повернулася назад, як кімнату тут же наповнили ті самі страхітливі тіні, а щоб відкинути від себе ті невиразні страхи, їй треба було б сили не меншої, ніж зрушити з місця камінні гіганти, врослі у землю.

Вже майже зовсім споночіло, і Гаррієт, схиливши голову на руку, сиділа біля вікна, коли, відчувши раптом, як потемнішало в кімнаті, звела очі й мимохіть скрикнула. Крізь шибку на неї дивилось бліде, перелякане обличчя, з блудними очима, що наче шукали чогось у кімнаті, та за мить, спинившись на ній, загорілися вогнем.

- Впустіть мене! Впустіть мене! Мені треба поговорити з вами! - І рука закалатала в шибку

Гаррієт відразу впізнала жінку з довгим чорним волоссям, яку колись однієї дощової ночі прихистила, пригріла й нагодувала. Природно, що, згадавши собі її безтямну поведінку, налякана Гаррієт, одсунувшись од вікна, застигла в тривозі і нерішучості.

- Впустіть мене! Дайте поговорити! Я вдячна вам, лагідна, слухняна... все, що хочете. Тільки дайте поговорити з вами!

Палка, благальна мова, серйозність обличчя, тремтіння двох побожно зведених рук, нотка жаху в голосі, що знаходила відгук в душі самої Гаррієт, перемогли її. Вона кинулася відчиняти двері

- Можна зайти чи говорити тут? - сказала жінка хапаючи її за руку.

- Ну, і чого ви хочете? Що маєте сказати?

- Небагато, та тільки дайте мені сказати, бо так і не скажу ніколи. Мене аж підмиває піти звідси. Начеб хто силою тягнув. Впустіть же, коли можете мені повірити цей один-однісінький раз!

Настирливість її знов перемогла, і обоє ввійшли у кухоньку, де вона вже сиділа колись біля вогню, їла та сушила одежу.

- Сядьте тут,- мовила Аліса, уклякнувши біля неї - і дивіться на мене. Ви мене пригадуєте?

- Так.

- Пригадуєте, я казала вам, хто я така і звідки прийшла - в лахмітті, зі скаліченою ногою, під тим страшенним вітром і дощем?

- Так.

- Пам’ятаєте, як я ще раз прийшла уночі, кинула в болото ваші гроші, прокляла вас і весь ваш рід? Тепер бачите - я перед вами на колінах. Думаєте я менш щира, як тоді?

- Якщо ви хочете просити пробачення...- м'яко мовила Гаррієт.

- Зовсім ні! - відрізала та, з гордим спалахом в очах.- Я прошу тільки, щоб мені повірили. А зараз самі скажете, чи варта я довір’я - як тоді, так і зараз.

Вона й далі стояла навколішках, втупивши очі в вогонь, він висвітлював її загублену вроду, виблискував на чорних розмаяних косах. Одне довге пасмо вона перекинула через плече, намотала на руку і, смикаючи та покусуючи його в задумі, вела далі:

- Коли я була молода й гарна, а за це,- вона зневажливо сіпнула волосся в руці,- не те що не шарпали, а й не могли надивуватися ним, мати моя, що не дуже то цікавилась мною в дитинстві, визнала мої достоїнства, почала милувати мене і пишатися мною. Вона була бідна, ненаситна на гроші і думала заробити на мені. Якійсь високій пані і в голову не прийшло б так поставитись до своєї доньки - такого не буває, і всі те добре знають. Видно, матері, що отак виховують своїх дочок - так, що з цього тільки зло виходить,- трапляються тільки серед таких злиднів, як ми.

Задивившись у вогонь - немов забувшись, що її слухають, Аліса повела мову далі, наче вві сні, все тугіше намотуючи на пальці довге пасмо.

- Що з того